Паруси над степом - Близнець Віктор
— Знаєш сам, чого не взяли тебе на діло... І от перше й останнє попередження: або ти підкоришся нашій дисципліні, або... як сказала Ліда.
— Суд наді мною, так? — підвівся Грицько. — Виходить, я не потрібний? Виходить, все, що зробив, забуто?
— Ага, ти так! — спалахнула Ліда.
— Лідо, зажди! — хотів зупинити її Шумило.
— Ні, я все йому викладу!.. Ти багато зробив, Грицьку. Тільки знаєш, що мені здається? Ти робив, щоб похизуватися перед нами. Ні, ні, не крути носом, слухай... Памі'я-таєш, як приніс радіоприймач, випинав груди: із штабу, мовляв, з-під рук у німців поцупив. А оті гвинтівки, гранати, що сховані у землянці? Скільки разів вихвалявся: то за тобою гналися, то ледь не спіймали на місці. Навіщо ти граєшся? Он Льонька і той питає мене: чого це Грицько в лісосмугу занадився? Винюхають нашу схованку... Розумієш, чим це пахне?
Хмельовий оторопіло дивився на Ліду. Ассоль, схаменися! Невже ти думаєш, що твій капітан така дрібна людина? Що він хизується?
— Лідо! Неправда це! В мене отут кипить! Я в училище хотів... Я плавати хотів. Для цього жити збирався. А вони прийшли, розтоптали... я на їхні морди дивитись не можу. Плюнув би кожному... а мушу вклонятися: пане офіцер, пане старосто... Отут кипить, зрозумійте!
— А в нас отут холодець, — буркнув уперше за всю розмову Михайло і ткнув пальцем у розхристані груди.
— Коротше, — офіційним тоном, як на шкільних комсомольських зборах, сказав Шумило, — Ліда абсолютно права. Ти необережний, Грицьку. Ти порушуєш правила конспірації. Пропоную нашу схованку замаскувати і поки що забороняю туди ходити. Це перше. Друге — треба знайти інше місце, надійніше, де можна було б і людей переховати. Нарешті, головне зараз — зберегти хліб. Завтра підемо втрьох. А Грицько... не знаю. Що ти скажеш, Михаиле?
— А що балакать? — Зінько підвів ведмежу голову і з таким шумом видихнув повітря, що аж забриніла гітара.— Не вірю йому. Тріскотливий, як сорока... Сюди стриб, туди стриб... Не вірю. Як і батькові його...
Ліда схолола — не ждала, що так. повернеться справа. Худеньке личко її стало білішим за комірець.
— Як то не вірю? — одсахнулася дівчина від Михайла і, не соромлячись хлопців, прихилилася до Гриші, наче хотіла прикрити його собою. — Володю, Михаиле, ви що? — Ліда відчула, як нервово б'ється синювата жилка на Гри-шиній руці. — При чому тут батько? Хіба не знаєте, скільки разів бив, свого сина бив, виганяв із дому. "Геть! — кричав. — Комсомолія, чортове поріддя!" Він же фанатик, старий Хміль. А Гриша... Чуєте, хлопці! Гриша завтра піде із нами. Він піде, обов'язково піде!
— Михаиле, ти перегнув, — уже м'якше сказав Шумило.
Не вірю — і все! — трахнув Зінько важким кула-
ком; голубі очі його звузились, стали зеленкуватими. —
Нам не артисти потрібні. Нам ті, хто зціпить рот — і мов
камінь. Хто, коли треба землю гризти, гризтиме. Половою
давитися — давитиметься. Мішки пиряти — пирятиме. Для
людей. Для дітлашні, у якої зуби вигнивають з голоду. Такі
нам підходять...
Гарячий клубок здавив Грицькові горло.
