Ключ - Шкляр Василь

Але, бачу, внизу стоїть фургон. Білий "Фольксваґен".

— То машина мого чоловіка. Він зараз на річці. Рибалить. А переночувати — будь ласка. — П’ять баксів зігрівали її трохи нижче пупка.

Рибалить… І цей рибалка. Ну, звісно, у "Млині" тільки рибні страви, і тут мормишки замало, тут, пане-брате, треба трусити сіті.

Вона побачила, що я замислився, і, видно, запідозрила мене в лихих намірах — зараз я або зґвалтую її, або, в гіршому разі, витрушу виручку.

Випереджаючи події, вона сказала:

— Зараз він прийде снідати.

Гаразд, тоді живи, моя люба, подумав я, тим більше, що два зґвалтування за одну добу — це для мене занадто. А якщо твій чоловік незабаром прийде, то достатньо найпростішої арифметики, щоб його вирахувати: якщо два пішоходи вирушили назустріч один одному… ну, і так далі.

Я чемно подякував за хліб-сіль і, пообіцявши прийти ночувати, якщо затримаюся у справах, пішов до виходу, та вже у дверях пристояв:

— Даруйте за нескромне запитання, але я хотів би знати ваше ім’я.

— Каміла, — охоче відповіла вона.

Я так і знав, — Анжела, Каміла, Сабіна або ще щось таке, адже було б просто смішно, якби цю шоколадку нарекли Горпиною чи Ївгою. Хоча мені здається, що такій красуні пасувало б ім’я не Каміла‚ а Елла, адже я збігав східцями, і мені ввижалося, що там, у барі, співає голосом Елли Фіцджеральд моя нова знайома.

Втім, тут якраз я жорстоко помилявся, а цього не можна було собі дозволяти. Не можна помилятися там, де йдеться про імена і числа. І я це добре знав, але ж не було коло мене мого дорогого доктора Ватсона, який би підказав ще тоді, що Каміла — це ім’я, котре вказує на людину, що зобов’язана бути присутньою при жертвопринесеннях.

15

Отож, виходячи із простої арифметичної задачки, один пішохід вирушив назустріч другому, повагом, неквапом спустився східцями, але він був дуже хитрий, цей перший пішохід, чи, може, просто не знав, куди йти, а тому зупинився біля своєї машини, відкрив капот і став заглядати в двигун, наче в нього там щось поламалося. Слава Богу, він уже знав, що на млинку є така гарна штука, як храповик, то можна не бігати, не метушитись, привертаючи до себе увагу, а зігнутися крячкою над мотором і вдячно погладжувати храповичка аж до пришестя Саватія Ярчука.

Якщо відверто, я, звичайно, хвилювався, щоб не сказати гостріше, та й що тут пояснювати чи говорити — настав той суботній день і наближалася та хвилина, коли я мав побачити суботнього чоловіка Саватія Ярчука — того чоловіка, який дав мені ключ, або якщо він дав його не мені, то отому чоловікові, який таки передав ключ мені. Тисяча вибачень, але тут не обійтися без химерної тавтології, якщо хочеш бути арифметично точним. Я з усіх сил намагаюся бути точним, не злукавити в жодній подробиці, хоч цілком припускаю, що, зрештою, знайдуться серйозні підстави звинуватити мене у смертному гріхові.

Бачу: ось я схилився над мотором, моя права рука уже в якомусь мастилі, напружено дослухаюся до ще нечутних кроків, та чую тільки розкотисте скрипіння дерев, чую меланхолійне завивання вітру і свист піщаного нурту, яким, здається, крутить сама богиня вихору Гарпія, бо чого ж той пісок уже скрипить на зубах, а я вслухаюся усім єством у ще нечутні звуки — та ось вони, ось вони долинають — звичайні кроки, звичайнісіньке торкання людських підошов до м’якого піщаного ґрунту, і тому їх заледве чути, хоч ні, це все-таки гучна хода, ось він ступає уже на асфальтову доріжку, і я чую гучне, ритмічне шкорбання, — так човгають рибальські ботфорти. Отже, це саме ВІН, а не випадковий перехожий, зайшлий до мотелю на чашечку чаю, це, нарешті, і є суботній чоловік, зимовий рибалка, хоча наближається він до мене не в битих валянках, а в ґумових рибальських чоботях, і я більше не витримую‚ розгинаю зомлілу спину, я зарізко підводжу голову і в мене, як це часто буває, паморочиться голова, темніє в очах‚ і якийсь час я нічого не бачу перед собою, а потім туман поволі розсіюється і так само поволі в ньому окреслюється постать незнайомого мені чоловіка.

