Ключ - Шкляр Василь
І ти‚ Сано‚ знаєш як. Він міг убити Олексу до того‚ коли той накладе на себе руки. Адже ще раніше міг запідозрити Камілу‚ що вона з кимось зустрічалася в Києві‚ якомусь чоловікові здала квартиру‚ і те‚ що той чоловік виклав наперед щонайменше дві тисячі зелених‚ ще дужче роз’ятрювало його ревнощі. І ось невідомий подорожній пішки‚ без машини‚ прибивається до мотелю у заметіль…"
"Чому ти думаєш‚ що тоді була заметіль?" — Сана дивиться на мене з підозрою‚ як на піддослідного пацієнта.
"Добре‚ хай буде мороз‚ припустимо‚ що я вигадав собі ту заметіль як "стан душі". Я‚ дорога моя Саночко‚ вигадав і мольберт та ящичок для рибальського причандалля‚ — зафіксуй‚ будь ласка‚ що це не нав’язлива ідея‚ я свідомо зізнаюся‚ що це вигадка‚ бо в Олекси Остапчука тоді не було нічого‚ окрім цикути. Я зізнаюся‚ що і назва отрути умовна‚ адже це міг бути ціанистий калій і могла бути лише сама думка про смерть‚ яку не кладуть до кишені. Тепер я ось як міркую: якби Олекса покінчив життя самогубством‚ то тіло його знайшли б. Самогубці не дбають про те‚ щоб приховати свою смерть‚ адже своїм останнім кроком вони ще й кидають виклик цьому життю і світові. До того ж‚ Сано‚ поки ви не зодягли на мене гамівну сорочку‚ я встиг багато чого зробити. Я перевірив усіх самогубців у Черкаській області‚ я справувався про всі виловлені тіла із Тікича. Серед них немає Олекси…
То що‚ підбиваємо підсумки? А підсумок ти знаєш сама‚ кохана.
Якщо немає ні людини‚ ні трупа‚ то людину скоріше за все убито‚ а тіло надійно поховано. Отже‚ повернемося до того‚ коли невідомий чоловік пішки‚ без машини‚ у заметіль (вибач‚ ніякої заметілі не було) прибивається до мотелю. Такий чоловік не може не привернути увагу Саватія‚ якби він навіть ні в чому не запідозрював Камілу. А тут ще й видно: щось є між ними. Видно таке‚ чого не сховаєш. Хвилиночку! Ще одну хвилиночку потерпи‚ дорога‚ я не буду вигадувати‚ як усе трапилося насправді. Чи Саватій заскочив їх на гарячому‚ чи просто розпалив свою уяву‚ але він убив Олексу. І це, здається‚ йому було дуже просто зробити‚ адже він убивав не вперше‚ якщо вірити історії з Гольденбергом‚ до того ж цього разу жертва була із тих‚ яку не скоро (а може‚ й ніколи) кинуться шукати‚ тим більше‚ що й слідів за нею ніяких‚ навіть не було машини‚ з якою ще треба поморочитися. Я знаю‚ Сано‚ ти скажеш‚ що це просто зручна для мене версія‚ бо вона легко тримається мого намиста. Раніше я й сам так думав‚ поки не переконався‚ що Каміла щось приховує і чогось боїться. Вона‚ ця Каміла‚ спершу намагалася мене запевнити‚ що взагалі не знає Олексу Остапчука‚ потім збрехала‚ що не бачила його жодного разу після того‚ як вони закінчили школу інтернат‚ хоч я певен‚ що бачилися і дуже близько‚ бо не може говорити людина словами іншої людини‚ якщо ці дві людини не спілкувалися… близько. Це я тобі‚ Сано‚ кажу вже як фахівець мовознавець‚ а не як пацієнт психіатричної лікарні імені академіка Павлова. А якщо вже говорити з погляду сексопатолога — гадаю‚ тобі це набагато ближче і зрозуміліше‚ то є не менш переконливий арґумент. Він тобі‚ моя кохана Саночко‚ буде особливо приємним‚ якщо ти не збрехала мені про удар грому і справді хоч трошки любиш мене.
