Ключ - Шкляр Василь
Вигнали нашого Саву Даниловича. Але на чорта йому вже та міліція‚ як він у самого тільки Гольденберга забрав стільки… — Григорій Іванович прикусив язика‚ хоч і кортіло дуже розказати про Гольденберга. Він сам собі покивав головою і зайшов з іншого боку. — Оце чим вони мені насолили‚ то це тим‚ що я не вспів зуби вставити. Мені Гольденберг мав ставити зуби‚ золотий чоловік‚ ще його покійні батько і дід тут зуби вставляли.
Золотий‚ з якого боку не глянь‚ бо того золота в Гольденберга було хоч греблю гати. Міліція сказала‚ що сам повісився‚ але я вам‚ пане брате Андрію‚ скажу інакше. Запам’ятайте‚ ніколи людина не повіситься перед дзеркалом. А Гольденберга знайшли у петлі перед ним. Перед дзеркалом.
— То підозра була на Саву Даниловича?
— Не знаю‚ на кого була підозра. Тіки Ярчук скоро після того пішов із міліції. Це він почав було тягати Гольденберга. Ходив до нього додому і так викликав. Того вечора‚ бачили люди‚ теж заходив — це коли той уже перед дзеркалом… Тепер Гольденберг на тому світі‚ Ярчук — бізнесмен‚ а я без зубів‚ — підсумував Григорій Іванович і знов покивав сам собі головою.
— Який же у нього бізнес? — спитав я. — Оцей "Млин"?
— А нащо йому бізнес? На його вік одного Гольденберга вистачить.
Григорій Іванович таки не знав усіх комерційних таємниць Ярчука‚ як зрештою не знав їх і я‚ за винятком того‚ що Сава Данилович має нерухомість у Києві. Хоча двокімнатна квартира могла бути для нього всього лиш розвагою.
— Ви‚ мабуть‚ знаєте й Олексу Остапчука? — спитав я навпростець‚ але Григорій Іванович не второпав‚ про кого мова.
— Як ви кажете?
— Олексу. Остапчука. Він сам із Некричів‚ художник. Мати його померла‚ батько втопився‚ а він в інтернаті був.
— А‚ це‚ мабуть‚ онук покійної Остапчучки? Коли ж я його ще бачив — маленьким зовсім.
— Він не приїжджав сюди ніколи? — Їй бо‚ не скажу вам. Та якби десь і зустрів‚ то вже не впізнав би.
— Олекса‚ кажуть‚ любить зимову риболовлю.
— Не знаю. Знаю тільки‚ що батько його пішов під лід.
Я вже не вперше побачив ту шапку на льоду‚ якою чоловік подав знак про свій скін‚ побачив пришерхлу ополонку‚ схожу на велике вічко стільника‚ що його опечатав мороз‚ — опечатав ще одну людську таємницю‚ яку вже ніхто не розкриє ніколи‚ — і подумав‚ що схильність до самогубства теж буває спадковою‚ хоча одні вішаються‚ другі кидаються в ополонку‚ а третіх не минає чаша цикути. І я знов побачив засніжене поле‚ побачив його вже набагато виразніше‚ воно пролягало між Некричами і містечком‚ з якого йшов той чоловік десь від станції‚ він ішов супроти вітру‚ супроти страшенної заметілі йшов той чоловік‚ зігнувшись у три погибелі‚ спираючись на гостру пішню‚ що глибоко шурхала в сніг‚ а на плечах у нього погойдувався дерев’яний ящичок — чи то ящик зимового рибалки‚ який править йому і за стільчика‚ і за схованку для снастів‚ чи‚ може‚ звичайнісінький малярський мольберт.
— Може б‚ ви прилягли трохи? Я бачу‚ ви дуже стомлені‚ пане брате Андрію.
— Ні‚ Григорію Івановичу‚ мушу їхати далі.
— Куди ж ви отак… на машині?
— Не хвилюйтеся‚ все буде добре.
Я не став пояснювати‚ що тут мені їхати дві три хвилини. Не тому‚ що хотів щось приховати від цього милого дідка‚ який знав усе на світі‚ але й казати‚ де заночую‚ не бачив сенсу. Те‚ що він не зустрічав останнім часом Олексу Остапчука‚ свідчило на користь Каміли‚ адже якби мені теж назвали прізвище когось із моїх однокласників‚ я ніколи б відразу не здогадався‚ про кого мова.
Просто деякі намистини я силоміць нанизував на свою нитку відповідно до власних смаків і примх‚ тож мені було б дуже прикро‚ якби на моєму разкові намиста не виявилося цієї надзвичайно коштовної чорної перлини.
Стрілка бензину застигла на нулі‚ я вирішив поминути мотель "Млин"‚ бо далі‚ за мостом‚ кілометрів за два три‚ запам’ятав автозаправну станцію. Тепер не було куди поспішати‚ їхав я помаленьку: не хотілося наскочити на даїшників‚ — по перше‚ я забув до пшона й оселедців купити ще м’ятну жуйку‚ як це робить Ігорко Сердюк‚ а по друге‚ навіщо узайве афішувати своє посвідчення?
Дорогою назад я уже втретє за цей день переїжджав місток через Тікич і рухався‚ як черепаха‚ щоб таки роздивитися тверджу зоддалеки‚ пам’ятаючи‚ що все велике бачиться на відстані. І все таки козаки черкаси ходили цими берегами‚ — подумалося тоді.
Дрібніше я побачив‚ коли підкотив до мотелю‚ — це був знайомий мені білий фургон і темно синій "BMW" не першої свіжості.
Вийшовши з машини‚ я знову наїжачився од вітру‚ почув його скімлення у верховітті дерев і скрипіння сосон‚ що пручалися в обіймах весняного суховію. Чудна місцина. Скрізь було тихо‚ а тут крутив вітрюган упереміш з піском‚ хоча моя кучерява гарпія сиділа собі за столиком у власному барі. У її великих повних вустах диміла тонесенька брунатна сигаретка.
Ще за одним столиком зомлівала романтична парочка‚ а третій лишався мені‚ однак суботній гість із легкістю донжуана підійшов до Каміли і сів навпроти.
— Я не міг до вас не прийти‚ бо мені подобається цей ваш вітер‚ хай йому чорт‚ — сказав суботній гість.
— Справді? — зраділа Каміла‚ та я не певен був‚ чи вона зрозуміла усю значущість моїх слів.
— Він хоч на ніч втихає? Тут треба вітряки поставити.
— Вітряки люблять рівний вітер. Щось принести?
— Раки! І пива. Тільки в гарному кухлі.
— Раки треба пождать‚ поки зваряться. Вечерять не будете?
Ні‚ я не хотів вечеряти‚ бо перебив апетит у Григорія Івановича‚ однак замовив ще смаженого судака і двісті горілки.
Коли від кухні вже докочувався запах кропу‚ до бару зайшов ще один чоловік — статура наземного примата і тісний камуфльований одяг виказували в ньому охоронця. Його голова скидалася на велетенську грушу хвостиком догори.
Солодка парочка весело заворушилася.
— Жора‚ ти нам сьогодні заграєш? — запанібрата спитав коханець меломан‚ який‚ схоже‚ бував тут частенько.
— Подумаю‚ — сказав Жора.
Він зайшов за шинквас‚ дістав із холодильника пляшку пепсі і вилив собі у рот — якраз на один ковток. На якусь мить затримав лінивий погляд на мені і пішов геть: служба.
Таріль жовтогарячих велетенських раків уже лоскотала ніздрі‚ високий кухоль готовий був зняти білопінний капелюх перед суботнім гостем. Я запропонував Камілі частуватися зі мною‚ ризикуючи відчути на своєму каркові цупку короткопалу п’ятірню‚ але вона сказала‚ що взагалі не їсть раків. Проте‚ на мій подив‚ погодилася просто посидіти біля мене.
— Якби ви не попередили‚ що прийдете‚ то місця б уже не було‚ — сказала вона.
Я так зрозумів‚ що одну кімнату займу я‚ другу — ця солодка парочка‚ а третій зайвий уже не протовпився.
Мені страшенно хотілося сказати Камілі‚ що вона дуже добре знає Олексу Остапчука‚ бо навчалася з ним в одному класі‚ — сказати і подивитися їй в очі‚ але я боявся випереджати події.
Боявся щось сполохати у цій жінці і чекав слушної миті.