Він теж дивиться на мене, але ні мій, ні його погляд нічого не говорять один одному, я справді бачу ґумові ботфорти, відкочені нижче колін, бачу дротяний сітчастий садок у його руці, в якому ще стріпуються смугасті окуні, бачу на ньому брезентову рибальську одіж і в’язану шапчину на голові, та я зовсім не бачу його обличчя, тобто я зовсім не впізнаю його, цього чужого лиця, ввічливо, може, навіть запопадливо усміхненого, може, аж надто зніченого як для такого міцного чолов’яги; це червоне лице він мовби позичив у когось іншого і тепер соромиться прикрої розбіжності між своїм дебелим тілом і по-жіночому м’яким, рум’яним обличчям, по-жіночому добродушною, як колись казали, тваррю.

Ні, це не він, це не суботній чоловік, але сумніви мене догризають наскрізь, я по-мазохістському віддаюся їм сповна, відчуваю, що мимоволі демонструю йому себе, намагаючись розслабитись як перед об’єктивом фотоапарата, однак від того стаю ще напруженішим (може, зі мною вже щось не те, може, хоч він мене упізнає?), але цей чоловік запопадливо усміхається до мене, як до ніколи не баченого, проте бажаного клієнта.

— Це ви, мабуть, хазяїн? — теж дурнувато і знічено всміхаюсь я, навіть подаю руку для знайомства, хоча уже в повітрі застерігаю його долоню і розумію, що я хотів побачити ще і її, цю долоню, на якій лежав ключ, адже я, пришелепок, тоді не помітив людини і тепер мені здається, запам’ятав лише її долоню, та ні, це зовсім не та рука, ця долоня удвічі довша за пальці, це якась лапа, а не рука, і він‚ ніби сам усвідомлюючи неповно цінність своєї долоні‚ довго тре її об штани‚ перш ніж подати гостеві‚ і я тисну цю тверду, жорстку руку, яка пасує до його дебелого тіла, та має прикру розбіжність із баб’ячим лицем.

— Сава Данилович, — каже він незнайомим мені голосом, жорстким, як його диспропорційна лапа, і я остаточно переконуюся, що тільки його ім’я Саватій має стосунок до суботи, отже, він випадає із двійки моїх претендентів на роль суботнього чоловіка, випадає із фатальної двійки, об яку розтрощив свого геніального лоба безнадійний містик абат Агріпа. Та я уникну вашої помилки, пане-брате Агріпо, тепер я прощаюся з вами, bel ami[19], бо в мене залишається один-єдиний чоловік, а одиниця, як ви знаєте, — це початок, це, власне, начало начал усіх добрих справ.

— Приємне у вас гніздечко, Саво Даниловичу. Я оце маю справи у ваших краях, то дай, думаю, загляну, може переночувати доведеться. Та заодно й поснідав, судачок, я вам скажу, першокласний, — забубонів я недолугу табличку множення, перш ніж перейти до складнішої арифметики.

— Міля вміє смажити рибу, — радо сказав він, і я зрозумів, що Міля — це скорочене Каміла, і нітиться Сава Данилович через неї — не всяк сприймає його "витівки", хоча особисто я всією душею схвалював його вишуканий смак щодо рухомої і нерухомої власності.

— Та ви, мабуть, знаєте того мого приятеля, що оце порадив завітати до "Млина".

Він примружив червонясті очі, — мабуть, запалені від постійних вітрів, — і, прикидаючи, хто б це міг бути, терпляче дивився на мене. Я програв йому гру в мовчанку й сказав:

— Олесь Остапчук.

Він далі обмацував мене кон’юнктивітними очима і знов чомусь витирав свою руку об шкарубкі брезентові штани.

— Хіба ви не знаєте Олеся Остапчука?

— Не пам’ятаю такого.

— Ну, художник, — я вже не знав, що й думати. — Він казав, що добре вас знає.

— Мене кожна собака знає, — сказав Ярчук.

