Паруси над степом - Близнець Віктор

Попід стелею потягло їдким махорочним димом — засмалив Криворотько. Ось він гучно сплюнув, одкашлявся.

— 4 Кажуть, після того... після стихійного лиха, — поліцай єхидно захихикав у кулак. — Поліщук вас смикав довгенько...

— Та ви теж добрі, — одмахнувся Хміль. — Зробили своє — і навтьоки. А мене за душу: "Як це так — лан загорівся? Де ви були, сторож колгоспний?.."

"Ну-ну, що далі?" — Гриша до краю нашорошив вухо. Пожежа в степу то був для Грицька неприємний, зловісно-таємничий епізод з довоєнного життя. Мимоволі пригадалося: повернувся батько з сільради чорніший хмари, тряс бородою, кляв Поліщука: "Бач, які люди! В тюрмі хочуть згноїти невинного чоловіка!.." Ні, не міг уявити собі Грицько, щоб то батько підпалив пшеницю...

"Як же воно було? Говори, батьку!.. Що значить: "Зробили своє і — навтьоки"?.. Хто зробив? Ти знав, хто зробив?"

Спокійно-байдужим голосом Хміль вів далі:

— Кричав на мене Поліщук: "Із неба, чи як, вогонь упав?" — "Може, й з неба, — кажу, — може, господь наказав... За гріхи наші".

— Істинно, божа кара, — хихикнув Криворотько.

— А ви як втекли тоді, пане поліцай?

— Та втік, — Криворотько знов зашепотів. —= В лісосмугу, значить, вскочив, дивлюсь — горить, аж гуде. І в душі — вогонь. Ну що, наїлись чужого добра? Голота нещасна! Колись батькові в ноги кланялись, за сніп, як собаки, гризлись, а тепер, бач, розперезалися... Ви ж пойміть, сусіде: вся земля до Козацьких могил — чия? — Криво-ротькова! Забрали, загребли. І мене, хазяїна, за петельки і — на шахти. Глитай пилюку, давись казенними об'їдками... Пойміть, кипить на душі, кипить! Ночами було не сплю, очі рогом лізуть. Хто ж, думаю, в нашій хаті паскудить? Хто нашу земельку мучить? Не стерпів, сусіде, пойміть!.. Тягне мене до свого двору, життя нема. Значить, забився глухої ночі сюди. Як вовкулака, в балках од людей ховався. Ото з вами тільки душу одвів — коло куреня побалакали, а то — в балках більше, в реп'яхах. Діждусь, поки смеркне, — і в степ виповзаю. Пшеничка... Колоски налиті... І все це їхнє, жебрацьке. Не дам! — сказав собі.— Хай ріжуть, хай четвертують, якщо зловлять, — не дам! Ну, значить, пустив півня... Ви знаєте...

Грицька немов лихоманка била. Як не зціплював зуби, вони однак цокотіли. Це було страшно — на власні очі, зовсім поруч бачити вовкулаку. Хлопці, ви чуєте? Це ж він ходив за нами по п'ятах! Ми в грушевий сад, ми в "білих-червоних" граємо, а з кущів блимає вовче око. Ми до ставка — і він за нами, по очеретах, як мара, як дідько, реп'яхами обліплений. Чуєш, Володько? Ти казав, повернувшись з пожежі: бачив якусь тінь у лісосмузі. То він, вовкулака, був! То він скреготав зубами на нас, на наше життя! І батько мій знав, і мовчав, і кляв сусідів за те, що хочуть згноїть невинного!..

— Так ви той... наглядайте за хлопцями, — після паузи обізвався Криворотько. ■— Як не як, ми свої. Мій батько у вашого товар замовляли. Бувало, кажуть: "Добрячий хром у Хмеля. Пошив чоботи — зносу нема"... Дружили батьки, правда. І ви той... Хата близько, щось запримітите — до мене. Бо німці, знаєте, порядок люблять, а не так — і землю заберуть, і вас... Це не шуточки.

