Діти капітана Гранта - Жуль Верн

- О пане! - голос Мері Грант забринів з хвилювання.- Як ми віддячимо вам за те, що ви так самовіддано наражаєте себе заради нас на численні небезпеки!

- Небезпеки? Хто сказав слово «небезпека»?

- Не я! - гукнув Роберт. Очі йому палали, погляд був рішучий.

- Небезпеки! - вів далі Паганель.- Хіба ж вони існують? Адже йдеться про подорож усього за триста п’ятдесят льє, бо ми підемо навпростець, про подорож під тим градусом широти, на якому в Північній півкулі лежать Іспанія, Сіцілія, Греція, тобто в однакових з ними надзвичайно сприятливих кліматичних умовах, нарешті про подорож, котра триватиме щонайбільше місяць! Це ж просто прогулянка!

- Пане Паганелю,- спитала Гелена,- то ви гадаєте, якщо потерпілі аварію потрапили в полон до індіанців, ті зберегли їм життя?

- Так, я цього певен. Бо ж індіанці не людоїди. Анітрохи. Один мій співвітчизник, знайомий по Географічному товариству, Гінар, три роки пробув у пампі в індіанському полоні. Він зазнав багато кривди, з ним поводились брутально, але врешті він вийшов переможцем з усіх випробувань. У цих краях європеєць - істота корисна, індіанці дбають за нього, як за рідкісну тварину.

- Отже,- зазначив Гленарван,- немає чого вагатися. Треба не баритися й вирушати! Яку дорогу ми обираємо?

- Легку й приємну. Спочатку трохи через гори, потім східний положистий схил Кордільєр, а далі просторі рівнини, порослі травою, часом піскуваті, загалом - справжній сад.

- Подивімось на карті,- запропонував Мак-Наббс.

- Будь ласка, дорогий майоре. Насамперед знайдемо поміж мисом Румена й бухтою Карнеро те місце на чілійському узбережжі, де його перетинає тридцять сьома паралель. Відціль і вирушимо. Проминувши столицю Арауканії, Антукським проходом перейдемо через Кордільєри, вулкан залишиться осторонь, на півдні. По тому, зійшовши згористими схилами униз, дістанемось на протилежний берег Колорадо й попрямуємо через пампу до озера Салінас, до річки Гуаміні, до Сьєрра-Тапалькем. Тут проходять кордони провінції Буенос-Айрес, ми їх минаємо, сходимо на Сьєрра-Танділь і провадимо наші розшуки аж до мису Медано на узбережжі Атлантичного океану.

Накреслюючи детальний маршрут експедиції, Паганель і разу не глянув на розстелену перед його очима карту. Його дивовижна пам’ять, що всотала в себе праці Фрезьє, Моліна, Гумбольдта, М’єрса, д’Орбіньї, безпомильно підказувала йому найліпший шлях. Закінчивши цей географічний перелік, Паганель додав:

- Отже, друзі мої, шлях наш - прямісінький. Ми пройдемо його за тридцять днів і будемо на східному узбережжі навіть раніше, ніж «Дункан», якщо його хоч трохи затримають супротивні вітри.

- Отже,- сказав Джон Манглс,- «Дунканові» треба буде крейсувати десь між мисом Коррієнтес і мисом Сан-Антоніо?

- Саме так.

- А який, на вашу думку, повинен бути склад експедиції? - поцікавився Гленарван.

- По можливості нечисленний. Адже йдеться не про те, щоб битися з індіанцями, а лише довідатися про становище капітана Гранта. Я гадаю: лорд Гленарван, наш природний керівник; майор, котрий не схоче, звичайно, поступитися нікому своїм місцем; ваш вірний слуга Жак Паганель.

- І я! - вигукнув юний Грант.

- Роберте! Роберте! - зупинила його сестра.

- А чому б і ні? - відгукнувся Паганель.- Подорожі загартовують молодь. Отже, нас четверо й троє матросів з «Дункана».

- Як, сер, ви не зараховуєте мене до складу експедиції? - звернувся Джон Манглс до Гленарвана.

- Любий Джон,- відповів Гленарван,- ми залишаємо на борту яхти наших пасажирок - те, що нам найдорожче в світі. Хто ж їх пильнуватиме краще, ніж вірний капітан «Дункана»?

- Виходить, нам не можна подорожувати з вами? - спитала Гелена, і її очі повилися легким серпанком смутку.

- Люба Гелено, всі обставини сприятимуть швидкому завершенню нашої подорожі; розлука буде недовга...

- Гаразд, мій друже, я розумію вас. Отже, вирушайте, і хай вам щастить! - мовила Гелена.

- До того ж це навіть і не подорож,- зауважив Паганель.

- А що ж тоді? - спитала Гелена.

- Маленька проходка, та й усе. Ми пройдемо по цій землі, як чесні люди, роблячи всім якомога більше добра. «Transire benefaciendo» 27 - таке наше гасло.

Ці слова поклали край суперечці, якщо можна вжити таке слово щодо розмови, де не було жодних незгод.

Того ж дня почали лаштуватися в дорогу. Ухвалили робити усе потай, щоб не привернути уваги індіанців.

Від’їзд призначили на 14 жовтня. Коли зайшла мова про те, кого з матросів одрядити з експедицією, то зголосилися геть усі. Гленарванові залишалось тільки зробити вибір серед цих славних хлопців. Щоб не засмутити нікого, він вирішив кинути жереб. Так і зробили. Їхати припало помічникові капітана Томові Остіну, Вільсону, міцному, як дуб, парубійкові, і Мюльреді, що, мабуть, міг би викликати на змагання чи не самого Тома Сайерса - славнозвісного боксера.

Готуючись до від’їзду, Гленарван виявив надзвичайну енергію. Він будь-що хотів виїхати в призначений день. Тим часом Джон Манглс запасався вугіллям, аби бути готовим негайно вийти в море. Він гадав раніше за мандрівників прибути на аргентінське узбережжя. З цього між ним і Гленарваном виникло справжнє суперництво, що обернулось на загальну користь.

Справді, 14 жовтня о призначеній годині всі лаштування були закінчені. Пасажири яхти зібралися в кают-компанії. «Дункан» розводив пари, й лопаті його гвинта вже збивали прозору воду бухти Талькауано. Гленарван, Паганель, Мак-Наббс, Роберт Грант, Том Остін, Вільсон і Мюльреді, озброєні карабінами й револьверами Кольта, ладналися покинути яхту. Провідники з мулами чекали на них у кінці молу.

- Вже час,- мовив нарешті Гленарван.

- Рушайте, Едварде,- сказала леді Гелена, тамуючи хвилювання.

Гленарван міцно пригорнув дружину, а Роберт кинувся в обійми сестри.

- А тепер, дорогі друзі,- вигукнув Паганель,- востаннє потиснемо одним одному, руки й донесемо тепло цього потиску до берегів Атлантичного океану!

Він хотів, може, трошечки забагато. Однак прощальні обійми були такі палкі, що побажання шановного вченого могло б і здійснитися.

Усі зійшли на палубу, і семеро мандрівників покинули «Дункан». Невдовзі вони досягли набережної, до якої яхта наблизилась, маневруючи, на півкабельтова.

Леді Гелена ще раз крикнула з юта «Дункана»:

- Хай вам щастить, друзі!

- Нам обов’язково пощастить,- відповів Паганель,- бо, присягаюся вам, ми самі собі допомагатимемо.

- Вперед! - дав команду механікові Джон Манглс.

-