Казкові пригоди Грайлика - Нестайко Всеволод

У Грайлика вже були геть подряпані руки й ноги, але він на це не зважав. Нижня гілка дерева була високо над землею, і Грайлик подумав, що залізти по товстому стовбуру назад на неї він, мабуть, не зможе, але відступати було пізно. І Грайлик стрибнув. У самісінькі колючки. Мимоволі зойкнув від болю, але одразу ж через силу усміхнувся дівчинці:

— Нормально!

Моргалочка співчутливо-винувато сказала:

— Ну нащо було треба?.. Тепер через мене й ти заплутаєшся.

— Нічого! Не заплутаюсь. Ти тільки не смикайся. Я буду похитеньку. — І Грайлик почав обережненько вивільняти Моргалочку.

Це була справа важка і копітка. Бо в Грайлика, крім маленького складаного ножика, нічого не було. І деякі ліани доводилося перерізати довго.

Але Грайлик був наполегливий, і справа потроху посувалася.

— От тобі морока! — часто-часто моргаючи, ніяково говорила дівчинка. — Ти вже на мене не гнівайся. Ти вже мені пробач.

— А де твій тато? — спитав Грайлик.

— Ану його! Не зміг маму відстояти, захистити. Не хочу про нього й балакати.

"Яке то щастя, коли в тебе гарний тато. Коли можна тільки пишатися ним", — подумав Грайлик, згадуючи свого Усміхайла Петровича. І так йому стало жалко цю руденьку дівчинку! Може, вона тому й моргає весь час, що в неї такий тато безсовісний.

— Стривай, стривай, я вже скоро, — примовляв Грайлик, вивільняючи її.— Слухай, а у вас в Раптомандії, крім тебе і Недо, є ще діти?

— Аякже! — сказала Моргалочка. — Тільки їх усіх гетьки загнали за колючий дріт — у Табір Військового Виховання. І гетьківських, і майстренчуківських.

— А де той табір?

— На Горі Дідівщина.

— Ну все. Вилазь.

— От спасибі тобі, Грайлику. І де ти такий узявся, меткий і проворний.

— А що ж ви далі з Недо робитимете? Невже все життя отак у хащах ховатиметесь, білоччиними запасами харчуватиметесь? Та бачу, ти й з ним не дуже контактуєш. Він там у дуплі, ти тут на землі.

— Так уже склалося, — зітхнула Моргалочка. — Він з майстренчуків, я з гетьків.

— Так його ж з майстренчуків вигнали, а ти з гетьків утекла. Ану полізли, я вас помирю. Не можу я вас так залишити. Удвох вам легше буде.

Моргалочка спершу почала відмовлятися, але потім погодилася. Дівчатка миролюбніші за хлопців.

На те дерево, з якого Грайлик стрибнув, видряпатися вони не змогли. Почали шукати іншого. Біля самісінької землі була така гущина, що продиратися крізь неї було надзвичайно важко. Поодинці вони цього просто не змогли б зробити. А так Грайлик розсував, відхиляв віти, даючи пролізти Моргалочці, а тоді вона робила те ж саме, допомагаючи йому. Та все одно кілька метрів до дерева, по якому можна було залізти нагору, вони долали майже півгодини. Та от вони вже біля нього і дряпаються до дупла, де ховається Недо.

Почувши шурхіт листя і тріск гілочок, Недо вистромився з дупла — скуйовджений і переляканий. Та, побачивши Грайлика й Моргалочку, полегшено зітхнув і радісно усміхнувся:

— Ху! А я вже думав, що гетьки по мою душу.

— Та ні. Це ми, — сказав Грайлик. — От привів тобі Моргалочку, щоб вам було веселіше. Ану помиріться зараз же!

— А… а ми й не сварилися, — буркнув Недо, червоніючи й опускаючи очі.

— Все одно. Беріться мізинчиками й кажіть: "В мирі, в мирі назавжди. Хто посвариться — свиня!" У нас так роблять.

Довелося їм підкоритися. Причому, як помітив Грайлик, зробили це вони з явним задоволенням.

Грайлик міг вирушати далі на пошуки Сумнівана.

