Тіні забутих предків - Коцюбинський

Він хтів тіка­ти - й не міг. Сидів при­ку­тий на місці і німо кри­чав од хо­лод­но­го жа­ху, а ко­ли врешті ви­до­був го­лос, щез­ник зви­нув­ся і про­пав рап­том у скелі, а ца­пи обер­ну­лись в коріння де­рев, по­ва­ле­них вітром.

Іван гнав те­пер вниз, без тя­ми, на­осліп, рвав зрад­ливі обі­йми ожин, ла­мав сухі гілляч­ки, ко­тив­ся по слизьких мхах і з жа­хом чув, що за ним щось же­неться. На­решті впав. Скільки ле­жав, не пам'ятає.

Прийшовши до се­бе і вздрівши знай­омі місця, він зас­по­коївся тро­хи. Зди­во­ва­ний, нас­лу­хав який­сь час. Пісня, зда­ва­лось, бриніла вже в ньому. Він вий­няв денцівку. Зра­зу йо­му не йшло, ме­лодія не да­ва­лась. По­чи­нав гра­ти спо­чат­ку, нап­ру­жу­вав пам'ять, ло­вив якісь згу­ки, і ко­ли врешті знай­шов, що віддав­на шу­кав, що не да­ва­ло йо­му спо­кою, і лісом поп­ли­ла чуд­на, не відо­ма ще пісня, радість всту­пи­ла у йо­го сер­це, зал­ля­ла сон­цем го­ри, ліс і тра­ву, зак­ле­котіла в по­то­ках, підня­ла но­ги в Іва­на, і він, пож­бур­нув­ши ден­цівку в тра­ву та взяв­шись у бо­ки зак­ру­жив­ся в танці. Пе­ре­би­рав но­га­ми, ста­вав лег­ко на пальці бив бо­си­ми п'ята­ми в зем­лю, щібав го­лубці, кру­тив­ся і присідав. «Є мої ко­зи… Є мої ко­зи…»- щось співа­ло у ньому. На со­нячній плямі по­лян­ки, що зак­ра­лась в пох­му­ре царст­во сме­рек, ска­кав бі­ле­нький хлоп­чик, не­мов ме­те­лик пур­хав зі стеб­ла на стеб­ли­ну, а обидві ко­ро­ви - жовтаня і го­лу­ба­ня, про­су­нув­ши го­ло­ви ме­жи га­луз­ки, привітно ди­ви­лись на нього, жу­ючи жуй­ку, та зрідка дзво­ни­ли йо­му до тан­цю.

Так знай­шов він у лісі те, чо­го шу­кав.

Вдома, в ро­дині, Іван час­то був свідком нес­по­кою і го­ря. За йо­го пам'яті вже двічі ко­ло їх ха­ти трембіта­ла трембіта оповіща­ючи го­рам і до­лам про смерть: раз, ко­ли бра­та Оле­к­су роз­ду­ши­ло де­ре­во в лісі, а вдру­ге, ко­ли браччік Ва­силь, фай­ний ве­се­лий легінь, за­ги­нув у бійці з во­ро­жим ро­дом, посіче­ний топірця­ми. Се бу­ла ста­ра во­рож­не­ча між їхнім ро­дом і ро­дом Гу­те­нюків. Хоч всі в ро­дині кипіли злі­с­тю й зав­зят­тям на той ди­явольський рід, але ніхто не міг док­лад­но роз­ка­за­ти Іва­нові, звідки пішла во­рож­не­ча. Він теж горів ба­жан­ням помс­ти­тись і ха­павсь за та­то­ву барт­ку, важ­ку ще для нього, го­то­вий ки­ну­тись в бій.

То бай­ка, що Іван був дев'ятнад­ця­тий в батька, а Ан­нич­ка двад­ця­та, їхня ро­ди­на бу­ла не­ве­ли­ка: ста­рині двоє та п'я­те­ро дітей.

Решта п'ятнад­цять спо­чи­ло на цвин­тарі біля цер­ковці.

Всі во­ни бу­ли бо­гомільні, лю­би­ли хо­ди­ти до церк­ви, і особ­ли­во на храм. Там мож­на по­ба­чи­тись бу­ло з да­ле­ким ро­дом, що осівся по око­лишніх се­лах, та й трап­ля­лась на­го­да од­дя­чить Гу­те­ню­кам за смерть Ва­си­ле­ву та за ту кров, що не раз чю­ри­ла з Палійчуків.

Витягалось най­кра­ще лудіння (оде­жа), нові кра­ше­ниці, пи­сані кеп­тарі, че­ре­си і табівки, ба­га­то на­би­вані цвя­хом, дро­тяні за­пас­ки, чер­лені хуст­ки шов­кові і навіть пиш­на та білосніжна гуг­ля, яку ма­ти обе­реж­но нес­ла на ціпку че­рез пле­че. Іван теж дістав но­ву кре­са­ню і дов­гу дзьобню, що би­ла йо­го по но­гах. Сідлались коні, і су­точ­ка­ми зе­ле­ним вер­хом ішов пиш­ний похід та за­ко­си­чу­вав плай гей­би чер­во­ним ма­ком. По го­рах, до­ла­ми й вер­ха­ми, тяг­ли­ся свя­точ­но приб­рані лю­ди. Зелена ота­ва ца­ри­нок розцвіта­ла­ся ра­п­том, вздовж Че­ре­мо­шу плив різно­барв­ний потік, а десь ви­со­ко, на чор­но­му за­пи­налі сме­ре­ко­вих лісів, жа­ром горів під ранішнім сон­цем чер­во­ний да­шок гу­цульсько­го па­ра­со­ля.

