Життя Тараса Шевченка - Зайцев Павло
Отже писав по-російському не під впливом ворожої українському слову критики – керували ним інші мотиви, і їх могло бути багато. Про один із них знаємо, про інші можна лише здогадуватися. Белінський твердив, що тільки геній може черпати сюжети з українського народного життя. Найближче українське оточення поета могло спокутувати його, висловлюючи певність, що він при своїх геніальних здібностях зможе дати такий сюжет російською мовою. Докучали йому й здогади москалів, що він не через внутрішню потребу пише по-українському, а лише тому, що як слід не знає російської мови. Це Шевченко виразно висловив у пізнішому листі до Г. Тарновського, кажучи, що пришле йому поему: мова йшла про "Слепую" – "по-московському скомпоновану, щоб не казали москалі, що я їх язика не знаю".
Пішовши за голосом амбіції, Шевченко міг одночасно піддатися й практичним радам приятелів, що могли вказувати йому таку стежку (дебют у російській літературі) власне для завоювання собі тим самим і позиції українського письменника: по здобутті тріумфу в літературі російській міг він сподіватися уважнішого ставлення й до своїх українських творів. Могли також насідати на Шевченка і його російські приятелі, що не розуміли його українських творів, бо зовсім не знали української мови, а хотіли прочитати щось ним написане. Та хоч як там було, але сам Шевченко подав єдиний мотив, чому пише й по-російському: його амбіцію зачепили підозріння, ніби він пише по-українському не тому, що мусить так писати, а тому тільки, що інакше не вміє. У кожному разі він ніколи не збирався ні кидати своєї української творчості, ні робитися двомовним поетом: перед тим, як почав свої російські поетичні вправи, сказав уже своїм російським дорадникам: "я слухать не буду"; коли написав уже дещо, казав у листі до Кухаренка: "який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам черствим кацапським словом", а в самих творах підкреслював, що пише чужою мовою, відкидаючи теорію "общерусского литературного языка" і тим відсепаровуючись навіть від своїх прихильних українських рецензентів, які ту теорію визнавали і українську мову й літературу вважали за складову частину "общерусской" [Докладніше про це – в моїй статті про російські поеми Шевченка в VI томі видання Українського Наукового Інституту].
Обидві перші літературні спроби його писати російською мовою були творами драматичними. Сюжет першої з них (трагедії "Никита Гайдай", переробленої в драму "Невеста") розвивався на тлі подій Хмельниччини. В палких тирадах героя звучали революційно-патріотичні струни душі самого автора:
Казак в неволе изнывает,
И поле славы поросло
Травой негодной… Умирает
И звук и память о былом!
Нет! Запоем мы песню славы
На пепелище роковом, –
Мы цепь неволи разорвем,
Огонь и кровь мы на расправу
В жилища вражьи принесем.
И наши вопли, наши стоны
С их алчной яростью умрут,
И наши вольные законы
В степях широких оживут.
Дуже можливо, що крім усіх інших мотивів, що його спонукали виступити з дебютом у російській літературі, були також і мотиви чисто пропаґандивні: хотів і росіянам показати українське минуле в правдивому освітленні, і в заснулих українських душах збудити патріотичні почуття. Театральна сцена давала для цього ще більше можливостей, і може тому він і спинився на драматичній формі. Солодкаво-патріотичним, повним виразної штучності п’єсам російських драматургів, таких, як Кукольнік, Полевой або Розен, хотів протиставити свій стихійний і щирий український патріотизм. Зацитований уступ із цієї п’єси, який цензура викинула з тексту, друкованого в "Маяку" (1842), показав поетові, що цензори Миколи І не такі наївні, щоб не зрозуміти, що сотник Богдана Хмельницького – занадто модерний.
Драму "Слепая красавица" переробив у поему. Сюжет її був "мужицький". Сам знав, що це не ворожить йому успіху, передбачав, що москалі скажуть, що це "mauvais sujet". За кулісами драми стояла постать дідича, одного з представників тієї "освіченої" верстви на Україні, що – за Белінським – утворилася там лише по запровадженні цивілізації Петром І, але на сцені були жертви звірячих учинків дідича: зведена ним колись кріпачка і його дочка від неї, зґвалтована звироднілим батьком. Можливо, що Шевченко цю трагедію українських "мужичок" хотів піднести як іронічний презент панам Белінським, яким "знудилися" "наївні" українські пейзанські сюжети. Не зважаючи на романтично-сентиментальне оформлення сюжету, стилістичні нерівності, численні огріхи щодо російської мови й російської метрики, поема ця мала деякі сильні уступи, людям подобалася, і Шевченка намовляли її друкувати. В кінці вересня її хтось уже купив у нього, але світу вона так і не побачила. Натомість слава його як українського поета все більше зростала й ширилася. Тихорський, пишучи про "Гайдамаків", оповідав про "захоплення, викликане по всій Україні" творами Кобзаря й особливо останньою поемою, про яку Шевченкові ще весною писав із Харкова Квітка: "Ну, вже так, що порадували Ви нас своїми "Гайдамаками"!… читаєш, та й облизуєшся… Пан Артемовський аж підскакує та хвалить… Пишіте ж, паничу, у всю руку; напишіть нам ще таке, дайте нам віддихнути од московських брехень…"
Досвід, який виніс Шевченко з писання поезій російською мовою, показав йому, що це – не творчість. Чужа, "черства" мова йому не давалася. Над "Слепою" працював мало не рік, переробляючи її й переписуючи. Українські твори самі "навівалися" й "виливалися". За кілька місяців по скінченні "Слепой" писав Г. Тарновському, згадуючи, як з "Гайдамаків" сміються москалі: "Зовуть мене ентузіастом, сиріч дурнем. Бог їм звидить. Нехай я буду і мужицький поет, аби тільки поет, то мені більше нічого і не треба. Нехай собака лає, вітер рознесе".