Виходить‚ хтось із його посередників здав Остапчукові квартиру, і Саватій (я подумки продовжував називати його, як каже Григорій Іванович, за святцями) міг справді не знати того хлопчини, який у дитинстві змалював перший поверх його теперішнього гніздечка. Заглиблюватись у Саватієві бізнесові справи аж ніяк не випадало. То вже була вища математика, яка, за словами Сани, лише перешкоджає людям, що мислять арифметичними катеґоріями.

Хай йому чорт, мені треба було запитати про Остапчука в Каміли, але ж тоді ще жевріла крихітна надія, що суботнім чоловіком все-таки виявиться витівник Саватій. Звичайно, Каміла могла пригадати Олеся, може, він тут і бував у "Млині", можливо, навіть заночовував, та хіба Ярчук мусив стежити за кожним приїжджим? А от вона якраз могла запам’ятати сумного зимового рибалку. Моя необачність коштувала ще п’ять баксів, адже не міг я сказати Ярчукові, що даруйте, пане-брате, ви собі снідайте, а я гомонітиму з вашою шоколадною жіночкою, отож залишалося знов завести балачку про ночівлю, і я сказав, що хотів би глянути на кімнату, а якщо вона мене влаштує, то залишу завдаток.

— Дивіться самі, — сказав Ярчук. — Бо обіцяти ми не можемо. У нас тільки дві кімнати для гостей, і всяко буває. То тиждень ні душі, то місця немає.

Я рушив услід за ним на сходи (смугасті окуні і далі стріпувалися у дротяному садку), та він підняв свою куцопалу руку, показуючи, щоб я зупинився.

— Підождіть, я зараз покличу Мілю.

Виявляється, вхід до готелю був із правої бокової стіни, тож Каміла зійшла сходами вниз, і я тим часом опустив очі долі — інакше побачив би усе, що в неї робиться під рясною‚ але короткою спідничкою.

— Надумали все-таки? — показала вона свої білі зуби. — Правильно, не пошкодуєте.

Ми зайшли за ріг мотелю, де були ще одні, теж литі з бетону суцільні східці, і я аж зіщулився од вітру, що з цього боку шаленів ще дужче, той вітрюган просто валив із ніг, і Каміла, зігнувшись, спритно, наче куниця, шугнула поперед мене сходами вгору, та вітер-шаленець усе одно встиг схопити її за спідничку, задер її високо вгору, і з моїх грудей вирвалося коротке, безгучне "ах!" — першої миті здалося, що Каміла взагалі без трусиків, а потім я побачив, що це їхній брунатний колір так підібрано до тіла, аж зливається все воєдино — ноги, дві округлі сідниці — дві дольки якогось невідомого мені африканського плоду, і далі — продовга виїмка на тонкій спині. Я подумав, що цей мій любий друг Саватій (знав би він, скільки випив моєї крові) безпросвітний бевзь, якщо отак поводиться зі своїм рухомим золотом, дозволяючи кожному за якихось десять доларів обмацувати те золото очима, і, хай навіть подумки, знімати пробу. Та він на цвіту прибитий, думав я, а тим часом Каміла провела мене в коридор, прочинила крайні двері ліворуч, я зайшов у кімнату, і знов безгучне "ах!" вихопилося з грудей, бо півкімнати займало величезне ліжко ("У нас найчастіше зупиняються парами", — пояснила Каміла, і я тільки тепер помітив, що в неї неприродно великі перса як для такого тонкого тіла, Катрусині вершини Арарату були пуп’янками проти цих персів)‚ повз те ліжко вела килимова доріжка до вікна, і коли я підійшов до нього і глянув, то нестримне солодке "ах!" уже по-справжньому вирвалося із грудей: я стояв над прірвою, бо задня стіна цієї тверджі була продовженням крутого кам’яного обриву, під яким хлюпотіла чорна вода, а Каміла теж розтулила свого великого, повногубого рота (її тішило моє "ах!"), ті губи були її лоном, вивернутим знизу наверх, вона дивилася мені просто в зіниці і думала, що я кинусь або на неї, або в оту чорну безодню, і саме за тої миті — зіниці в зіниці — я спитав:

— Каміло, ви знаєте Олеся Остапчука?

— Олеся? А хто такий Олесь?

— Художник.