Так от‚ хочу тобі зізнатися як фахівцеві‚ що тільки завівши мову про Олексу‚ я миттєво вгамував Камілину процептивність[24]‚ яка вже випліскувалась через край. Тож ніхто‚ навіть увесь ваш психоконсиліум‚ не доведе мені‚ що Каміла не бачила Олексу порівняно недавно. Однак затято це приховує‚ а коли так‚ то робимо ще один висновок: вона знає про Олексу щось таке‚ що становить загрозу для мотелю "Млин". І якщо згадка про людину… легенький натяк… паралізує тих‚ на кого падає підозра‚ то висновок варіантів не має‚ Сано. Щодо вбивства як такого. Власне, й самого вбивцю ми знаємо‚ є тільки варіанти щодо часу вчинення злочину та обставин‚ які можуть полегшувати чи обтяжувати його", — моє формулювання було аж надто логічним і витонченим як для пацієнта психіатрички. Від задоволення я б навіть помахав перед Саною своїм намистом‚ щоб вона побачила на ньому коштовну чорну перлину‚ та‚ на щастя‚ наша розмова відбувалася не в "павлівці"‚ а в "Трьох поросятах"‚ хоча‚ відверто кажучи‚ я вже не бачив суттєвої різниці між цими двома закладами. Часом мені хотілося і в цій кав’ярні вихопити свій ключ і‚ тримаючи його високо над головою‚ так і закричати: "Панове! Хто всучив мені оцю річ? Так нормальні люди не роблять!" — Є два "але"‚ — сказала вона‚ хоч загалом була задоволена своїм пацієнтом: її очі переливалися синім‚ зеленим і золотим. — По перше. Саватій знає‚ що Остапчука давно нема на світі. Він що‚ так і триматиме тебе все життя у своїй квартирі? Безплатно?
Нічо’ собі номер.
— А ти хочеш‚ щоб він одразу примчав до Києва і‚ дмухнувши в дуло пістолета‚ з якого ще в’ється димок, сказав: вибирайся‚ бо Остапчука я вже порішив? Нічо’ собі номер!
— Ну‚ чому ж так… Спитав би‚ хто ти такий‚ звідкіля взявся‚ що тут робиш.
— Я скажу‚ що чекаю Олексу. Що він мене попросив‚ аби я діждався його в цій хаті і так далі. Ярчук же не здогадується‚ що ми зовсім незнайомі. Йому просто не вигідно зараз це ворушити‚ зрозумій‚ не вигідно мене чіпати. Я певен‚ він уже знає‚ що в нього живе якийсь чоловік‚ однак ніколи не вижене цього чоловіка до того дня‚ по який оплачено житло.
— У цьому щось є‚ — погодилася Сана. — Є ще й чудніший варіант: Ярчук взагалі має формальний стосунок до цієї хати.
— Гаразд‚ переконав. А тепер друге: як ревнивець‚ котрий через ці ревнощі здатен на вбивство‚ відпустив свою пасію розгулювати по Києву та ще й шукати квартиранта? Пасію‚ — підкреслила Сана‚ уже сама переймаючись тими ревнощами‚ — у якої‚ вибач‚ від процептивності мокра білизна.
— Гм… Бачиш‚ якби не було винятків чи якихось особливих обставин‚ то не було б і вбивств‚ — сказав я. — Відповіді на багато запитань ще треба шукати. Я ж теж не схожий на гвалтівника‚ а якби ти знала‚ що мені‚ бідному‚ довелося витворяти з тобою в одному розкішному лісочку.
— Розкажи.
— Та й не тільки там… Потім прямо в машині… Потім на тому ліжку… над прірвою.
— Я теж хочу‚ — сказала вона. — На тому ліжку… над прірвою.
Це вже було занадто.
— Ти поїдеш зі мною? — спитав я.
— Не знаю. Я б хотіла.
— Ти мені там потрібна‚ Сано. Відповіді на всі запитання ми ніколи не знайдемо у "Трьох поросятах".
— Тобі справді легше зі мною?
— Питаєш!
— Скільки це займе часу?
— Важко сказати. Але ти мені потрібна бодай на два дні.
— А потім мене замінить Каміла‚ у якої… Ні‚ дорогий‚ так не вийде.
— Сано‚ я ні в кому не відчуваю такої… процептивності‚ як у тобі. Тебе не замінить ніхто.
— Тоді я поїду з тобою‚ — сказала вона.
— Ти перечасувала свій термін?
— Немає ніякого терміну. Є комплекси. І їх треба позбуватися.
Ми поїдемо неодмінно. Тебе відпустять з роботи?
— Я щось придумаю.
— Скажи їм‚ що людям пора спочити від жахів. Скажи від мого імені‚ що Міністерство охорони здоров’я попереджає: читати статті Крайнього шкідливо для здоров’я.
— Добре‚ я так і скажу.
— Скажи їм‚ — наполягала Сана‚ — що‚ крім шлункового голоду‚ є ще один‚ не менш страшний. А тепер щодо мого другого "але".
