Життя Тараса Шевченка - Зайцев Павло

А тим часом

Пишними рядами

Виступають отамани,

Сотники з панами

І гетьмани, – всі в золоті

У мою хатину

Прийшли, сіли коло мене

І про Україну

Розмовляють, розказують,

Як Січ будували;

Як козаки на байдаках

Пороги минали;

Як гуляли по синьому,

Грілися в Скутарі,

Та як, люльки закуривши

В Польщі на пожарі,

В Україну верталися…

Ще перед цією картиною гомеричного козачого бенкету поет ширше розвинув мотив про неможливість закопувати в землею свої поетичні скарби:

Єсть у мене діти, та де їх подіти?

Заховать з собою? – Гріх: душа жива!

а тут знову дав образ своїх некуплених багатств і своїх творчих зворушень при їх огляданні:

А я дивлюсь-поглядаю,

Сміюся сльозами, –

Дивлюся, сміюся, дрібні утираю –

Я не одинокий, є з ким в світі жить!

У моїй хатині, як в степу безкраїм,

Козацтво гуляє, байрак гомонить,

У моїй хатині синє море грає,

Могила сумує, тополя шумить,

Тихесенько "Гриця" дівчина співає –

Я не одинокий, є з ким в світі жить!

От де моє добро, гроші,

От де моя слава!

Цим описам його творчих процесів не довелося швидко побачити світ. Невідомо, коли саме подав він до цензури закінчені вже на початку квітня 1841 р. "Гайдамаки", але в кожному разі справа ця тягнулася довго, і клопотів з ними мав він багато: епопея селянського повстання лякала цензорів, боялися її пропустити. Про це сам Шевченко писав Григорію Тарновському: "Мав я з ними лихо, – насилу випустив цензурний комітет: "возмутительно" та й годі! Насилу якось я їх упевнив, що я не бунтівник. Тепер спішуся розіслати, щоб не схаменулись". Цензура дала дозвіл на вихід книжки аж 29 листопада 1841 року. Але клопоти й далі були: видавав Шевченко поему власним коштом, оголосив передплату й сам розсилав знайомим на Україні білети для "субскрибентів", але справа передплати йшла мляво, і тому Шевченко не мав за що викупити книжку з друкарні, хоч на початку грудня її вже видруковано. У Харкові, що був тоді центром українського літературного життя, розповсюджував білети сам Квітка-Основ’яненко, але вони не дуже "повзли", як і білети на "Ластівку": петербурзькі видавці-спекулянти часто ошукували "субскрибентів", і люди воліли заплатити гроші за готову книжку. Про це з жалем повідомляв Тараса старий Квітка. Лише в кінці березня 1842 року пощастило Шевченкові викупити з друкарні чимало примірників і порозсилати їх до тих місцевостей, де він мав довірених осіб.

Літературні твори 1841 р.

Друга половина 1841 року була для Шевченка добою дуже жвавої літературної праці. В кінці листопада він скінчив нову велику поему "Мар’яна-черниця", до якої додав надзвичайно цікаву присвяту-вступ, звернену до колишньої товаришки своїх дитячих забав Оксани Коваленківни, що була його першою любов’ю. 8 грудня протягом одного дня "скомпонував" баладу "Утоплена" для нового харківського альманаха "Молодик", де його просив співробітничати Квітка. Протягом 1841 року, очевидно по скінченні "Гайдамаків", встиг написати трагедію "Никита Гайдай" і "перемайструвати" її в драму, що її назвав "Невеста". У грудні "майстрував" іще одну драму, яку хотів назвати "Слепая красавица". 1841 року вийшов у Харкові український альманах-"новорічник" "Сніп", що його "скрутив" Олександер Корсун. У листопаді того ж року Корсун просив Шевченка дати йому щось із своїх творів для нового "Снопа" на 1842 рік. Шевченко послав йому "Мар’яну", але не всю, бо розгубив листки чернеткової редакції цієї поеми.

У цьому ж році Шевченко діяльно листувався в Квіткою-Основ’яненком. Старенький письменник виявляв надзвичайне зацікавлення творчістю молодого поета й захоплювався нею й далі. Ще на початку 1841 р. дістав він од Шевченка якусь "частину Гайдамаків" у рукописі. В березні, відповідаючи Шевченкові на кілька листів відразу, писав: "Гайдамаки Ваші добра штука буде", оповідав, що українці, яким він читав прислані фрагменти, "поцмокують", і просив швидше друкувати поему; переказував, що П. Гулак-Артемовський "дуже полюбив" Шевченка за "Кобзаря". В листопаді висловлював Квітка свою радість з приводу того, що Шевченко не звернув уваги на напади російських критиків і далі пише по-українському:

"Спасибі Вам, що не дивитесь у вічі тим дурням-кацапам, що, не вмівши нашої мови і не розібравши у неї [у ній] нічого, кричать, мов жиди у шабаш: "штьо, да штьо ета наварнякано. Ми нє панімаєм-ста нічаво". Спасибі, що плюєте на се, та не перестаєте писати. Пишіть, пишіть, нехай Вам Господь поможе".

Шевченко посилав Квітці й якісь свої рисунки, ілюстрував його твори і в грудні 1841 року малював Квітчину Сотниківну, нарікаючи в листах на короткі зимові петербурзькі дні. Звертався до Квітки і з просьбами прислати потрібне йому українське жіноче убрання, ділився своїми намірами-планами щодо дальшої малярської кар’єри. Квітка стежив за всім, що писалося в пресі про Шевченка, й живо на це реагував. Шевченко висловлював свою заочну симпатію до автора "Марусі": "Не цурайтеся… любіть мене так, як я Вас люблю, не бачивши Вас зроду. Вас не бачив, а Вашу душу, Ваше серце так бачу, як може ніхто на всім світі: Ваша "Маруся" так мені Вас розказала". Мріяв про те, щоб побувати в Харкові й побачитися з Квіткою, коли – по двох роках – їхатиме в Італію до Риму по скінченні Академії з відзначенням.