— Не допущу, пане поліцай,^—глухо прохрипів Хміль. — Вже й так узяв гріх на свою душу. Все бачив, дурень старий, бачив і мовчав. Думав — схаменеться. А він, окаянний, своє... з бандитами... там нашкодить... там сховає... І от — проти батька пішов. Хіба то син? Хіба є в нього жалість до отця? Як перед хрестом скажу: не покається — амінь. Гнилий палець — відрубай, не жалій, бо сам згниєш. Ось моє слово: амінь!

"Так, батьку, амінь! — повторив у гарячці син. — Не зігнеш мене. Не зробиш кротом... Аби не Володька, не Ліда,. не червоні вітрила, може б, оглух я, осліп... і падав ниць перед твоїми іконами, і стягав у сарай лахміття, і просив.

у німців земельки. Та я не осліп, не оглух, і краще ляжу під кулями, ніж себе живцем поховаю.

Все, батьку! Згоріло, по вітру розвіялось усе, що було колись, може, вчора ще, мені домівкою..."

* * *

Після того, як Поліщуки перебралися в курник, Карпо Іванович, йдучи до кузні, щоранку заглядав до них. Одного разу він сказав:

— Візьму я, кумо, Льоньку до себе. Хай підручним побуде, до хорошого ремесла привчається.

Робота Льоньці сподобалась. Підсипай у горно вуго-льок, качай міх, та не ривками, а плавно, щоб вогонь не роздмухати. А найцікавіше — сталити новенькі болти. Вихопиш із горна червоне розпечене залізо, бульк у воду — зашкварчить, як сало на сковороді, наче сердиться, що кинули з гарячого в холодне.

Добре Льоньці під рукою дядька Карпа. Бо коваль як батько: ніколи не гримне, не покепкує з твоєї невправності. Працюють вони з холодком, хоч і підганяє староста; більше про війну, про життя балакають. Правда, сьогодні не дуже погомониш: оно скільки наглядачів! Зібралися до кузні пани радники, поважно розсілися на колодах. Пан Бере-зовський, що в школі поселився, любовно погладжує своє черевце, Хміль ретельно прополює бороду, а Федоренко широким жестом обводить степ, долонею рубає його на смужки, в далеч показує, як полководець на поле бою.

Витягуючи за поріг ошиноване колесо, Льоня потайки зиркає у двір: може, намуляло сидіти панам громадянам? Та ні, сидять, наче приросли до колод ("Чиряків би вам на одне місце!"). Саме дід Швайка про щось ораторствує.

Раптом вскочив Льонька у кузню і стривожено:

— Дядьку! Володька ваш їде. Ох, перепаде йому!.. Карпо Іванович кинув молот під верстак, сперся плечем

об одвірок. Грузькою осінньою дорогою, що рябіла від калюж, понуро пленталась із степу парокінна упряжка. Бочком, на циганський манір, їхав верхи Володька. Видно, не поспішав хлопець, ліниво потягував цигарку, пускаючи кільцями дим. "Бач, який козарлюга вигнався, — потепліли очі в коваля. — По землі ногами волочить".

— Тпру-у! — зупинив Володька гнідих біля дверей кузні, стрибнув на купу жужелиці, де було сухіше.

— Ти чого роботу кинув? — вовком піднявся Федоренко, і всі радники, як по команді, гнівно повернули голови.

— Стельвага лопнула, — одказав спокійно Володька. ^_ Саботуєте! — Федоренко стиснув пухлі кулаки, але

тут же стрівся з прищуреним поглядом коваля =— присів на колоду й грізно чмихнув:—Поладнай, і зараз же в поле, чуєш?

Володька потяг стельвагу в кузню.

Стріпуючись, немов виганяючи холод з-під ватянки, він пройшовся з кутка в куток, сіпнув Льоньку за козирок (Льоньчина голова пірнула в картуз), штовхнув малого під ребра.

— Ну як, батьку, підручний?

— Тямущий хлопець. Старається. Он всі дірки позатикав соломою, щоб дядька, значить, не протягло.

— У вас тепленько, — Володька потер задубілі руки над вогнем. — А в степу сиро й грязько, душа теленькає.

— І робота на общинному полі не гріє? — одвернувся коваль, ховаючи посмішку.