І враз…

— Стривайте! — сказав Грайлик. — Це ж дупло? Дупло! Значить, я можу зв’язатися із Знаєм Умійовичем?

— Що? — Недо і Моргалочка здивовано перезирнулися.

— О! Та ви, мабуть, нічого не знаєте, — догадався Грайлик і, підвищивши голос, вигукнув: — Алло! Алло! Знай Умійович! Ви чуєте мене?

— Аякже! Прекрасно чую. Слухаю уважно, — почувся з глибини дупла знайомий голос Добрині.

Недо й Моргалочка аж роти пороззявляли від несподіванки.

РОЗДІЛ VIII

Розмова з Добринею.

"Здається, таки придумав!"

— Знаю Умійовичу! Допоможіть, будь ласка! — попросив Грайлик. — У вас же чаривізор. Може, ви знаєте, куди подівся мій товариш Іван-Сумніван? Руденький такий, брови набурмосені.

— Знаю. Але де він зараз, не можу сказати. Бачив його тільки тоді, як з’явилися перед палацом. А коли ти провалився, вся увага була зосереджена на тобі. І куди він у цей час зник, не знаю. Але там, де є рослинність, на землі й під землею, бо саме рослини дають інформацію для чаривізорів, його немає. Може, він у пустельних районах країни або в горах.

— А чи не потрапив він до Табору Військового Виховання на гору Дідівщина?

— Можливо.

— Що ж робити? Гетьки ж не дозволять мені шукати у пустельних районах і на горі Дідівщина. Вони ж мене одразу побачать і схоплять. І, по-моєму, вони знають, де Сумніван. Придумайте щось! Треба повалити владу гетьків. Ви ж такий розумний! Все знаєте, все вмієте.

— Повалити владу гетьків може або якийсь казковий велетень, богатир, Котигорошко, або — голод. Ти ж не богатир, не велетень?

— Не богатир, — чесно признався Грайлик.

— Ну тоді лишається тільки одне — голод. Тільки голод може примусити їх щось робити, працювати, щоб добути собі їжу. І потроху вони почнуть втрачати свої гетьківські риси і набувати рис майстренчуківських. І стануть майстренчуками. І самі звільнять нас. Зараз гетьки проїдають ті запаси, які заготували ще ми на випадок неврожаю, стихійного лиха тощо. Тих запасів ше вистачить місяців на два. Але коли запаси кінчатимуться, гетьки перш за все припинять годувати нас, ув’язнених. І навряд чи ми тоді дочекаємося звільнення. Отже вихід один — щоб усі запаси якось зникли в одну мить, одразу. Як це зробити, я ще не знаю. Хоч я й Знай Умійович.

— А де склад харчів? — спитав Грайлик.

— Склад харчових запасів у Голубій Печері, що біля підніжжя гори Дідівщина.

— А що як завалити вхід у печеру? — сказав Грайлик.

— Ідея хороша. Там якраз і скеля нависає величезна. Якщо її зрушити… Але хто це зробить? Знову-таки треба велетня, богатиря, Котигорошка абощо.

— Слухайте, а якщо гуртом?.. Ми у себе в Дитиндії гуртом навіть важезну каруселю піднімали, коли під неї Миня заліз і застряв.

— А де ж ти той гурт візьмеш? Вас, я бачу, тільки троє.

— А на горі Дідівщина Табір Військового Виховання… Якщо загітувати…

На якусь мить Добриня примовк. Видно, задумався.

— А ти хлопець недурний, — сказав нарешті.— Здається, таки придумав. Правда, у табір пробратися нелегко. Але можна. На варті там стоїть брат самого диктатора Гетька Першого Дурепи — Балабайко. Здоровань такий, яких світ не бачив, найдужчий у Раптомандії. Але страшенно любить поговорити.

— О! — вигукнув Грайлик. — То на цьому можна зіграти! Хтось відверне його увагу, а хтось… Ми вже так робили колись.

— Вірно, — мовив Добриня. — Якщо хтось із вас відверне його увагу бесідою, двоє інших можуть прослизнути у табір. А вже там все залежатиме від вашої спритності і кмітливості. Скелю можна зрушити за допомогою системи важелів. Знаєш, що таке важіль?

