Казкові пригоди Грайлика - Нестайко Всеволод

А вже гетьки зробили тут Табір Військового Виховання.

"Виходить, інколи буває й корисно, як хтось щось недоробить", — подумав Грайлик, пролізаючи на животі через огорожу.

На просторому кам’янистому плацу марширували діти.

— Ать-два! Ать-два! — хором вигукували вони, карбуючи крок. Ніяких командирів не було видно.

"Самообслуговування", — подумав Грайлик, вдивляючись у колони і сподіваючись побачити Сумнівана. Але Сумнівана не було.

— Стривайте, — сказала Моргалочка. — Я іх зараз покличу, розкажу про Грайлика, познайомлю, а вже тоді…

Вона підбігла до крокуючої колони і вигукнула:

— Стій! Приставити ногу! Вільно!

Колона зупинилася, і враз діти з’юрмилися і оточили Моргалочку.

Грайлик не чув, що вона їм говорила, але вони враз почали обертатися і з цікавістю поглядати на нього.

Потім кинулися й оточили його.

— Здрастуйте! Будьмо знайомі! Мене звуть Грайлик! — якомога привітніше усміхнувся він.

У відповідь вибухнув такий галас, що Грайлик мимохідь втягнув голову в плечі,— кожен назвав своє ім’я.

— Говори! — сказала Моргалочка, що проштовхалася вже до нього. — Я їх попередила, що ти хочеш сказати їм щось дуже важливе.

Грайлик обвів їх поглядом. Це були звичайні діти — бистроокі, замурзані й цікаві. І він сказав:

— Ви ж не хочете марширувати, правда? І військове виховання вам — до гудзика. Це ж нецікаво. А вам хочеться, щоб було цікаво й весело… Я ж знаю. Бо в нас у Дитиндії всі такі ж, як ви.

Щойно вони дивилися на нього круглими очима і враз заморгали всі, як Моргалочка. Розгубилися.

— Ну хіба я неправду кажу? Правду. І невже вам байдуже, що ті, хто все життя вас годував і одягав, сидять у тюрмі? Не вірю. Навіть якщо половина з вас гетьки. Я думаю…

Але що він думав, почути їм не довелося.

Несподівано здоровенницька рука вхопила Грайлика за комір і підняла над землею.

— От ти де?! — наче грім з неба, почувся голос Балабайка. — Тебе по всій країні шукають, а ти перемазався і виступаєш. Ану ходімо!

Тримаючи Грайлика за комір, як цуценя за карк, Балабайко поніс його до воріт.

Зачиняючи ворота, гримнув у табір:

— Стройову підготовку по-чи-най!

І клацнув замком…

"Все пропало! І як ми не помітили, що він прокинувся й підійшов?.. Це я винен. Було б одвести їх за барак, подалі від воріт", — та було вже пізно.

Недарма все-таки ця країна звалася Раптомандія.

РОЗДІЛ X

У палаці диктатора

Диктатор Раптомандії Гетько Перший Дурепа лежав на тахті, задравши ноги, і дивився у стелю. Настрій у нього був поганющий. Щойно він мав розмову з колишнім президентом Добринею. Він пропонував йому відносну свободу і полегшення долі — тобто життя на свіжому повітрі у резервації, за колючим дротом, а не в темному задушливому підземеллі. За це Добриня і його майстренчуки повинні були відновити роботу на плантаціях і в майстернях. Бо хоч був Гетько Перший і Дурепа, але розумів, що мине час, запаси їжі закінчаться і їсти буде нічого. А їсти гетьки любили дуже. Прямо скажемо— були ненажери. їли сім разів на день, через кожні дві години. І якщо їх вчасно не погодувати, вони просто скаженіли.

Але колишній президент Добриня від пропозиції диктатора Дурепи категорично відмовився. Сказав — поки не буде відновлено демократію, ніхто з них і пальцем не поворухне.

Що тепер робити, диктатор Дурепа не знав. Як усі диктатори, він мав на меті лише одне — захопити владу. А що буде далі — не думав.

Тому й лежав, задравши ноги, і дивився у стелю.