Гулак-Артемовський і Кухаренко
Саме коли скінчив або кінчав "Слепую", коли жваво реаґував на такі протилежні змістом рецензії на "Гайдамаків", під час літніх вакацій 1842 року великою розвагою для нього було товариство нових людей: з’явилися дві цікаві й яскраві постаті: артист-співак Семен Гулак-Артемовський і чорноморець-письменник Яків Кухаренко. Жив тоді Шевченко разом із двома товаришами-земляками студентами Академії Мистецтв: відомим уже нам Хтодотом Ткаченком і слобожанином Кіндратом Єжовим. Семена Гулака пізнав Шевченко ще в 1839 році, коли композитор Ґлінка привіз його до Петербургу з України разом із цілою групою співаків для царської капелі. Скоро по тому Гулак виїхав до Італії вчитися і тепер, по трьох роках науки і по успішному дебюті в міланській опері, повернувся до Петербургу, щоб зайняти амплуа соліста в імператорських театрах. Веселий, повний життєвої енергії, дотепний оповідач, артист з усіма даними першорядного актора і в комічних, і в драматичних ролях, бас-баритон феноменального діапазону і незрівнянної краси, разом із тим стихійний український патріот, Гулак відразу зблизився з Шевченком, обдарованим не лише талантами митця-пластика, поета й артиста-оповідача, але й винятковою музикальністю – добрим слухом, невеликим, але гарним голосом і вмінням інтерпретувати українські пісні.
Окружний, а за недавно ще скасованою росіянами запорізькою термінологією – "курінний" отаман генерал Кухаренко був знавцем чорноморсько-запорізького побуту й українським письменником, а як людина поєднував високі прикмети лицарської душі з щирою добрістю й простотою. Цей живий носій запорізьких традицій зробився предметом ніжної симпатії ентузіаста-поета й цілого його українського оточення, сам же він так полюбив Шевченка, що згодом писав поетові з Чорноморії, що готовий йому "душу свою послать". Студентська кімната на Василівському острові обернулася в своєрідний літературний "курінь", де запанував дух особливої "січової" богеми, стилізованої на запорізький "шталт". Гостя "курінного" підвищено до ранґа національні страви, коли ж, наприклад, Гулак з’явився раз із печеним поросям і пиріжками в кошику, то радості не було краю. Ні тіснота, ні брак меблів не перешкоджали цьому об’єднаному під прапором мистецтва й українського патріотизму товариству романтиків не тільки забавлятися веселими оповіданнями й чудесно виконуваними співами й танцювати, а й вести розмови на теми про українську літературу й театр, їхні завдання та перспективи.
Як і Шевченко і Гулак, Кухаренко теж знав безліч українських пісень. Він привіз тоді з собою свою п’єсу "Чорноморський побит" – переплетені десятками пісень сцени з життя оселених у Чорноморії запорожців. Для всіх цих романтиків, як слушно висловився один пізніший дослідник, "пісня була "ковчегом Заповіту", найкращим покажчиком сили, хисту і прав народу на самоозначення". Крім Гулака, Кухаренка та самих господарів у товаристві цьому бували ще поет і прихильний критик "Гайдамаків" М. Тихорський, петербурзький видавець Семененко-Крамаревський, якийсь родич Гулака "музика-скрипник" і петербурзький літератор, поліглот Елькан. Коли Кухаренко, десь коло 20 вересня, покинув Петербурґ, усі члени цього цікавого й яскравого гуртка сумували за добрим кошовим. Кіндрат Єжов казав Тарасові, мріючи про новий приїзд Кухаренка до Петербургу: "із хати б не виходили, все б сиділи та балакали та галушки б та всячину варили та співали б та танцювали". Усі ці великі діти були й великими ентузіастами, а найбільшим із них сам Шевченко. Згадуючи цю пору своєї молодости, Шевченко вже по довгих роках писав Гулакові, що як тепер бачить усе це товариство, й казав: "щасливий час!", а в листі до Кухаренка згадував свою тодішню "віру і надію" – яка "вона була колись чиста і непорочна, як дитяточко, взятеє з купелі, чистая і кріпкая, як той самоцвіт-камінь одшліфований". Ніщо тоді не могло захитати його "чистої і кріпкої" віри-надії в краще українське завтра, і всі за це звали його ентузіастом.
Реальним відгуком розмов, що велися в Шевченковому гурті під час перебування в Петербурзі Кухаренка, було написання драми в трьох актах "Данило Рева". Як можна догадуватися, це була перша редакція "Назара Стодолі". Написав її Шевченко протягом кількох днів, бо вже 30 вересня згадував про неї в листі до Кухаренка як про готову, але це не була одна його праця, виконана протягом якихось десяти днів: він устиг іще переписати (а переписуючи, очевидно, й остаточно виправити) вже читану Кухаренкові "Слепую", встиг побувати в цензурному комітеті й порозумітися з цензором Корсаковим у справі залишеного Кухаренком "Чорноморського побиту", встиг і випровадити з Петербурґу Хтодота Ткаченка, за яким тепер теж сумував; не переставав, очевидно, учащати й до Академії.
Український театральний репертуар був тоді ще дуже скупенький, і п’єс було мало, та й майже всі вони були оперетками-водевілями, якщо не лічити нової віршованої, але дуже невдалої трагедії Костомарова "Переяславська ніч".