— Знаю, — сказав Грайлик. — Коротким кінцем палиці підважити, на довгий натиснути.

— От-от. Як важелі можна використати стовпи від колючого дроту. Недо й Моргалочка знають дорогу до гори. Щасти вам!

— Спасибі.

РОЗДІЛ IX

Інколи буває навіть корисно,

як хтось щось недоробить.

Недарма країна зветься Раптомандія

— Перш за все треба індіанізуватися, — сказала Моргалочка, глянувши на Недо. — Правда?

— Правда, — погодився Недо.

— А… що це таке? — не зрозумів Грайлик.

— Зробитися схожими на індіанців. Пофарбуватися, прикраситися, відповідно вбратися.

— Для чого?

— Головне — щоб тебе не впізнали, як побачать, та й нас теж. Бо ми ж ховаємося…

— Як упіймають, скажемо, що втекли з Табору Військового Виховання, граючись в індіанців. У нас в країні часто граються в індіанців — і не лише гетьки, а й майстренчуки.

— Що ж, це розумно, — сказав Грайлик. — Давайте.

Він і не думав, що Моргалочка виявиться такою спритною у цій справі. Вона почала зривати з дерев якісь квіти й листя, розтирати у руках і соком фарбувати щоки спершу собі, а тоді хлопцям. І незабаром їх уже важко було впізнати. Обличчя темні, у химерних візерунках, лише зуби й очі виблискують, як у папуасів. Наостанок прикрасили голови пухнастими листяними шапками і зробилися зовсім невпізнанними.

— А тепер — впереді—скомандувала Моргалочка, і вони полізли по гілках.

Звичайно, велику роль відіграло те, що Недо й Моргалочка були місцеві і добре знали ці хащі. 1 незабаром всі троє вже вилазили з Ботанічного Саду. Вилазили обережно, озираючись на всі боки. Обережність була доречною, бо ще здаля вони побачили здоровенного гетька, що, вистромивши голову з-над куща, з роззявленим ротом лупав очима навкруги і нашорошував вуха. Та дітей він так і не побачив. Вчасно помітивши його, вони поповзом обминули небезпеку.

По дорозі до гори Дідівщина вони ще кілька разів зустрічали гетьківські патрулі. Втративши сліди Грайлика, видно, вони шукали його по всій країні.

"А де ж все-таки Сумніван? — раз у раз думав Грайлик. — Невже вони схопили його і він десь лежить зв’язаний, з поламаною ногою? А може, все-таки він у таборі? Я ж мушу його врятувати! Без мене він же загине!"

Їм пощастило обминути всі патрулі і благополучно дістатися до гори Дідівщина.

І от вони вже дряпаються по скелястих схилах гори.

— Онде вхід у Голубу Печеру! — стиха промовив Недо, показуючи.

Вхід у печеру був закритий великими залізними ворітьми, з безліччю хитрющих замків. Над ворітьми високо вгорі нависала величезна скеля. А за скелею виднілися стовпи із залізним дротом. То був Табір Військового Виховання…

…Брат диктатора Балабайко був такий здоровенний, що, здавалося, підпирав головою небо. Одяг на нього був малий — здоровенницькі волосаті руки вистромлювалися з рукавів, а штани були закороткі, і голі, знову ж таки волосаті ноги виблискували на сонці.

Прихилившися спиною до воріт, Балабайко солодко спав. Щоб увійти до табору, треба було його розбудити. А тоді вже відвертати увагу, як було задумано. Але чи варто будити? Може, скористатися тим, що він спить?

— А давайте пошукаємо в огорожі місце, де б можна було пролізти, — запропонував Грайлик. — По-моєму, в будь-якій огорожі можна знайти таке місце. Не знаю, як у вас, а у нас можна.

— Я навіть знаю, де воно, — сказав Недо. — Ходімте.

І вони полізли вздовж огорожі.

— Отут! — зупинився Недо.

Справді, в цьому місці ряди колючого дроту були рідкими і можна було пролізти.

— Це я робив, — зітхнув Недо. — Колись це мав бути загін для диких гірських кіз, яких думали приручати.