З неопублікованого - Олександр Олесь

class="p2" style="">На голові вінок цвіте.

 

Чужа усім, звертає всіх увагу...

Одні говорять: «Так ходили всі колись...»

Другий всміхнувсь: «Дикунка чисто...»

А третій: «Е, уже перевелись!»

 

Перевелася, так... О дівчино-голубко,

Окрасо бідної моєї сторони,

Іди собі дорогою своєю,

Нехай знущаються вони.

 

Іди, ти не одна... Не бійся глуму,

З тобою я і спільники мої,-

Брати тобі по крові, по народу,

Сини і слуги рідної землі.

 

Не вмерли ми, закопані в могилу,

У нас душа скривавлена жива,

Ми всі одягнемось у любеє убрання,

Згадаємо усі слова...

 

Ми потай з цвинтаря пішли на верховіття,

І не злякали нас ні кручі, ні вітри.

Нам так хотілося набратись сонця

І понести у ваші хутори.

 

Ми вже спускаємось. Стрівайте нас з піснями,

Виходьте всі - старі й малі...

 

Ми вам брати і спільники до скону

І вірні слуги рідної землі.

 

[28.07.1909]

 

«Іде він, згорблений хрестом…»

 

 

Іде він, згорблений хрестом,

Іде, осміяний юрбою:

«Куди ти йдеш таким орлом?

Хоча б горба не брав з собою!»

 

«Тю-тю! погляньте»,- плаче він...

Нагнувсь, бере каміння в руку

І кида ним в розбитий дзвін,

І прислухається до звуку.

 

Ха-ха! Бабехнув на пісок!..

Блага когось в словах дитячих.

Дивіться - вирвав черепок

І притулив до уст гарячих.

 

Ха-ха! Мерщій за ним!

Шкода, що всі на праці люде,

А щоб потішитись з дурним,

І сміючись, порвали б груди.

 

Вернувсь, вернувсь... стоїть, мовчить...

Пішов... до нашої в'язниці,

Розсердився! Тремтить, кричить,

І очі сиплють блискавиці.

 

Ха-ха! Ви знаєте його?!

Чия стояла тут хатинка?!.

Лама замок! Ого! Ого!

Гляди - надірветься печінка!

 

Зламав! Зламав! Замок зламав!

Пора, пора його забрати.

Чи хтось [у] муках гасло дав,

І в вікнах хтось ламає грати.

 

Взяли скрутили вартові.

«Пустіть, зоставте! Кате! Годі!»

Ага, заюшився в крові,

У нас цей метод у природі.

 

І він за гратами стоїть...

А з Сходу хмара наступає,

І голос Господа гримить,

І полохливо хтось тікає.

 

1909

 

«По саду, по темнім гаю…»

 

 

По саду, по темнім гаю

Цілий день блукаю я.

Все ходжу, дивлюсь, гукаю:

«Де ти, доленько моя?

 

Де знайти тебе, незнану:

Чи на горах, чи в ярах,

Чи під крилами туману,

Чи між травами в степах?..»

 

А щасливий день сміється,

Тоне в тисячах пісень.

Луг зелений... річка в'ється...

Квіти бузу і вишень...

 

Буз!.. Ага! Колись у бузі

Щастя дівчина знайшла.

Йшла смутна, в сльозах і в тузі

І, співаючи, пішла...

 

Я зірвав квіток без міри,

Я не можу відшукать:

Три, чотири, три, чотири -

Де ти щастя, де ти п'ять?

 

А щасливий день сміється,

Тоне в тисячах пісень.

Луг зелений... річка в'ється...

Квіти бузу і вишень...

 

1909

 

«Круг мене голуби літали…»

 

 

Круг мене голуби літали,

Були зі мною цілі дні,

Широкий шлях пророкували,

Клялися в вірності мені.

О любі друзі! Вірю вам!

Без дужих вас - я дужий сам.

 

В борбі нерівній я знесилів,

Знамено випустив з руки,

І дух мій вільний обезкрилів,

Круг мене носяться круки...

І в серце вп'явсь найбільший крук,

Найбільший крук - найближчий друг.

 

1909

 

«Замовкли струни і мовчать…»

 

 

Замовкли струни і мовчать,

Припала пилом ліра злотна,

І стала в'януть і вмирать

В осінній млі душа самотна.

 

Я труп, і ти пісень не жди,

І кинь мене, як можеш кинуть.

Я буду жить і тихо гинуть,

А ти в його обійми йди.

 

Кривавій рані не зажить,

Страшної муки не приспати,

Тебе не зможу я простить,

Як і забуть не можу втрати.

 

Ти плачеш? Любиш? О, не муч...

Скажи, що ти його забула,

Що ти, йдучи з шалених круч,

Мене ненароком зіпхнула.

 

Скажи, і струни оживуть,

В орла я нагло обернуся

І дужим клекотом заллюся...

 

[1909]

 

«Годі, старці, на других нарікати…»

 

 

Годі, старці, на других нарікати,

Журно на лірах співати пісні.

Там, де годилось би струни порвати,

Вдаритись грудьми об мури, об грати,

Там ви щось мимрите, наче вві сні.

 

Вам без відваги, без пориву віри,

Вам не порвати кайданів страшних,

Гляньте, як корчаться ваші «кумири»,

Вами ж затоптані в багнах брудних.

 

1909

 

«Горів в його серці огонь золотий…»

 

 

Горів в його серці огонь золотий,

Кров серця палкого горіла,

І дивная пісня із серця його

По Божому світу летіла.

 

І пісня співала про волю, красу,

Про молодість, силу, кохання,

Про сонце, що мусить розвіять пітьму,

Про мужні лицарські змагання.

 

І крові не стало, і гаснув огонь,

І падала пісня крилата,

Як падає жовтий осінній листок,

Як пташка, стрілою підтята.

 

[1909]

 

«У саду зеленім…»

 

 

У саду зеленім

Між квіток розкішних

Папороть цвіла.

У саду зеленім

Дівчина незнана

Всю весну