— Сам знаєш, як робимо. Аби день до вечора. Грицько теж обламався. Скоро притягне розбиту сівалку...

— То ви, хлопці, перестаралися. Краще одженіть коней в ті гони, так-сяк покрутіться. Не лізьте на очі прихво-сням. '— Шумило сердито бахнув молотом по наковальні.— От врем'ячко настало! Хіба ми навчали колись дітей, як од роботи тікати?

— Думаєш, мені не гидко? — стиха проказав Володька, і в голосі його вчувався притаєний біль. — Глянеш на степ — твоя ж земля пустує, до рук проситься: "Зори, засій!", а ти — дуриш її...

Льонька здивовано придивлявся до Володьки: це був уже не той безжурний балакун-жартівник, невтомний заводіяка, якому й море по коліна. По-дорослому сутулячись, він мовчки стояв коло віконця, перебираючи невеселі думи, і тоскно поглядав у степ.

— От що, батьку, — врешті сказав Володька, — звари стельвагу. Тільки так, щоб до вечора знов тріснула.

Батько похитав-головою: "Наберусь клопоту з вами, хлопці". Проте не одмовився.

— Зараз ми з Льонькою склепаємо. А ти, сину, поки вільний, оці штучки випилюй.

Кожний взявся за діло. Льонька підскочив, на льоту

піймав кінець жердини, відполірованої долонями, потяг

ручку на себе — пузато надувся міх, засичало притушене

горно. І кузня одразу ожила, заграла. "Ух, ух!" — зітхав

старий зморшкуватий міх. "Дзень-дзелень!" видзвоню-

вала наковальня під молотом Шумила. "Вжи-вжи!" —

вгризалася Володьчина ножівка в крихкий сріблясто-білий

метал.

Володька зважив на руці кілька легких, щойно випиляних трубок. "Гм-гм, — наморщив він лоба. — Дивні штуковини виготовляє батько. Для чого ж вони? Ні до плуга, ні до сівалки"... У Льоньки аж язик засвербів, так і кортіло сказати, що дядько Карпо начиняє ті трубки жовтим порошком, і якщо трошки насипати порошку й камінцем вдарити — здорово бахкає. Проте Льонька не сказав, бо щось ніби смикнуло його: "Тесе!.. Держи язик за зубами".

А тим часом Володька, перекидаючи з долоні на долоню блискучі трубки, підійшов до батька; коваль з усього розмаху бив по м'якій, наче тісто, розпеченій до білого заготовці, він, здавалось, не помічав сина.

— Тату, — нерішуче пом'явся Володька, — і мені б десяток... трубок... готових.

^_ Ти звідки знаєш, *що це таке? — Шумило холодно зиркнув на сина з-під смоляного чуба, та Володька не стушувався. Невинно округлив очі, повні лукавих смішинок. І батько не стримався — теж посміхнувся.

— От дітки! — посварився явно без злості. — Чого стоїте? До роботи!..

Розійшлися по своїх кутках, деякий час працювали мовчки. Володька, щоб, мабуть, перевести розмову на інше, показав рукою у двір:

— А чого це індики на колодах розсілися?

— Долю твою вирішують. У кого, значить, наймитувати будеш: у пана Швайки, чи у пана Криворотька... Піди послухай.

Володька збив шапку набакир, руками — шурх у кишені, перевальцем посунув до радників. Поруч з колодами лежала дірява коробка безтарки, перекинута догори дном. На неї й присів Шумило.

— Тютюн у вас є, панове?

Пани громадяни враз притихли. ' Бач, поштивий став Шумилів годованець! Корчить усмішечку, а за пазухою, либонь, камінь. Чи, може, й справді за розум беруться голодранці?

Щоб позбутися сторонніх вух, Федоренко пробасив начальницьким тоном:

— Йди, йди, стельвагу ладнай. Сівбу кінчайте, бо й так затягли.

Але Швайка змилостивився — простяг хлопцеві засмальцьований кисет. І поки вдвох вони крутили цигарки, знов потекла обірвана розмова. —

— Зважте, панове, — Криворотько особливо натискав на слово "панове".