Я взяв великого рака (він був ще гарячий) і‚ відірвавши йому одну клешню‚ довго дивився на Камілу. Вона була незворушна.
Я відпив пива і запитав‚ чи немає у їхньому барі цикути.
Каміла не знала‚ що це таке.
Я сказав‚ що це така рослина‚ з якої роблять один цікавий напій.
Ні‚ сказала вона‚ цикути у нас немає.
Тоді я подивився у вікно‚ де вже темніло‚ і вдруге за цей день сказав‚ що тут чудовий краєвид. А якби я був художником‚ то неодмінно намалював би ці сосни. Я навіть передав куті меду і сказав‚ що соснову глицю найкраще малювати шприцом.
— Як це? — спитала вона. Жодна тінь не пробігла її обличчям.
Вона‚ ця бісова мулатка‚ була невловима з лиця‚ шкіра її не червоніла‚ не блідла і не темніла — куди вже далі. Величезні груди‚ націлені в мене‚ підіймалися й опускалися рівніше за морські приливи відпливи.
Вона продовжувала сидіти біля мене й тоді‚ коли до бару знов увалився найдосконаліший із наземних приматів на ймення Жора; я здивувався‚ угледівши в його руках дитячу гармошку‚ та потім роздивився‚ що ні‚ це була не іграшка‚ а звичайнісінька трирядка.
— Каміло‚ вимкни музику! — і далі керував коханець страждалець. — Зараз нам Жора заграє.
Жора відсунув убік стілець‚ скособочився на ньому і став порипувати гармошечкою‚ ремінець якої врізався йому в плече‚ де мала б висіти рушниця. Грубі лопаткоподібні пальці незґрабно нишпорили по ґудзиках‚ та зненацька із рипів скрипів вродилась мелодія і Жора заспівав таким жалібним голосом‚ що можна було здуріти: печальний Кінг Конг розтягував маленьку дитячу гармошку‚ добуваючи з неї мільйон голочок‚ що проникали в самісіньке серце. Вони солодко розтинали груди‚ вивільняючи душу з важкої тілесної оболонки.
Тихо над річкою в ніченьку темную
Спить зачарований ліс‚
Ніжно шепоче він казку таємную‚
Сумно зітха верболіз…
Гірко плакали берези‚ темна нічка розсипала на небі зорі перли‚ які тяглися до землі своїми тонкими променями‚ та моя звільнена хвора душа линула у тих променях — в астральному світлі — не до своєї планети‚ де на неї чекало світле пристановище спокою‚ моя навіжена хвора душа летіла до Ольшанського цвинтаря[21]‚ де була вічна темрява і вічне зітхання дерев‚ а тим часом хворий мозок‚ що лишився тут‚ вражено відлічував: один — два — три… один — два — три… один — Черкаси‚ два — берег черкасів‚ три — поет вигнанець Черкасенко… Нічого немає випадкового у житті‚ усе пов’язане і переплетене єдиним світлом Неба‚ і кожна дрібничка має свою доцільність. Коли я постану із праху‚ то поведу за собою світ. І раптом я побачив долоню‚ а на ній ключ. Це була світла долоня‚ хоча й належала вона мулатці‚ але ж у них завжди білі долоні (навіть у муринів завжди білі долоні)‚ і я здогадався‚ що це був ключ від кімнати над прірвою‚ за яку я сплатив завдаток.
Коли спускався східцями вниз‚ то ввижалося‚ що чую на них кроки зимового рибалки‚ хоч вони‚ ці литі бетонні східці‚ не подавали жодного звуку.
Перед мотелем стояли моя попелюшка і темно синій "BMW"…
Білого фургона не було.
Тепер я піднявся на другий поверх правими боковими сходами‚ на яких Каміла бавилася з вітром‚ випробовуючи його чоловічу повноцінність.
Двері до коридору були незамкнені. Килимова м’яка доріжка скрадала мої кроки‚ і я пройшовся тим коридором з кінця в кінець — він був вузький‚ але перетинав чи не весь будинок. На дверях — між моєю і другою житловою кімнатою — я не без подиву запримітив напис‚ який важко було розібрати в сутінках коридору‚ і, тільки креснувши запальничкою‚ прочитав на цілком офіційній табличці: "Комора".
Я вчасно стромив ключа в замкову щілину‚ бо сюди вже хтось ішов.