І тут його брат Балабайко притарабунив Грайлика.

Гепнувшись навколішки перед тахтою і здійнявши догори руки, він улесливо вигукнув:

— О, великий і мудрий, могутній і незрівнянний, батько і вчитель усіх народів, вершитель і повелитель! Я упіймав втікача і привів його до тебе! Ось він!

Балабайко був старшим братом і добре пам’ятав, як великий і мудрий совався без штанів по підлозі, смоктав свою ногу і пускав з носа бульки, але такий уже закон диктатури — навіть рідний брат мусить звертатися до повелителя, як усі підлеглі.

В очах диктатора спалахнули злі вогники:

— Ага-а! Попався-таки! Тікати здумав, трясця твоїй матері! Старших не поважаєш. От я тобі зараз влаштую несподіванку!

— Правильно-правильно! — підхопив Балабайко. — Ховатися здумав! Га? Розмалював собі мордячку, накрив голову листям і думав, що я його не впізнаю! Га? Але я — не такий! Я… Ви ж мене знаєте, Ваша Моць, я ж іще і в дитинстві який був. Га? Пам’ятаєте, як ми з вами у піжмурки грали і ви у старій криниці сховалися, а я вас усе одно знайшов і витягнув, і добре, що встиг, бо вас уже по шию у багнюку затягло, ще трохи — й бульки пускали б… Га? А ще пам’ятаєте, як ви штаньми за сучок на груші зачепилися, а я…

Поки Балабайко теревенив, Грайлик думав з досадою: "Ех! Як не пощастило! І чого він прокинувся так рано. Ще трохи, і я б їх умовив. Я ж бачив, які в них були очі… А так — все пропало, І тепер мене диктатор Дурепа замкне у таку буцегарню, що я й не виберуся. І Сумніван загине в своєю поламаною ногою. Зага Маго ж говорила, що може загинути, як я його не врятую. Ех!..

— Їсти хочеться! — несподівано перебив його роздуми та Балабайкові теревені диктатор.

— Правильно! — підхопив Балабайко, клацнувши зубами й прицмокнувши.

— Я послав Тікала-Ховала й Шукала-Доганяла. Зараз принесуть. Підвечеряємо. А то на голодний шлунок і несподіванки робити не хочеться.

— Правильно! — знову підхопив Балабайко. — Хай живе ваша мудрість, о, великий батьку і вчителю!.. Ви завжди були… Я пам’ятаю, як у дитинстві…

Але що сталося у дитинстві, Грайлик так і не дізнався, бо в цей час щось зашуміло, затупотіло, завищало, і до палацу з галасом вбігли захекані перелякані Тікало-Ховало й Шукало-Доганяло.

Кілька секунд вони тільки несамовито лупали очима, роззявивши роти й висолопивши язики, не в змозі вимовити ні слова.

— Що?! Що таке? — вигукнув диктатор.

— О! О! — тільки й видихнув Тікало-Ховало.

— А! А! — тільки й видихнув Шукало-Доганяло.

— Та чого ви окаєте, акаєте? Кажіть швидше! — гримнув диктатор. — Що сталося?!

— Ка-та-стро-фа! — одночасно вигукнули обидва.

— Яка?

— Страшна. Табір Військового Виховання збунтувався, діти повисмикували стовпи від колючого дроту, підважили скелю, що над Голубою Печерою, вона впала і завалила вхід до харчового складу.

— Що?!

— Катастрофа! Катастрофа! — скрушно хитаючи головами, повторювали Тікало-Ховало й Шукало-Доганяло. — Що ж ми тепер їстимемо? Як же ми житимемо? Катастрофа! Катастрофа!

— Це він! — вигукнув Балабайко, вказуючи на Грайлика. — Це він їх підбурив! Я бачив! Я чув!

— Ах ти ж негіднику! — закричав диктатор. — В підземелля його! В підземелля!

І не встиг Грайлик отямитися, як Балабайко схопив його, підніс до дверей… Мармурові плити розчахнулися, і Грайлик полетів униз…

РОЗДІЛ XI

Знову підземелля.

І знову Добриня.

