Українська література » Класика » Дорога - Василь Стефаник

Дорога - Василь Стефаник

Читаємо онлайн Дорога - Василь Стефаник
легше буде.

- Ти би хотів відразу! Чекай, жди, годи, най люди прийдуть.


- То ти хочеш добрим сусідам бай зробити?


- Вже йдуть.



- Славайсу.


- Навіки слава.


- У вас, Гьоргію, щось зновилоси?


- Та зновилоси, прийшов гість та й треба єго приймити.


- Нема балакання, що треба.


Максим і Михайло заступили цілу хату, головами досягали стелі, а волосся їх досягало їм поперека.


- Сідайте та вібачєйте, що-м зупсував вам ночі.


- Та то оце він на землі?


- Він.


- Хлоп як звір, мали-сте труду доста, заки вліз си до хати?


- Дужий, ей, тото дужий, але на дусшого трафив! Та заки що куда буде, та сядьте за стіл, та й гостя просіть.


Гьоргій вийшов і за хвилю приніс бутлю горівки, солонину і хліб.


- Та чому не берете і єго за стіл?


- Каже, що не може встати.


- То я поможу.


І ґазда взяв злодія попід пахи і посадив за стіл.


- То ви вже в хаті мали з ним суперечку, Гьоргію?


- Та хотів мене заголомшити. Як ні угрів кулаком межи очі, то кажу вам, що тут-тут було падати. Але-м намацав поліно коло себе, та-єм го морснув по ніжках, а він сів маком.


- Ви єму не дивуйтеси, бо кождий хоче боронитиси.


- Та я нічо не кажу.


Злодій сидів за столом блідий, апатичний, коло нього Ма­ксим, а дальше Михайло. Коло печі стояла жінка в кожу­сі.


- Гьоргію, що ти хочеш з ним робити? Люди, спамнєтайте єго, він хоче чоловіка вбити!


- Жінко, я виджу, що ти боїшси, та ти собі піди до мами, переночуй собі, а завтра прийдеш.


- Я не вступлюси з хати!


- То меш з нами горівку пити, але не вівкай, бо спарю. Лізь на піч та й спи, або дивиси, або як хоч. Вона ані рухнулася від печі.


- Баба бабов, Гьоргію, вона боїтьси, як жид, бійки, не дивуйтеси.


- Е, що ми будем на ню дивитиси! Дай боже здоров'є, чоловіче, я до тебе нап'юси! Не знаю, хто за кого буде-м гріх мати, ци ти за мене, ци я за тебе? Але гріх мусить бути, таке зайшло, що без гріху не обійдешси. Гай, пий.


- Не хочу.


- Мусиш пити, як я просю! Горівка тебе трохи одерзне, бо-с геть уплошів.


- Я не хочу з вами напиватиси.


Всі три ґазди обернулися до злодія. Завзяті, чорні очі ві­щу­вали йому згубу.


- То давай, най п'ю, але п'єть порцій нараз.


- Пий, а як нам забракне, то ще пішлемо. Наливав одну по одній і випив шість. Потім пили Михайло і Максим. Закусували і знов пили.


Михайло:


- Скажи нам, чоловіче, відки ти забрів у наше село, ци ти близький, ци далекий?


- Я зі світа.


- А як ти, ци нашої мужицької ложи, ци міщанської, ци панцької? Бо інакше до тебе застосуємоси. Мужика то так б'єси: зо три рази люшнев дулуманом по голові, скілька раз по лиці, аби впав. Бо мужик твердий, до него треба тве­рдо братися, а як він під ногами, то легка робота. А пана рі­хтуєси знов на іншу моду; люшні не показуй, бо вмре ві­дразу, але пужівном настраш. А як він делькотить на цілім тілі, то дай у морду два рази, але також не дуже: пан вже під ногами! Походи трохи по нім мінуту, дві, та й готовий, ребра потерті на форост, бо то біленька кістка, як папір. А жида береш на пірший вогонь за пейси; він скаче, плює, ко­рчитьси, як пружина. Але ти на то не дивишси, лише закладаєш великий палець межи два малі та й дюгом єго попід ребра, все дюгом. Це легка бійка, але болюча дуже...


Ґазди тяжко, тупо засміялися, а Михайло встромив голову поза Максима і чекав, що йому злодій скаже.


- Ну, до якої віри пристаєш?


- То, ґаздо, таке, що як ви п'єте горівку, то ви мене жадним способом живого з рук не пустите.


- Правду кажеш, бігме, правду, за це ті люблю!


- А заки вб'єте, то дайте ще горівки, най нап'юси, аби-м не знав, коли і як.


- Пий, на таке діло пий, я не бороню, але чо ти на мене лучив, бодай тебе бог скарав! Мой, я твердий, я камінний, тебе з моїх рук ніхто не вірве!


Злодій випив ще п'ять келишків.


- Бийте, кілько хочете, я вже злагоджений.


- Чекай, брє, добре, що ти вже контетний, але ми ще не ко­нтетні, ти по п'єть, а ми по одні. Як тебе здогонимо, пічнем говорити.


Михайло дивився дуже весело. Максим якусь думку мав, але боявся її виявити, а Гьоргій був неспокійний.


- Виджу, люди, що буде біда, уступив би-м си геть, а щось ні до него тягне, ланцухами тягне... Гай, гай, пиймо, закусю­ймо...


- Ґаздо, дайте, най вас поцулую в руку,- сказав злодій до Максима.


- Ов, чоловіче, ти дуже боїшся, ов, це не файно!


- Бігме, вас не боюси, бігме, і сто раз забожуси, що не боюси!


- А що ж?


- Мені легко стало на душі тепер, та я хочу цего ґазду в руку поцулувати; він сивий чоловік, міг би бути моїм татом...


- Чоловіче, лиши мене, бо я мнєкий на сумлінє, я не хочу, будь собі без мене...


- Але дайте руку, бо гріх мете мати, я хочу вас по-цулувати, як рідного тата.


- Я цалком мнєкий, чоловіче, не цулуй мене.


Михайло і Гьоргій аж роти пороззявляли і горівку перестали пити. Наїжили чупер і своїм вухам не вірили.


- Тумана пускає, чьо він хоче? Ти, небоже, такого способу трібуєш, е, ми й на це вчені!


Максим витріщив очі, як баран, і не розумів, що діється.


- Зміркував, що я мнєкий, зараз угадав...


Говорив, аби оправдатися перед Михайлом і Гьоргієм.


- Дайте, дайте, ґаздо, руку, але із щирого серця, бо як вас поцулую, то мені буде легко. Я виджу, що

Відгуки про книгу Дорога - Василь Стефаник (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: