Українська література » Класика » Дорога - Василь Стефаник

Дорога - Василь Стефаник

Читаємо онлайн Дорога - Василь Стефаник
class="p">- Ото, ти робітник!

- Ви не знаєте та й говорите пусте. Ану запитайтеся мами, який я розумний! Я оченаш [20] знаю цілий...


Жінка засміялася, а Семенко здвигнув плечима та замо­вк. За ним біг пес, а він нібито кидав йому кулеші і заманював іти за собою.



IV



Три дні опісля.


Посеред хати сидів Семенко і сестри і корито з маленькою дитиною стояло. Коло них миска із зеленими накрише­ними огірками і хліб. На постелі лежала їх мама, обложе­на зеленими вербовими галузками. Над нею сипів рій мух.


- Понаїдайтеся та й тихо сидіть, бо я понесу дитину до Ва­силихи, аби поплекала. Тато казали, аби нести рано, в полуднє й надвечір, а увечір вони самі вже прийдуть.


- Семенку, не переломи дитини.


- Я гадав, що ви спали. Тато, казали давати вам сту-деної води і булки їсти. Марія така чемна, що вона тоту булку ухватила і вкусила вже раз. Але я набив та й відібрав! їстимете?


- Не хочу.


- Тато зсукали ще свічку та й казали, що якби ви вмирали, аби вам дати в руки і засвітити. Коли я не знаю, коли давати...


Мама подивилася великими блискучими очима на сина. Безодня смутку, увесь жаль і безсильний страх зійшлися разом в очах і разом сплодили дві білі сльози. Вони викотилися на повіки і замерзли.


- Тато рано в хоромах [21] також плакали, так головою до одвірка лупили! Заплакані взяли косу та й пішли.


Взяв дитину й вийшов...



- Семенку, аби ти не давав Катрусю, і Марійку, і Василька бити мачусі. Чуєш? Бо мачуха буде вас бити, від їди відгонити і білих сорочок не давати.


- Я не дам та й татові буду казати.


- Не поможе нічого, синку мій наймиліший, дитинко моя найзолотіша! Як виростеш, щоб між собою дуже любилися, дуже, дуже!.. Аби ти помагав їм, аби не давав кривдити.


- Як я буду служити та й буду дужий, то я їх не дам, а буду до них щонеділі приходити.


- Семенку, аби просив тата, що мама наказувала, аби вас любив...


- Їжте булку...


- Співай дитині, хай не плаче...


Семенко хитав дитину, але співати не смів. А мама обте­рла долонею сухі губи і заспівала.


У слабім, уриванім голосі виливалася її душа і потихеньку спадала межи діти і цілувала їх по головах. Слова тихі, невиразні говорили, що кленові листочки розвіялися по пустім полю, і ніхто їх позбирати не може, і ніколи вони не зазеленіють. Пісня намагалася вийти з хати і полетіти в пусте поле за листочками...






ПОХОРОН



Спереду обдертий хлопчик, з біленьким коміром під ши­єю. У руках держить чорний хрест і все глядить на нього. За ним такі самі чотири хлопчики несуть труну. На її вічку білий тоненький хрестик, а ціла вона синя. В головах труни прибитий віночок із жовто-брудних цвітів. З оцих самих, що ростуть попри каміння на подвір'ях кам'яничних. Такий віночок, як калачик бідного мужика, що дає в церкві за простибіг.


За труною плететься кілька жінок. По них не знати, котра молода, а котра стара. В руках тримають малі, погаслі свічки. Під пахами несуть напівзів'ялі вазоники. То ті марні цвіти, що ніколи сонця задосить не мають і все з одного боку брудно-зелені, а з другого ясно-жовті.


Під ногами мокре каміння, і мряка непорушна висить у воздусі.


Одна жінка плаче, а друга їй каже:


- Як був здоровий, то грався цілий день коло моєї будки. Порпався заєдно в тім рівці, що дощ викопав довкола будки, і витягав усякі камінчики. Курятко біля квочки, ну, кажу вам, як курятко. І не брешу вам, але правду говорю, що кожного дня я вибирала черствіші булки і кликала його до будки. Він сідав коло мене і їв. Як він красно їв! Ручки такі маленькі, а він ними щипав мацінькі кришки та в ротик, у ротик. Най бог запише мені лишень ті булки, що я йому надавала...


Жінка плаче дальше.


- Осінь, осінь його доконала, сирий люфт [22] і студень. Бо ви цілий день не бували в хаті, а його різало без вас та й зарізало. А я приходила до нього і свіженькі булки приносила, але він уже не їв. Водиці йому треба було раз по раз. Лежав, як рибка, і все ротик роззявляв. Потім посинів геть, а пашіло від нього вогнем! Як би хто під ним вогонь розіклав, а його кісточки, як полінця, накидав, аби горіли...


Йдуть всі помучені, зів'ялі, сіру мряку хрестом прорізують.


- Але він умер, мабуть, від тої канапи, що на ній лежав. Ві­дки ви таку канапу дістали? Бігме, така, як домовина з подертих міхів. На такій канапі може здоровий умерти. Я би боялася тої канапи, якби сама з нею лишилася. Втекла б або порубала, ні, я б її в хаті не тримала!


- То канапа його тата, він на ній родився, то - спадок. Як вибирався з першого поверху, то нам її лишив.


- А де ж він тепер?


- Не знаю...


Маленький похорон завертає в другу вулицю. Чорний хрест обвився сивими цяточками мряки, хлопчики померзли, і баби ледве лізуть.


Йдуть серединою вулиці, як подерті тіні, чужі і незнайомі з ніким.


А цвинтар буде, лиш його через мряку сіру не видко.






СОН



Спав твердо.


Ліс шумів, стогнав, тонкі шепти рвалися з маленьких галузок і падали разом із змерзлим інеєм. Так, як би маленькі дзвіночки падали.


Вітер вив, як гнаний пес.


Небо чисте, задубіле, а місяць такий на нім ясний, як на різдво.


Третильник спав твердо. Головою сперся на свою купу ку­курудзів­, а ногами на дві панські. Чорне волосся поси­віло від інею, руда сардачина побіліла, моцні руки не чули зимна, а лице, спалене вітром, поцегліло.


Балакав крізь сон і за кожним словом випускав з уст сніп білої пари. Голос його йшов з вітром до ліса і бився довго від одного дерева до другого.


- Не рунтай того, бо воно зароблене, ти від мене береш, доброго богача найшов...


Здоймив кулак, але він безсильно зсунувся на сухе бади­л­ля.


- Я можу працувати, бо маю моцні руки, як кінцьке копито... Талапну раз

Відгуки про книгу Дорога - Василь Стефаник (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: