Паруси над степом - Близнець Віктор
— Хе! Дожився Шумило! Колись в почоті був, у президії сидів, а тепер хто я? Кустар Шумило! Непотріб!
— Всі ми тепер непотріби, — зітхнула тітка Катерина. — Тільки жить почали! Клуб який збудували! А школу, а кузню? І все пішло прахом... Що це за життя? Дома ні голки, ні солі, ні гасу — олією світимо. Як дикуни!..
— Та воно, Катю, до того йдеться. Скоро натягнемо шкуру —. і в печеру.
Обоє невесело засміялися.
— Да! Як у вас з вогнем? — запитав Шумило.
— Валько зробив кресало. А коли й з відром до Хмеля бігаємо — жару візьмемо, а тоді дмухаємо по черзі, доки в очах посоловіє.
— От-от-от! — блиснув чорними вуглинами очей коваль. — Як за кам'яного віку. Німці, либонь, потішаються: "окультурили" азіатів!.. Не піддавайся, Льонько! — дядько Карпо вручив йому гільзу з коліщатком. — Візьми запальничку. Чирк — готово! Бачиш — горить! Вогонь, брате, велика сила. Всяка нечисть вогню боїться...
Одержавши від дядька саморобну запальничку, а від тітки пиріжка з гарбузом, наговорившись досхочу, Льонька весело побіг додому. А тепер, коли мати послала його за поміччю до Шумилів, хлопцеві було не до розмов: поліцай же викидає із хати. Тьотя Катя сплеснула руками:
— Карпе, що ж це робиться?
— А те, що всяка нечисть — чи то воша, чи гнида — на темряву лізе. Це вже другий куркуль у селі. Один — якийсь Березовський — в школі засів; каже, там його двір був. Як поліцая прізвище? — до Льоні. — Криворотько? Невже? Чуєш, Катю? Видно, синок отого кровопивці, якого з села ми прогнали.
Карпо Іванович настовбурчив п'ятірнею смоляну гриву:
— Добре! Із поліцаєм у нас буде окрема розмова. Поки що, Катю, допоможи кумі зібратися... А де Володька? Поклич і візьми з собою. От халамидник! Дограються вони з Грицьком, поки голови дурням скрутять.
Шумило зліпив товсту цигарку і, випустивши хмарою дим, штовхнув двері дерев'яною ногою:
— Піду до Федоренка. Я душу з нього продажну витрясу! Хай дає, наволоч, притулок сім'ї...
* * *
Для хлібороба покидати насиджене місце — гірше похорону.
Все хатнє добро вмістилося на одній підводі. Валько взяв на плечі клунок з книжками, дядько Карпо звалив на себе чималий вузол збіжжя, і вони рушили з двору.
Мати йшла за підводою, як за покійником. її вела під руку тітка Катерина. За ними, похиливши голови, мовчки брели Володька, Грицько й Ліда.
Льонька плентався позаду. За берестками оглянувся.
Прощавай, тихий куток!
Поведе хлопця доля в далекі краї, в невідомі села й міста, але й через сиву безвість років насниться йому затишна хата, задимлений обрій степу, крута стежина до річки і стара груша, що підняла зелену шапку аж до хмар...
Прощавайте, грози й веселки дитинства... Де їм судилося жити?
Прискакав на коні Федоренко, жовтий від безсилої люті; вкусив би матір — боїться.
— Нажалілась, відьма, буйволу безногому!.. Збирайся! Знай нашу добрість: в курник — хе-хе! — поселимо.
Приємне сусідство — якраз проти його хати. Не з'їсть староста, жінка його догризе — ще лютіша за чоловіка.
Тряслась на розбитій дорозі підвода, щось деренчало в передку, і Снігурка, прив'язана до воза, рвалась з налигача й ревла, ніби питала: куди це мене ведуть? Сполохано сокотіли в ящику кури. Тільки дурний Мазун безтурботно вибрикував. Сказано — теля...