Незабаром Іван по­ба­чив стрічу во­ро­жих родів.

Вони вже вер­та­ли з хра­му, та­то був тро­хи на­пи­тиц. Рап­том на ву­зенькій до­розі, між ске­лею і Че­ре­мо­шем, зро­бив­ся тиск. Во­зи, кінні і піші, чо­ловіки й жінки - спи­ни­лись і зби­лись в ку­пу. В лю­то­му гвалті, що звіявсь од­ра­зу, як ви­хор, невідо­мо од чо­го, заб­ли­ща­ли залізні барт­ки та зас­ка­ка­ли пе­ред са­мим об­лич­чям. Як кремінь і кри­ця, стя­лись ро­ди - Гу­те­ню­ки з Палійчу­ка­ми, і пер­ше ніж Іван встиг ро­зібра­ти, про що їм йдеться, та­то роз­мах­нув барт­ку і вда­рив пла­зом ко­мусь по чолі, з яко­го бриз­ну­ла кров, зал­ля­ла ли­це, со­роч­ку та пиш­ний кеп­тар. Йой­кну­ла че­лядь, ки­ну­лась од­тя­га­ти, а вже лю­ди­на з ли­цем чер­во­ним, як йо­го гачі, тя­ла барт­кою во­ро­га в го­ло­ву, і по­хит­нув­ся Іванів та­то, як підтя­та сме­ре­ка. Іван ки­нув­ся в бійку. Не пам'ятав, що ро­бить. Щось підня­ло йо­го. Але до­рослі по­то­ло­чи­ли йо­му но­ги, і він не міг про­тис­ну­тись ту­ди, де би­лись. Все ще га­ря­чий, роз'юше­ний злістю, він нас­ко­чив з роз­го­ну на ма­ле­нь­ке дівча, що тряс­лось з жа­ху біля са­мо­го во­за. Ага! Се, пев­но, Гу­те­ню­ко­ва дівка! І, не ду­мав­ши дов­го, уда­рив її в ли­це. Во­на скри­ви­лась, при­ту­ли­ла ру­ка­ми до гру­дей со­роч­ку і по­ча­ла тіка­ти. Іван зло­вив її ко­ло ріки, шарп­нув за па­зу­ху і роз­дер. Звідти впа­ли на зем­лю нові кісни­ки, а дівчин­ка з кри­ком ки­ну­лась їх за­хи­ща­ти. Але він ви­дер і ки­нув у во­ду.

Тоді дівчин­ка, зігну­та вся, по­ди­ви­лась на нього спідло­ба якимсь гли­бо­ким зо­ром чор­них ма­то­вих очей і спокійно ска­за­ла:

- Нічьо… В ме­не є другі… май ліпші.

Вона на­че йо­го потіша­ла.

Здивований лагідним то­ном, хло­пець мов­чав.

- Мені не­ня ку­пи­ла но­ву за­пас­ку… і пос­то­ли… і ме­ре­жані кап­чурі… і…

Він все ще не знав, що ска­за­ти.

- Я си обую фай­но та й бу­ду дівка… Тоді йо­му заздрісно ста­ло.

- А я вже вмію гра­ти в денцівку.

- Наш Федір зро­бив си та­ку фай­ну фло­яру… та й як зай­грає…

Іван на­дув­ся.

- Я вже щез­ни­ка ба­чив.

Вона ней­мовірно по­ди­ви­лась на нього.

- А на­що ж ти б'єш си?

- А ти на­шо ко­ло во­за сто­яла? Во­на по­ду­ма­ла тро­хи, не зна­ючи, що од­повісти, і по­ча­ла шу­кать щось за па­зу­хою.

Витягла врешті дов­гий цу­ке­рок.

- Ади!

Половину вку­си­ла, а дру­гу по­важ­ним, пов­ним довір'я ру­хом по­да­ла йо­му.

- На!

Він за­ва­гав­ся, але узяв.

Тепер во­ни вже сиділи ря­доч­ком, за­був­ши про ве­реск бійки й сер­ди­тий шум річки, а во­на оповіда­ла йо­му, що зветься Марічка, що па­се вже дроб'єта (вівці), що якась Мар­ци­но­ва - сліпа на од­но око - пок­ра­ла у них му­ку… і та­ке інше, обом ціка­ве, близьке і зро­зуміле, а пог­ляд її чор­них ма­то­вих очей м'яко по­ри­нав у Іва­но­ве сер­це…

І втретє зат­рембіта­ла трембіта про смерть в са­мотній ха­ті на ви­сокій ки­чері: дру­го­го дня по бійці по­мер ста­рий Па­лійчук.

Тяжкі ча­си нас­та­ли в ро­дині Іва­на по смерті газ­ди. За­гні­зди­лось без­лад­дя, спли­ва­ли га­раз­ди, про­да­ва­лись ца­рин­ки од­на по одній, і мар­жи­на десь та­ну­ла так, як по го­рах вес­ною сніги.

Але в Іва­новій пам'яті та­то­ва смерть не так дов­го жи­ла, як знай­омість з дівчам, що, скривд­же­не ним без­не­вин­но, пов­ним довір'я ру­хом по­да­ло йо­му по­ло­ви­ну цу­кер­ка. В йо­го давній і