Знаєш, чим подобається мені твій фетиш‚ твоє намисто? Тим‚ що багато перлин ти нанизав з уяви‚ але нанизав красиво. І я сама вирішила дещо з’ясувати. Вибач‚ мені здалося‚ що ти боїшся лікарень‚ тому взяла цей клопіт на себе. Я стала перевіряти київські лікарні‚ тобто їхні поліклініки і статистичні відділи. Це ж дуже просто‚ особливо‚ коли починаєш з відомих лікувальних центрів. Скажімо‚ з медмістечка…
— Сано‚ швидше! — Мені не хотілося її розчаровувати‚ казати‚ що я вже давно займався реєстраційними записами лікарень за перші дні грудня минулого року. Однак великі відкриття завжди супроводжувала свята простота‚ і Сана скористалася нею сповна.
Та я ще цього не знав.
— Угадай‚ що я знайшла?
— Перлину‚ — сказав я. — З мого намиста.
— Правильно. Я знайшла її в реєстраційній книзі Інституту клінічної та експериментальної хірургії. За жовтень місяць.
— Може‚ за грудень?
— За жовтень. Я натрапила на прізвище Ярчук.
Я тільки тепер впіймав її думку і готовий був Сану розцілувати‚ але букет комплексів був таким ваговитим‚ що не давав зрушити з місця.
— Торік у жовтні Саватію Ярчукові видалили жовчний міхур.
Операція була з ускладненнями‚ він кілька днів пролежав у реанімаційному відділенні.
— Краще б йому були вирізали яйця‚ — сказав я.
— Коли ми їдемо? — спитала Сана.
— Скоро‚ ти тільки не пропадай.
— Візьми. — Вона відкрила сумочку — таку малюсіньку‚ що в ній не помістився б навіть "Марголін"‚ і поклала переді мною візитівку. — Подзвониш.
Крига скресла.
"Інноваційний центр "Жіноча консультація"‚ — прочитав я і полегшено перевів подих: добре‚ що не чоловіча. — Оксана Вербна‚ сексопатолог".
Ні‚ це була прірва.
2
З роботою проблеми вирішилися без мене. Одного ранку Фернандель опустив очі‚ наче він грав роль незайманої Червоної Шапочки‚ і сказав‚ що газета тимчасово припиняє свою діяльність‚ це воля інвесторів‚ які‚ очевидно‚ вичерпались у виборчому марнотратстві‚ та я знав‚ що ті акули невичерпні‚ однак газету вони створювали під кон’юнктурний момент‚ і про це давно казав мій любий друг Ігорко Сердюк‚ який цього разу не пролетів‚ як фанера над Парижем‚ тепер він став депутатом і їздитиме до того Парижа скільки йому заманеться‚ жуватиме м’ятну жуйку‚ розбудовуючи державу‚ а я писатиму статті про те‚ як це гарно в нього виходить‚ і з голоду не помру‚ тож не журися‚ mon cher Фернанделю‚ c’est la vie, усе, що не є — до кращого‚ а він на підтвердження моїх слів раптом поклав переді мною конверт — це тобі компенсація за несподіване звільнення‚ тут дві штуки‚ і я ще раз переконався‚ що ці акули безсмертні‚ вони ніколи не вичерпаються‚ допоки буде на цьому світі нафта‚ спирт‚ цукор і політика‚ однак цього я не казав Фернанделеві‚ а міцно потис йому руку і‚ розчулюючись від його приязні‚ сказав сентиментально: "Зустрінемось у бою — один одного захистимо. А цих сук — a la lanterne![25]" І я вийшов на вулицю і ледь не заплакав від щастя. Літо!
Свобода‚ рівність‚ братерство! Адже літо — це той єдиний рай‚ до якого впускають усіх грішників. Воно взяло мене на руки‚ приголубило‚ втерло носа і понесло аж на Андріївський узвіз‚ воно піднесло мене аж на маківку Андріївської церкви‚ щоб я‚ грішник‚ поцілував золотого хреста і був чемним хлопчиком‚ а коли опустило мене на землю‚ то я знову зайшов до Чоломбитька і чемно вдарив йому чолом: "Нема?" — "Нема‚ — сказав Чоломбитько‚ — ні слуху ні духу‚ я‚ мабуть‚ піду заявлю в міліцію"‚ — але я сказав: почекай‚ почекай ще трохи‚ а потім підемо удвох заявимо — удвох‚ сказав я‚ ніби підлизувався до Чоломбитька‚ бо мені знов кортіло
дуже в майстерню поверхом вище‚ та Чоломбитько вже не пручався‚ ходімо‚ — сказав‚ дістаючи ключ із за шафочки‚ а на сходах я його запитав:
— Слухай‚ Петре‚ а ти не пам’ятаєш — не була та жінка… така… дуже смаглява… ну‚ як мулатка.
— Бог з тобою‚ — сказав Чоломбитько.