Біля Хмелевого двору сумна процесія спинилася од здивування: щупленький дід Хміль і огрядна його жінка, накинувши на плечі шлейки, тягли по городу сівалку. Дід проти жінки виглядав зачуханим лошам — Хмелиха явно його перетягувала. На горбку старий спіткнувся, врізався плечем в сошники; він аж завив од болю й злості: "Куди ти преш, одоробло!" Підскочив, маленький і злий, баркою замахнувся на жінку, але тут же полетів у канаву — Хмелиха мовчки турнула нервового чоловічка ногою.
Грицько весь заполум'янів від пекучого сорому. Поруч Ліда... свідок такої жалюгідної сцени! "Володь, дай цигарку!" — .Грицько ніколи не курив і, ковтнувши отруйливого диму, закашлявся. Сказав з гіркотою:
— Старий домігся-таки свого. Ходив з Федоренком у райуправу, принижувався, канючив. По гектару земельки прирізали. І ось, бачите, хазяйнує. — Гриша безнадійно махнув рукою. — Був кротом, кротом і сконає. Ех, батьку, батьку!
Хміль побачив сина. . — Ти куди, волоцюго? Ти куди, питаю, з отими старцями? Марш додому — роботи скільки! Марш, а то... хай
простить мені бог! І дід схопив барку.
Грицько ніби й не чув тих погроз.
— Все! Піду з дому. Сьогодні ж. Більше не можу.
— Грицю! — Володька благально подивився на друга, в його сірі, неспокійні очі. — Переходь до нас. Ну чого ти? Тату!
Карпо Іванович — він чув розмову — повернувся з вуз-,лом на плечах:
— Справді, Гришо! Буде краще. Місце для тебе знайдеться.
* * *
Цить, Дунько, цить!
Дунька пізнала свого. Мабуть, нюхом почула, бо в сараї, де Хміль зберігав позаторішнє сіно, було темно, і Гриша не вгледів, а скоріше догадався, що оте сіре в кутку — їхня коза. Дунька довірливо уткнулась в хлопцеві коліна, лизнула руку: де ж твій гостинець, мовляв? Забув ти, Гришо, й свою домівку, забув і мене, стару Дуньку. "На хлібця, на! — Одержавши смачного коржика, Дунька апетитно захрумкала. — Не забув я тебе, пустухо. Знаєш, добре мені у Володьки, а все-таки... Вранці прокинусь, схоплюсь із лежанки — де я? Мережана піч, ковальське причандалля... Не своя хата... А своя стала чужою..."
Гриша погладив щокою Дуньчину мордочку; коза аж копитцями зацокотіла так їй приємно було. "Тихо, Дунько, тихо!" — і Гриша поліз на сіно; воно одгонило болотною цвіллю, старе злежане сіно; розумний господар давно б його викинув, а Хміль для чогось беріг. Взагалі ощадливий Хміль підбирав усе, що потрапляло йому до рук — гайки, дріт, іржаві сошники, негодящі стельваги; під сіном був цілий склад найдивовижнішого ломаччя —= все це збиралось роками й приховувалося од людського ока... Гриша теж скористався батьковим складом: сховав під сіном радіоприймач, який витяг з німецького штабу. Тепер, коли він переселився до Володьки, вирішив забрати "музику", бо як надибає старий, на друзки поб'є, а може, і в поліцію заявить, — отож вирішив Грицько перенести "музику" в лісосмугу, в свою землянку. Все, що треба, хай буде в одному місці: гранати, вибухівка, два карабіни. Там надійніше. І для роботи зручніше... .
Сорочка у Грицька відстовбурчилась, металева коробка приємним холодком лоскотала йому груди. Тепер головне непомітно вискочить з двору і — в степ. "Ну, прощавай, Дунько!.." Гриша хотів з'їхати з сіна додолу, як раптом брязнув за сараєм цеп, завив,'загарчав Кудлань.
— Ать!.. Щоб тобі заціпило! гримнув на собаку хрип-
кий голос.