Але вихід треба шукати самому

Та, незважаючи на ув’язнення, настрій у Грайлика був піднесений. Завалили-таки вхід у печеру таборяни. Молодці! Видно, Моргалочка й Недо після того, як його схопив Балабайко, провели серед дітей роботу, розтлумачили що й до чого, і діти зрозуміли. По очах було видно, що вони незадоволені своєю долею і готові повстати. Навіть проти рідних батьків… Батьків!.. "А де ж їхні матері?" — здивовано подумав Грайлик. Справді, поки що він не бачив у Раптомандії жодної дорослої жінки. Де вони?

— Молодець, Грайлику! — почув він раптом у темряві голос Добрині.— Все йде так, як треба. Діти побігли визволяти матерів.

— А де їхні матері? — вигукнув Грайлик, бо щойно ж думав про це.

— Всіх жінок Раптомандії гетьки замкнули у Кришталевій Оранжереї Ботанічного Саду, бо навіть гетьківські дружини були проти військового перевороту і диктатури. Тепер треба почекати. Тепер головне — терпіння.

— Я розумію. Але… Де ж мій Сумніван? — з тривогою спитав Грайлик.

— На жаль, не знаю. Треба шукати.

— Та хто ж його шукатиме, як я тут?

— Значить, треба тобі звідси вибиратися.

— Але як?!

— Доведеться докласти зусиль. І немалих.

— Сил я не пошкодую. Що треба робити?

— Помацай по стінах. Десь там є ніша, фрамуга, а в ній лопата і кайло. Треба у фрамузі копати хід, який виведе у підземну галерею, а з тієї галереї можна перейти до печери, а вже з печери, добре попрацювавши, можна вийти і на світ Божий.

— А звідки ви все це знаєте?

Добриня засміявся:

— А хто ж то все поробив, як не ми, майстренчуки? І підземелля, і все інше. Гетьки зроду-віку ні за яку роботу не бралися.

— А для чого ви все це поробили?

— Думали гетьків перевиховати. Влаштовували їм такі атракціони, сподівалися, що, провалившись у підземелля, вони виявлять кмітливість і наполегливість. Докладуть зусиль, щоб врятуватися, вибратися. Але жоден з них по цьому шляху не пішов. Скиглили, плакали, просилися, аж поки їх не випускали. Ти будеш перший, хто своїми силами вибереться звідси.

— То й ті підземні каземати, в яких ви сидите, теж самі поробили?

— Аякже. Правда, не для того, щоб у них людей тримати, а для зберігання різних речей і знову ж таки харчових продуктів.

— То невже ж, будучи такими майстрами, ви не можете звідти вибратися. От не вірю я!

Добриня не відповів.

Грайлик ще кілька разів звертався до нього, але колишній президент Раптомандії більше не обізвався.

"Може, образився?" — подумав Грайлик. І пошкодував, що сказав. Але слово, як то кажуть, не горобець, вилетить — не впіймаєш.

Грайлик почав мацати сирі, холодні земля іі стіни підземелля. Через кілька хвилин намацавтаки нішу, А в ній лопату і кайло. Кайло поки що відклав, узяв лопату і почав копати.

Хто не копав у цілковитій темряві, навпомацки, той не знає, яка це важка й морочлива робота. І скільки викопав, не знаєш, і куди кидаєш, не бачиш.

Та Грайлик хлопець з характером, не звик відступати. Копає й копає, копає й копає. Аж піт очі заливає.

Шкребонула лопата об щось тверде. Раз, удруге, втретє… Камінь. Недарма, значить, і кайло покладене. А де ж воно? Тю!.. Закидав його землею Грайлик зопалу. Шукай тепер навпомацки, розгрібай землю. Ледве намацав. Узявся довбати камінь. Хто не довбав кайлом камінь у темряві, той не знає, що це за мука.

Іскри летять, а чи відкололося що — хтозна. Не видно. Раз у раз мацати треба.

І якби ж Грайлик хоч дорослим був, а то все-таки хлопчик малий. Намахався кайлом так, що рук не підняти, спина колом — хоч плач.

Сів Грайлик на сиру землю, тільки хекає.