— Хлопці,—мовив глухо.—Повірте, хлопці, мені наплювати на себе... і на всяку там славу, і на дрібне честолюбство. Не тому, не тому кип'ятився! Ну, як вам сказать? Отак лежиш уночі, забутий, покинутий, розчавлений темрявою, лежиш і думаєш: півкраїни під тією темрявою... Суне потвора по землі, вже до Москви підповзає, топче душі людські, і мрії, і правду нашу... Місця собі не знаходиш! Доки ж терпіти?! Хочеться схопитись і, як дід Гарба, трощити зміїні черепи!.. Я розумію, друзі, за безцінь віддати життя і дурень уміє. Це правда — були хвилини, коли говорив собі: "Піди, Грицьку, жбурни гранату, жбурни у штаб, у кубло їхнє, хай знають: ми зневажаємо смерть!.." Це малодушно, правда. Я зціплю зуби, я зроблю все, що накажете. Тільки не треба, друзі, так... як Михайло. То страшні слова...
Коли вони вийшли з хати, Льонька (він аж посинів, бідолаха, на холоді) примружив хитрі оченята:
— До-о-овго ви гуляли! Змерз, як цуцик.
— Льоньчику! — забідкалась Ліда ("Безсовісні ми! Забули про дитину"). — Іди, погрійся, золотко.
Та Льонька вже прилип до Грицька, став навшпиньки і таємниче на вухо йому: "Коли вже бабахнемо... німців?"
— Одного бабахнули, — криво посміхнувся Грицько. — Біжи, біжи, хлопче, на піч, — провів теплою долонею по Льоньчиній шиї. — Оно скільки мурашок пасеться.
Трохи здивований кислим виглядом парубків, Льонька підстрибцем побіг до хати. А Грицько, провівши поглядом Володьку й Михайла, несміло наблизився до Ліди.
— Ассоль! Ви після цього, мабуть, зневажаєте меме?
— Хіба не одверте було ваше слово? Ваша обіцянка перед друзями?
Ти сумніваєшся?
— Ні, абсолютно. І тому дивне твоє запитання. Не друге, а перше.
Гриша взяв її за руку, і вони пліч-о-пліч пішли в сірий притихлий степ, як не раз ходили до цього.
Живі привиди
Вже після п'ятої почало смеркатися.
Обтрушений вітрами бересток порідшав, і крізь нього просвічувалось вогнисте небо; в холодному полум'ї танув короткий осінній день, танув тихо, непомітно, сповнюючи простір синіми сутінками. Легку тремтливу тишу порушували тільки буркотливий голос: "Стій!" і дзизкання порожнього відра — то Поліщучка доїла Снігурку.
— Лідо, поглянь, — озвалася мати, — хто там вештається по садку.
Ліда передала Льоні підручник німецької мови й устала з призьби. Сірою примарою блукав понад річкою незнайомий чоловік, широкими кроками міряв леваду. "Що йому треба?" — з тривогою подумала Ліда. Підійшла мати, теж задивилася в берег. Чоловік піднявся на гору й рішуче попростував до гурту.
— Добривечір, — для годиться кинув незнайомець і хазяйським оком почав оглядати сарайчик та клуню.
Це був чоловік років сорока, він чимось нагадував чорногуза: довгі, наче ходулі, ноги й тонка, вигнута шия; з-під солом'яного капелюха стирчав величезний м'ясистий ніс.
— М-да, — прицмокнув незнайомець, — м-да... Що то значать роки — все змінилося: і сад не той, і річка не та. Грушок зовсім не було, а річка текла не за левадою, а тут, по балочці. М-да...
Він говорив ніби сам до себе, походжаючи по двору. Зупинився, пошкріб п'ятірнею зморшкувату потилицю і до матері:
— То ви хазяйка? Значить так: я Криворотько. М-да, Криворотько Степан Антонович. Не чули? Переселенці ви —
ясне діло. Значить так: оця хата *— мого батька. І хата, і сад, і земля аж до Козацьких могил — батькові. Нас у тридцятому, значить... Прийшли, викинули, загребли нажите... Голодранці... Не, я не про вас! То красні, кажу... Все проковтнуть хотіли. Подавилися...
Якби з'явився в селі індійський слон — і то Поліщуки менше б здивувалися. Дивись — куркуль відкопався! З яких часів, з яких країв? Куркуль... Льонька думав, що це слово тільки в книжці можна вичитати або в казці почути: "Давним-давно, ще за царя Гороха, як людей було трохи..." І ось перед ними — живісінький куркуль! Чи не з того світу піднявся?!