Батько!.. Грицько відчув неприємний холодок на спині. А раптом загляне батько в сарай! Подумає: ага, зашкребло, забився-таки, бездомнику, під свою стріху. Ні, не діждеться він. Коли вже сказав Грицько: "Більше не повернусь", значить — все! Як там— тяжко не було б, як не боліла б душа за домівкою — він перетерпить все. Назад дорога заказана. Досить! Вже гнули його: "Заробляй копійчину, окаянний!.. Не вір партєйним, вони дурять народ... Греби до себе, тільки сліпа курка гребе від себе... Земельки проси, кланяйся німцям, безбожник, бо за ними сила!.." Досить! Ременем, кулаками, прокльонами хотів батько привернути сина до своєї віри і, сам того не відаючи, обірвав ниточку, яка * зв'язувала сина з рідною хатою.^ Давно поривався Грицько втекти з дому. І, нарешті, коли батько виклянчив у німців отой клаптик землі і, мов божевільний, гупнув перед іконами, засичав на сина: "Молись!.. Падай на коліна й молись, бо... задушу... і бог простить", — Грицько з жахом побачив: то був не батько, то була здичавіла людина, яка справді могла задушити його... Ця ніч розлучила їх, розлучила назавжди...
Знов загарчав Кудлань. На кого? Мабуть, прийшов чужий... Так і є. Двоє говорять: батько і хтось... голос ніби знайомий.
— Ой, дивіться за ним, дивіться, бо добра не буде, —г-прогугнявило зовсім близько ("Чи не в сарай ідуть?..").
— Сам бог знає, одказав похмуро Хміль, — як я беріг його. Таж кого вони бояться, дітки наші? Кого шанують? Колись церква була — немає, зламали антихристи. Бога забули, батькові в очі плюють. Срамота!.. А все вони, отой Арсен, Карпо, і своїх розбестили, і мого, іроди, звели з пуття. Дому одцурався — де це видано?
— Еге ж, еге ж, — підтакнув гугнявий.
Отой наклеп, наче смола, обпік Грицькове серце. Перед ким це він юродствує?.. Повільно, щоб не шелеснула жодна билинка, Гриша зіп'явся на лікті, витяг шию, позираючи вниз. На порозі сиділо двоє — спиною до сіна. Гриші видно було тільки голови: одна — розкошлана, сива, посріблена тьмяним осіннім сонцем — то батькова; друга — лиса, гуляста. "Криворотько?.. Точно він! І голос його — гугнявий!" Криворотько тримав свою блискучу макітру прямо й нерухомо, а батько весь час неспокійно крутив жорсткими кошлами, сипав і сипав отруйні слова:
— Он Карпа візьміть, сатану безногого (наказав господь — і мало ще). Хіба ж було таке за старого режиму? Братову жінку взяв. З дитиною взяв — чуєте? І радується, на братових кістках награє, щоб чорти веселились. І мого зманув — туди... в сатанинське кубло.
— Ой, дивіться, — захитав Криворотько лисиною. — Кумпанія, скажу вам, неприятна. Все купчаться, все метушаться. Як на погибель. То до Шумила, то до сухотної — як її? — Поліщукової дівки. На гітарі брень-брень і на мигах, на мигах балакають. А то, знаєте, — зашепотів Криворотько, — вашого, значить, вночі запримітив. З Володь-кою і Зіньковим парубком. В лісосмузі крадуться, крадуться, — чого б то? — я за ними, і враз — шелесть! — наче крізь землю провалились... Ой, дограються! І каятимуться, і проситимуться, та пізно буде...
Грицько так напружено слухав, що й незчувся, як сіно під ним поїхало, посунулось; ще трохи — і він звалився б на "спини тих, що сиділи на порозі. Аби сам звалився — біда не біда. Спав на сіні. Але під сорочкою... радіоприймач!
Ще не збагнув Грицько, що він падає, та внутрішній голос збудив його: небезпека! Наче вибухова хвиля штовхнула його в куток. І коза, як підстрелена, шарахнулась за Грицьком на сіно, полізла, забила ногами.
— Тю! — крутнувся на порозі сполоханий Хміль. — Су-машедша! На копицю лізе! Тільки сіно* жере, а польза? Заб'ю, шкура хоч буде.
Гриша лицем уткнувся в гаряче зіпріле сіно і, хоч дерло в горлі, не дихав.
