Життя Тараса Шевченка - Зайцев Павло

Шевченко перший представив Україну як країну, поневолену москалями, країну, над якою

…Орел чорний

Сторожем літає…

І хоч цензура й викинула з тексту "Кобзаря" найяскравіші місця про поневолення України, а все таки в повних духу боротьби його поезіях, як от "Тарасова ніч" та "Іван Підкова", зосталося досить просякнутих палким патріотизмом уступів і образів, що в усіх живих душах будили тугу за страченою предками національною незалежністю, і серед них може найяскравішим був образ невільника-хлібороба-косаря, що покірливо

…косу несе в росу

повз високі могили предків, лицарів-здобичників, що

…вміли панувати,

Панували, добували

І славу, і волю.

Не всі земляки однаково сприймали ідейне багатство цієї невеликої збірочки, але всі однаково були захоплені нею, як справжнім літературним скарбом. Корсун і Костомаров, два молоді харківські поети, діставши "Кобзаря", як присіли на вулиці, так і з місця не зійшли, поки всього не прочитали, а старий Квітка писав Шевченкові, що йому "волосся на голові навстопужилося", коли читав кобзарські думи.

Виступ Белінського

Ще в тому ж самому 1840 році Шевченко прийнявся до писання нової великої речі – поеми "Гайдамаки". Коли саме почав "леліяти своїх жадних крови гайдамаків", невідомо. Історичної літератури про добу "Коліївщини" було обмаль, зате знав він про неї багато з живої усної народної традиції. У поезії сюжети на тлі тієї доби не були новиною: польські поети охоче їх розробляли вже не раз. Тепер узявся до епопеї з Гайдамаччини нащадок учасника тих кривавих подій.

На початку квітня 1841 р. "Гайдамаки" вже були закінчені, бо 7 квітня Шевченко датував присвяту цієї поеми своєму любому опікунові В. І. Григоровичу.

У цій присвяті Шевченко дав надзвичайно яскраву відповідь ворогам української мови й літератури – критикам, що вважали українську мову взагалі, як і мову його творів, або за штучну, або за таку, "що не існує ("несуществующий", "небывалый язык"), або за засуджену на смерть (мусить "умерти в архівах"). Ще весною 1839 року в посланії до Основ’яненка, що ввійшло до "Кобзаря" 1840 р., Шевченко передбачав вороже ставлення до своїх "псалмів" на славу української історичної правди:

Насміються на псалом той,

Що виллю сльозами;

Насміються!.. Тяжко, батьку,

Жити з ворогами!

Але все ж таки із своїм псалмом виступив. Тепер, закінчуючи своїх "Гайдамаків", став віч-на-віч із новим ворогом національно-культурного розвитку українського народу і то з ворогом, озброєним великим талантом і темпераментом, з "несамовитим" Вісаріоном Белінським. У 1839 році цей критик покинув Москву й перенісся до Петербургу. А. Краєвський, видавець "Отечественных записок", людина безпринципна, але спритний комерсант, притягнув до співпраці у своєму місячнику талановитого московського критика. У 1840 році "Кобзар" Шевченка не дістався на рецензію Белінському, зате "Ластівка", над якою довелося довго працювати і Гребінці, і Шевченкові, попала вже до рук цього сталого "обозревателя" літературних новин в органі Краєвського.

"Ластівка" вийшла в світ іще в другій половині березня. Белінський мав написати рецензію на "Ластівку" для травневої книжки "Отечественных записок", і Гребінці, що був у добрих відносинах із Краєвським, не важко було ознайомитися із змістом рецензії Белінського ще в рукописі або в шпальтах. Гребінку, як і Шевченка, не могло не інтригувати, що скаже про їхню дитину цей новий критик, що вже вславився тонким естетичним чуттям, але одночасно вже знаний був і своїми іноді дикими вибриками, що суперечили добрим літературним звичаям, як от, для прикладу, його неморальний виступ проти Міцкевича.

Що ж прочитав Шевченко в статті Белінського? Була вона тенденційним публіцистичним памфлетом проти української літератури й особливо проти її простонародної тематики; фактичної критики в ній не було, зате не бракувало справжнього неуцтва. Це була стаття на тему, чи "існує на світі українська мова", чи тільки "крайове наріччя", і чи може існувати українська література. Похваливши українську народну поезію й зробивши сміливий історичний екскурс у минуле України, Белінський прийшов до висновку, що тепер уже немає української мови, а є тільки крайовий діалект простолюддя. До часів Петра І на Україні всі стани мали спільну мову, бо, як твердив Белінський, "ідеї найнижчого козака були на одному рівні з ідеями пишного гетьмана".

Лише від часів Петра І як у Москві, так і на Україні почалася освіта й культура (sic!), і одночасно повстав поділ на стани (?!), при чому шляхетство, прийнявши російсько-європейські звичаї, прийняло й російську мову. Народна мова почала псуватися (коли й чому?), і тепер на Україні є лише крайовий діалект. Отже й літератури української не може бути, бо письменники пишуть для освіченої верстви, а поезія – це ідеалізування дійсності.

Освічена частина українського громадянства "переросла українську мову", – казав Белінський, бо говорить по-російському, а українське наріччя – селянське. Мужицьке життя – нецікаве для освіченої людини, і треба надзвичайного таланту, щоб це життя вміти ідеалізувати, представити поетично. Це під силу було лише такому геніальному поетові, як Гоголь, та й той, пристрасно кохаючи Україну, пише по-російському. Тому Белінському було "шкода дивитися", коли й маленькі таланти "по-дурному витрачають свої сили, пишучи по-українському для українських селян". Подавши для прикладу з творів Основ’яненка й Гребінки два коротенькі уступи, що мали ілюструвати наївність "мужицької" тематики українських письменників, що "знудилася" критикові, він іронічно заявляв: "Та й гарна ж література, що дихає самим простацтвом селянської мови та дубуватістю мужицького розуму!"