Малярська наука в Академії і малярська праця у вільні години поза Академією йшла нормально. Ще на початку 1841 року розпочав Шевченко нову "програму" – "картину, як наша чорнобрива дівчина молиться Богу, лягаючи спать", але потім вибрав інший сюжет: намалював Циганку-ворожку, за яку восени дістав уже третю за чергою срібну медаль.

Перші три місяці 1842 року зв’язані були з уже згаданими клопотами в справі "Гайдамаків". На книгарських полицях та в редакціях часописів з’явилися "Гайдамаки" лише в квітні того року. Рецензії ж на них були надруковані аж літом. Белінський підніс рукавичку, кинуту Шевченком йому й іншим критикам, ворогам української літератури, й напався вже не тільки на "так звану малоросійську літературу", але й на автора нової поеми. Два роки тому він нападав на українських авторів за те, що вони пишуть для мужиків, а не для освіченої верстви; тепер твердив, що поеми "панів кобзарів" незрозумілі для народу, хоч у них і повнісінько "найвульґарніших вуличних слів і виразів". Радив він Шевченкові, "відкинувши претензії на титул поета", писати українською мовою популярні брошурки для народу на громадсько-родинні теми в стилі Квітчиних "Листів до земляків". Шевченка "ущіпливо" називав, "упривілейованим, здається, малоросійським поетом", натякаючи на його величезну популярність в українських колах, про яку не міг не знати, буваючи в літературних гуртках. Конкретно про "Гайдамаків" Белінський спромігся написати таке:

"Тут є все, що належиться кожній українській поемі: тут ляхи, жиди, козаки; тут добре лаються, п’ють, б’ють, палять, ріжуть; ну й само собою в антрактах кобзар (бо яка ж українська поема обійдеться без кобзаря!) співає своїх натхненних пісень без особливого сенсу, а дівчина плаче, а буря гомонить…"

Далі Белінський навів одну сцену з розправи конфедератів із жидом, щоб висміяти "влучність пензля" Шевченка-описувача, а слідом за цим фальшиво зінтерпретував образ ніжної зустрічі закоханих Яреми й Оксани як… порнографічну сцену! Були це вихватки, гідні розгніваного блазня, а не критика. Очевидно, Шевченко за живе зачепив його своїм натяком на вихваляння всяких "Параш", і Белінський, забувши вже всі свої "теоретичні" підходи до літературних явищ, просто знущався з українського автора. Вселюдськість деяких титанічних мотивів поеми він – естет! – приніс у жертву своїй злості.

Рецензія Белінського з’явилася в "Отечественных записках". Решта органів преси мовчала. Лише журнали слов’янофільської правиці "Маяк" Бурачка та "Москвитянин" Поґодіна дали місце критикам-українцям і вмістили їхні прихильні рецензії на поему.

У "Москвитянине" Федір Китченко назвав "Гайдамаки" "дорогоцінним подарунком", підкреслював, що це твір національний і тому тільки українською мовою й міг бути написаний. У "Маяку" писав поет Микола Тихорський. Хоч у великій статті його (19 стор. друку) не все було однакової вартості і сам критик, що виховав свій естетичний світогляд на містично-ідеалістичній філософії, мріяв про якусь безтілесну поезію духу, проте в його критичній оцінці було дуже багато цінних думок. Він перший розкрив геніальність Шевченкової музи, хоча й не сказав слова "геній" з умотивованої, як сам натякнув, обережності. Але, назвавши Шевченка надзвичайним талантом, він розкрив фактично геніальну природу його творчості, кажучи, що Шевченкові "Гайдамаки" – "не плід холодної рефлексії, а глибока, внутрішня пісня душі, що втілилася в живі звуки". Тихорський підкреслював національну форму поеми (глибокий зв’язок із народною поетикою, зокрема типово народну її ритміку), казав, що, читаючи її вголос, співав; наводячи прикрий для "западників" уступ із заспіву до поеми (де Шевченко іронізував над їхньою нехіттю до "мужицької" тематики, символізуючи її своїм Яремою "в постолах"), Тихорський запевняв Шевченка (по-українському), що "не всі письменні та друковані москалі збились з глузду від німців та пранцюзів", що є між ними багато таких, які похвалять "Гайдамаків". Цінним було те місце в його критиці, де він підкреслював, що Шевченко в цій поемі "малює нам образи несамовитої помсти такими, якими вони були, не беручи на себе труду ні виправдувати, ні ганьбити їх"; підкреслював він і глибоке значення суб’єктивно-емоціонального елементу в творчості Шевченка. Перед поетом, на думку критика, відкривалися необмежені перспективи. Закінчував статтю такий уступ: "Братіки, голубчики – послухайтесь добрих совітів: геть їх, москалів, із їх теоріями! Співайте, та співайте так, щоб письменним і друкованим було завидно, а добрі, розумні москалі почали вчитися нашої мови!"

Російські твори

Усе це читав Шевченко влітку 1842 року. Трохи більше, як рік тому, він сказав: "Буде з мене, поки живу, і мертвого слова", – отже вирішив і далі писати по-українському, але в портфелі його були вже два великі твори, написані по-російському: згадані вже вище драми "Никита Гайдай" та "Слепая красавица", що її він саме тепер переробляв у поему.

Як це могло статися, що він почав писати й по-російському і пощо він це робив? Почав він писати по-російському вже по рецензії Белінського на "Ластівку", по рецензії, що його обурила протестом і проти української мови, і проти "мужицьких" українських сюжетів.