Криворотько, ніби не помічаючи, як вирячились на нього хазяї, затулив пальцями широку ніздрю і шмарконув — перелякана свиня спросоння підскочила, аж затріщав сарайчик.
— Значить так: вимітайтесь. Не, ви тут при чому! То красні, кажу... За два дні — щоб не було. Аякже, сім'ю привезу.
...Минуло півтижня, і в двір до Поліщуків в'їхало три підводи, на кожній — ціла гора домашніх речей: столи й стільчики, ліжка й відра, рядна й подушки. На передній підводі, звісивши до землі свої ходулі, сидів сам Криворотько в темно-синьому костюмі з нарукавною пов'язкою "Поліцай". Ого, швидко побратався з німцями! А он і полі-цайська сімейка: з-за діжки виглядає маленька білоголова жіночка і двоє русявих дівчаток.
— То ви ще тут? — недобрим поглядом пропік Криворотько Поліщучку. — Значить, так, сам викину лахміття...
Мати все ще не вірила, що в білому світі може діятися таке свавілля. Де це видано, щоб її з дітьми викинули на вулицю, викинули з хати, яку вона зліпила своїм потом і мозолями? Коли в тридцять третьому вона з чоловіком приїхала сюди із Полісся, стояли тут голі стіни, на подво-рищі від бур'яну було чорно. Натомившись за день у ланці, вона вночі місила глину, замазувала в новій хаті кожну щілинку, щоб дітям був затишок... Хіба може якийсь пройдисвіт прийти і сказати: вимітайся?.. Видно, такий час настав, коли правди ніде шукати. Де ти заблукала, наша правдо, і чи скоро повернешся? Де ж ти, мій чоловіче, де ви,
7 В. Близнець
97
наші мужі-охоронці? Відступали, говорили: через місяць чекайте... А вже який то місяць ждемо-виглядаємо, вже який то місяць очі сльозами сушимо...
Мати, чорна від горя, шепнула синові:
— Біжи, Льоню, до дядька Карпа... Хай допоможе зібратися.
Шумило був найкращим другом Поліщуків. Чи то орали город, чи розкидали гній, чи різали кабанця, — дві сім'ї збиралися разом. Ліда казала, що й поселились вони по сусідству з Шумилами не випадково: це була справжня рідня — не по крові, а по братерству душ.
Для Льоньки Карпо Іванович був добрим чародієм із казки. Йдучи з ним до кузні, хлопчак гордовито поглядав навсебіч: дивіться, хто веде мене за руку! Знаменитий коваль,— гармоніст, силач, якому немає рівні у цілому світі! Хто не пам'ятає, як дядько Карпо посадив у калошу приїжджого циркача! Той показував різні штучки: підкидав гирі, лягав на гвіздки, гнув обручі. Тоді коваль подав фокуснику гартовану підкову: на, мовляв, зігни. Циркач і сопів, і тужився, і мало не кусав залізо — куди там куцому до зайця! А Шумило згріб підкову у свою лапу, і вона хруснула, як бублик...
Печальний був Іванович, коли Поліщуки проводжали батька на фронт.
Ех, це б разом повоювати, Арсене! Дрючок не пускає,
щоб він згорів, — і дядько із злістю стукнув себе по дерев'яній нозі. — Ну, нічого, бий за двох! Я тут підсоблятиму... і за дітьми пригляну.
...Вранці Льонька вже побував у Шумилів. Тоді дядько Карпо сидів на ослоні і на вербовий кругляк набивав кусок жерсті з дрібною насічкою.
Що це буде? — запитав хлопець.
— Млинок. Своєї конструкції, — Карпо Іванович труснув головою, чорна копиця волосся відкинулася назад, і з-під смоляного пасма глянули на Льоню великі "циганські" очі.— Пуд кукурудзи нашкребли, і того нема де змолоти. Німці ж вітряк зламали. Підлота! Вітряк поперек горла їм став!
Шумило показав молотком на підвіконня, де лежали мідні гільзи, трубочки, коліщатка.
— Бачиш, чим займаюсь? Запальнички майструю,—дядько повернувся, щоб дістати обценьки, і товстий ослін увігнувся під ним.