Неуцтво самоука-"разночинца" конкурувало тут із нахабством, з яким він брав на себе роль авторитета в справах, про які не мав найменшого поняття. Белінський перевершив навіть Сенковського й Никитенка: ті просто і лаялись, і брехали без аргументів, а Белінський для ліпшого обґрунтування своєї великодержавницько-нівелістичної теорії, яка не допускала ніяких провінціальних сепаратизмів як явищ з його погляду реакційних, добирав іще й фальшиві історичні аргументи.

Крім того в статті Белінського не було зовсім ніякої критичної аналізи мистецької вартості вміщених у "Ластівці" творів, та й провадити її він не хотів і не вмів, бо лише через п’яте-десяте розумів український текст. У Гребінчиній писанині справді було штучне підроблювання під стиль простацької мови й наївного селянського думання, але це ж було досить удатне наслідування Гоголевого пасічника Рудого Панька! Підкреслюючи, що Гоголь і в українському селянському житті вмів знайти загальнолюдські мотиви для творчості, Белінський у творах Шевченка нічого загальнолюдського не знайшов, а тут же були надруковані й елегія на смерть Котляревського, і балада "Причинна", і частина "Гайдамаків", про які він не згадав і півсловом! Белінський просто використав "Ластівку" як привід для виступу проти українського культурно-національного сепаратизму. В статті Белінського Шевченка безперечно найбільше вразило й обурило те, що цей критик писав проти "мужицької" тематики в українській літературі.

"Гайдамаки"

Присвята ще невиданих у цілості "Гайдамаків" Григоровичу була для Шевченка добрим приводом, щоб ударити по ворогах – по всіх ворожих критиках і по Белінському зокрема. Написав її Шевченко, як видно, за одну ніч, під свіжим враженням може ще в шпальтах прочитаної "рецензії" Белінського.

Відповідний уступ розпочав з того, що змалював уявлене ставлення прийдешньої критики до свого нового твору:

Поглузують, покепкують

Та й кинуть під лаву.

"Нехай – скажуть – спочивають,

Поки батько встане

Та розкаже по-нашому

Про свої гетьмани;

А то дурень розказує

Мертвими словами,

Та якогось там Ярему

Веде перед нами

У постолах. Дурень, дурень!

Били, та не вчили.

Од козацтва, од гетьманства

Високі могили –

Більш нічого не осталось,

Та й ті розривають,

А він хоче, щоб слухали,

Як старці співають!

Дарма праця, пане-брате:

Коли хочеш грошей

Та ще й слави, того дива,

Співай про Матрьошу,

Про Парашу, радость нашу,

Султан, паркет, шпори, –

От де слава! А то співа:

"Грає синє море",

А сам плаче; за тобою

І твоя громада

У сіряках…"

Популярний репертуар сюжетів та мотивів, що приносять гроші і славу авторам, був тут дуже дошкульною сатирично-іронічною вихваткою проти Белінського: це ж він, критик-естет, не соромився вихваляти в своїх рецензіях російської патріотичної макулатури такого, напр., Полевого з його "Парашею Сибирячкою" та з усякими кавалерійськими героями. Протиставляючи цій "шляхетній" і "культурній тематиці свою "кобзарсько-мужицьку", Шевченко кинув у лице своїм московським критикам:

Спасибі за раду!

Теплий кожух, тільки шкода –

Не на мене шитий,

А розумне ваше слово

Брехнею підбите.

Вибачайте! Кричіть собі,

Я слухать не буду!

Обвинувачення в тому, що він пише якоюсь штучною, неживою, небувалою мовою, були дикі, – писав тією мовою, "що мати співала, як малого повивала, з малим розмовляла", мовою, що її вживали мільйони його земляків, якою органічно виливалися всі його почуття і в яку втілювалися самі собою образи, що їх створювала його мистецька уява. Ще в "Кобзарі" казав:

Серце рвалося, сміялось,

Виливало мову,

Виливало, як уміло.

І тому він у присвяті-заспіві до "Гайдамаків" збув іронією ці закиди критиків:

Буде з мене, поки живу,

І мертвого слова!

Але в цьому його оборонному виступі центр ваги лежав не в іронічно-сатиричному висміюванні українофобів-критиків, а в незрівнянно-мистецькому зображенні процесу творчості, спонтанної творчості генія, полоненого власною буйною уявою. Якими смішними здавалися українським читачам претензії й закиди критиків-пігмеїв і щодо "мужицької" мови, і щодо "мужицьких" сюжетів, коли Шевченко впроваджував цих читачів до "безкрайого степу" своєї фантазії:

…один собі

У моїй хатині

Заспіваю, заридаю,

Як мала дитина!

Заспіваю – море грає,

Вітер повіває,

Степ чорніє, і могила

З вітром розмовляє.

Заспіваю – розвернулась

Висока могила,

Аж до моря запорожці

Степ широкий крили;

Отамани на вороних

Перед бунчуками

Вигравають… А пороги

Між очеретами

Ревуть, стогнуть, розсердились,

Щось страшне співають.

Послухаю, пожурюся,

У старих спитаю:

"Чого, батьки, сумуєте?"

– "Невесело, сину!

Дніпро на нас розсердився,

Плаче Україна…"

І я плачу.