Українська література » Класика » Дорога - Василь Стефаник

Дорога - Василь Стефаник

Читаємо онлайн Дорога - Василь Стефаник
що докторі знають!..


IV



- Мой, а вийдіть за Миколаєм, де він пішов? - сказала Семениха.


Басараби здригнулися, жаден не рушився з місця. Покаменіли.


- Та вийдіть за Миколаєм, кажу... Де він пішов?


Жінки заголосили. Басараби позривалися і гурмою вийшли надвір.


- Тихо, тихо, хто знає ще, не робіть крику...






ОЗИМИНА



По селі сотається, пливе тоненькими струями, розпада­є­ть­ся на мацінькі крапельки один голос, осінній сільський звук. Обіймає він село, і поле, і небо, і сонце. Протяжна, ту­ж­лива пісня вилискується по зораних нивах, шелестить зі­в'я­лими межами, ховається по чорних плотах і падає разом з листям на землю. Ціле село співає, білі хати сміються несміливо, вікна ссуть сонце.


На однім городі зеленіється латка озимого жита, а коло нього на кожусі лежить білий, як молоко, мужик. Старий дуже, з померклими очима. Коло кожуха його паличка лежи­ть також дуже давня, бо кавулька геть долонею витерта. Сонце гріє йому просто в лице, як би лише його мало на землі.


Старий так заслухався в осінню пісню, що сам пищить, як дитина. Він говорить, а горіх раз по раз кидає на нього широке своє листя. Білі мотилі граються над ним, кортить їх сісти на біле дідове волосся. Але він піє, говорить, а сусідські когути те чують і за ним потягають.


Свариться зі своєю смертю.


- Мені тебе не треба,- пищить він до сонця,- не зашкірюйси до мене, бо задурно. Мені треба дучі та штири дошці. Шкода твого труду, ти найди собі молодого якого, а мені пі­шли її, бо забула, сука, за діда...


- Добрий косар, нема що казати! Колос дійшов, похиливси, землю цулує, вже почорнів, а косар чекає. Та чого? Гадаєш, що піду ще данцувати?! Я своє вже відбув, я контетний, мені нічо не бракне. Озми собі пушку того духу та й пусти з-за стола - я контетний.


- А може, де є война, та вона там запобігає, бо там молоде гине таке, що лише цулуй. А тут що найде коло мене - пусту коробку! Ти не пхайси межи молодих, але бери то, що до твого писка. Молодий най ґаздує, най він діти до розуму приведе, він тобі не втече, а хоть він у війні, а ти єго не руш! Збирай у яму тото, що до ями...


- Аді, руки,- підоймає руку близько до очей,- ну, з чим тут бути? Таке старе шкурятє, що постола тогідного не полата­єш. Що ти цев руков годен удіяти? Чекай, не делькоти, як говорю. А мнєсо де? Ніби я з'їв? Я єго не кусав, а як мнєсо смакувало, то най посмакує і кістки. Доїдай, було не зачинати...


- А як я руки маю, то я собі йду у свою дорогу, а моя дорога, аді, стома стежками дорожитьси по полю. Я барабульку вікопаю, я кукурудзок підойму, я борозенку лицем до сонця оберну, я зеренце посію - я все з руками зроблю! А без рук я дурень, коли маєш знати! То не штука зробити з чоловіка нічо та й піти собі на зло-ману голову! Ні, васпані, бер на плечі та й покладь на місці там, де мені лежінє є.


На озимині з'являються кури і пасуть.


- А-уш, бо піб'ю на капусту! Ти не дивиси, що я старий, але я ще такого звіря заможу, ще заможу. Не маєш що їсти на подвір'ю?


Встає, спирається на палицю і йде на озимину.


- Файне, зелене, а вона тото псує... Земля все молода, вона як дівка, свєто є - то вбереси, будний день - то вона по-будному вбрана, а все дівочить - відколи світа та сонця.


Сідає серед зеленої озимини, підпирається палицею і мо­в­чить. Він мовчить, а село сумно довкола нього співає, а верби кидають у нього зісхлим листям...






ЗЛОДІЙ



Посеред хати стояли два дужі, моцні хлопи. Сорочки на них подерті, лиця покровавлені.


- Не май, чоловіче, тої гадки, аби я тебе з рук пустив...


Сопіли оба, були помучені і ловили в груди воздух. Коло постелі сперлася молода жінка, застрашена і заспана.


- Не стій, але піди зараз за Михайлом і за Максимом та скажи, аби зараз прийшли, бо я злодія маю в руках.


Жінка вийшла, а вони лишилися.


- Цес якби лучив на слабого, та й взев би житє коло власної хати.


Приступив до лави, взяв кварту з водою і пив так лакомо, що чути було булькотання води в гортанці. Потім рукавом обтирав лице і, глядючи на нього, казав:


- Не треба йти до цирулика, цес пустив крові доста. А ще сих слів не сказав, як злодій вдарив його кулаком між очі.


- Ти б'єш, та й я буду, ану, хто ліпше?


Буковим, грубим поліном замахнувся, і злодій упав на зе­млю. З ніг сикнула кров.


- Тікай тепер, як можеш, я тобі нічо не скажу.


Мовчали довго. Тусклий каганець не міг продертися через темряву по кутах, а мухи почали гудіти несміливо.


- Та затамуй собі кров, чоловіче, бо вся вітече.


- Дай мені води, ґаздо.


- Дам тобі води, кріписи, бо не знаєш, що тебе чекає!


Довга мовчанка.


- Ти, виджу, моцний, ґаздо.


- Я моцний, небоже, я коня на плечі беру, ти не добре трафив до мене.


- А натуру маєш мнєку?


- Я мнєкий, але злодія живого з рук не пускаю!


- То я маю вже тут загибати?


- Або я знаю, ци ти твердий, ци мнєкий? Як-ис твердий, то можеш вітримати...


І знов тиша запанувала в низькій хаті.


- Затамуй собі кров.


- Нащо, аби гірше боліло, як меш бити? Кров-то є сама біль.


- Як я вже буду бити, то мусить боліти, хіба би-с дух спустив.


- А бога не меш боятиси?


- А ти бога боявси, як-ис ліз у комору? Та там увесь мій добиток. Та якби ти був тото забрав, та ти би мене на віки вічні скалічив! А чому ж ти не лізеш до богача, але до бідного?


- Пропало, нема що говорити! Бий, та дай мені спокій!


- Певне, що буду бити.


На долівці зробилася калюжа крові.


- А ти як маєш сумлінє, ґаздо, та не забивай мене потрошки, але озми то поліно, та бахни ще так по голові, як по ногах, та збудешси клопоту, а мені

Відгуки про книгу Дорога - Василь Стефаник (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: