Олексій Корнієнко - Чайковський Андрій
Він вірив твердо, що лише Хмельницький доконає великого діла. По втечі Хмельницького рознеслась крилатим словом легенда про характерство-невмирущість Хмельницького. А народові треба було такої людини, в котру він вірив би і прийняв його за месію. Такою людиною міг бути лише Хмельницький. Та ось виходить, що Богдан не хоче прийняти того, що йому доля до руки пхає. Виходить наяву самолюбство. Хмельницький не тому піднімає руку на панів, що вони народ гноблять, лише тому,тдо один шляхтич зробив йому кривду. Та хай би й так було. Різні є егоїзми, та той найкращий, що виходить на користь других. Хай би Хмельницький мстив-ся за себе та щоб при тому помстився й за народ увесь. Та йому на думці в першу чергу його кривда. Коли б йому цю кривду повернули, тоді він за народ не повстане проти панів, хоч би з вдячності для доброго короля, для сенату, для панів, що його кривду направили. Недурно Хмельницький говорив перед кошовим, що хоче мати чисту совість. Тож, коли доб'ється права, то не схоче свого сумління таким гріхом обтяжувати... І до того воно йде. Годі припускати, щоб у Варшаві до того ступня з глуздів збилися, щоб і далі дратувати Хмельницького. Хіба ж вони не знають, хто він є і чим він може стати, коли б народ за ним став? Так, так, його в Варшаві задоволять і буде сидіти тихо, а розчарований народ зневіриться і шляхетний вогонь народного гніву погасне... І знову треба буде довго ждати, поки судьба буде ласкава і викреше з народу генія, що довершив би зачате Сагайдачним діло. Гей! Коли б смерть не була-його перепинила в роботі!.. Варшава — то наше нещастя під цю пору... Дай, Боже, щоб там Богданові не повезло".
Він такий був стурбований, що й вечері не міг їсти і зараз ліг спати, хоч довго вночі не міг заснути...
Хмельницький побув на Січі цілий тиждень. В тім часі відбувалися важні наради з січовою старшиною. Робилися приготування на всі руки.
За той час Корнієнко придивлявся пильно до січового побуту, знайомився з козаками, і всюди були йому раді. Його голос і гра на бандурі з'єднували йому серця козацтва. Пішла про нього слава на Січі,і раз прикликали його до кошового. Тут дав він себе знати. Любо було йому дивитися, як поважна козацька старшина, попідпиравши сиві голови на руки, слухали його дум й пісень.
По тижневі переодягся Хмельницький за купця і вибрався з Корнієнком і вірним чурою Степаном в далеку дорогу. Вибрав такий шлях, де його найменше знали: на Брацлав. Боявся зради. Ночував у православних міщан та попів. В розмові вмів потягти зручно за язика і багато довідався про настрої проти панів та їхніх урядовців, про кривди від них і від кварцяного війська. Усюди народ заціпив зуби й ждав чогось, хоч не міг собі з'ясувати кого і чого. Але посів під повстання знаходив усюди. Кожний мав щось сказати про свою кривду.
В дорозі дуже багато говорив з Корнієнком. Пізнав його як розумну й йому віддану, щиру людину, полюбив його, мов сина. Бачив велику різницю між Тимошем та Олексієм. У того була палка козацька душа, що над нею не міг запанувати, не маючи вищої освіти. Богдан хотів зробити Корнієнка для себе правою рукою. Потім він мав остатися при Тимошу, і обидва дуже добре доповнялись би.
У Варшаві примістились у одного знайомого передмі-щанина. Відпочивши трохи, переодягся і пішов за своїм ділом.
В канцелярії сенату довідався, що його справа вже там. Ждуть лише, щоб приїхав Чаплінський і тоді піде напоря-док. Хмельницький кинувся зараз до панів сенаторів, своїх знайомих, починаючи від канцлера Оссолінського. Канцлер, котрий перше бував для нього такий ласкавий, тепер змінився, як це Хмельницький завважив зараз. Прийняв його чемно, але нічого не обіцював та збував ласкавими солодкими словечками.
Мій любий пане Хмельницький, часи дуже змінилися. Наш план розбився на опір магнатів. Не хочуть і чути про війну. З тої причини я й його милість король мали великі неприємності і прикрості і не одне гірке мусили проковтнути, навіть не скривившися.
Я прохав би вашу милість пособити мені в моїй слушній справі, що в сенаті буде розбиратись. Таке безправство мусить бути покаране.
Я нічого не вдію... Моя протекція більше пошкодила б тобі, як помогла, вір мені. Пани мені не забули, ніби я з його милістю королем складав проти шляхти крамолу, а тебе обрали виконавцем наших замислів. Подумай, яке воно б вийшло, коли б я за тебе промовив...
Так само більш-менш говорили й другі пани і збували його медовими словами, виказуючи йому своє співчування. А він на них так багато покладав...
Хмельницький тільки скористав із свого побуту в Варшаві, що довідався про ті зміни, які тут зайшли від посліднього його побуття. Венецького посла Тєполі всі знелюбили, і він збирався з Польщі втікати. Сенат венецької республіки хотів приєднати для себе Польщу проти Турції, а особливо козацтво, бо те військо було найдешевше і до такої війни найкраще. Мудрий італієць яізнав, що в Польщі без хабара нічого не зробиш. Треба було важних панів для себе приєднати дарунками. Писав до свого уряду: присилайте гроші і то багато, бо тут такі люди, котрим треба промовляти до руки та до кишені, а не до розуму. Ті подарунки будуть вдесятеро більше коштувати, як козацьке військо. Та Венеція не послухалася і грошей не присилала. До того їй вже тепер не треба було війська, бо політичний горизонт прояснився. На султанському стільці в Царгороді засів султан-бабій Ібра-гім. Турція перестала бути небезпечною, Венеція може собі сама дати раду. Королем Владиславом пани коверзували, хоч він рвався до діла, і такого дали йому прочухана, що, певно, відхочеться зачинати вдруге...
Прийшов день розправи Хмельницького перед сенатом. Він обороняв свою справу ясно. Свій позов поділив на три часті: забрання Суботова, що дістався його батькові за заслуги для Речі Посполитої. Суботів дістався потім йому в наслідстві і знову за заслуги для Польщі. Стільки літ минуло, і ніхто його не чіпав. Показав на те грамоту, що її видав покійний гетьман Конецпольський. Друга частина жалоби — грабунок його приватного майна. Чаплінський зрабував йому ввесь скот, навіть його походного коня не залишив, забрав пасіку і те все, що він своєю працею і пильністю надбав. Третя стаття — то забрання жінки і вбивство дитини такою мученичою смертю, якої й татарин посоромився б.
Чаплінський, боронячись проти цих обвинувачень, глумився з Хмельницького безглуздими жартами, з яких сенатори сердечно сміялись.
— Якщо ти, пане Хмельницький, людина освічена, то чому не подбав занести грамоти покійного старости до актів земських? Суботів через те належав усе до чигиринського старости, а не до тебе, ані до твого батька. Попередньому старості подобалось наділити Суботів тво-му батькові, а теперішньому подобалось дати його мені.
Тільки я мудріший тебе і моє надання вже занесене до актів.
Щодо майна, яке я там знайшов, то воно було їгисїиз поп Берага Б Отож воно, йк приналежне до недвижимости мусило припасти тому, чия недвижимість.
Щодо жінки, то вона сама того хотіла. Ти її присилував звінчатись з тобою, хоч вона була католичка, а ти православний. Зо мною вона повінчалась подобрій волі, а що ми вінчались в католицькому костьолі, то наше подружжя нерозривне, і ти не маєш до неї права. Впрочім, не сором тобі, пане Хмельницький, за молодицями побиватись? Того квіту по цілому світу, пошукай собі іншої, а до моєї жінки тобі зась!
Щодо хлопця, то не я його приказав вбити, а мій зять пан Коморовський, позивай його. По-друге, кажуть свідки, що він так гостро ставився до чоловіка старшого й шляхтича, так пащекував, що заслужена кара його стрінула...
Отож сталося те, що предсказували приятелі Хмельницького. Набрався сорому, наслухався насмішок над собою з усіх боків і вийшов з сенату з нічим...
Корнієнко дожидав Хмельницького з трепетним серцем, молив Бога, щоб Хмельницькому не повезло.
Як лише Хмельницький вернувся на квартиру, Олексій зараз догадався, що сталося. Йому полегшало на серці. Хмельницький був страшно лютий, скреготів з досади зубами, з очей сипались іскри.
Чорт бери! І тут правди не знайшов. Ще одна-одні-сінька дорога осталась, і я її не помину. Піду до самого короля пожалітися.
Корнієнко дуже з того радів. Радів з горя свого добродія, бо у цьому горі бачив спасіння для України.
Такий кінець ворожив і пан Чорнота, і кошовий-батько,— зауважив Олексій.— Здається мені, що й ця остання дорога не доведе до путнього кінця. Шкода ходи. Король в Польщі нічого не поможе.
Мовчи! — каже сердито Хмельницький.— Я таки піду, може, ще в Польщі правда не знівечилась...
Корнієнко був певний, що з цього нічого не вийде, і заспокоївся...
1 РгисШэ поп эерагаЫэ (лат.)—надбання невіддільне.
Щоб до короля дістатися, пішов Хмельницький знову до канцлера. Оссолінський знав вже про вислід процесу
Хмельницького в сенаті. Як до нього Хмельницький зголосився, він гадав, що приходить жалітись на свою кривду, і приладив собі кілька слівець потіхи, от так, як потішається рідня померлого зараз після похорону.
Та Хмельницький не згадав ні словом про свій процес, начеб його й не було, а приступив прямо до діла.
— Я вже не маю що робити в Варшаві і, здається, ніколи тут не буду. Вертаюсь на Вкраїну, та не скажу, що вертаюсь додому, бо дому в мене немає. Однак хотів би я вдарити чолом його милості королеві і добродієві. Не зробити цього я вважав би великим гріхом. Тому прошу, ваша милість, мене перед лице його милості короля.
Канцлер розвів руки.
Я цього не можу зробити, пане Хмельницький. За те, що ми колись ходили до його милості короля у нашому великому ділі, мене шляхта трохи не укаменувала. Якби ще раз трапилось, то хіба не жити мені на світі.
Як так, то я мою просьбу завертаю. Але проситиму вашу милість про що інше: прошу заявити його милості королеві, що я тут є і бажав би його милості королеві чолом вдарити.
Це вже друге діло, і я це його милості королеві ще нині скажу. Заходь до мене завтра, а я тобі респонс дам...
А як шпиги донесуть панам, що я так часто сюди заходжу?
Розумна увага. Так не приходь ти, пане Хмельницький, а я пришлю до тебе на кватиру мого довіреного. Він принесе тобі відповідь, і надіюся, проведе тебе до короля.
Виходячи від канцлера, Хмельницький собі думав: "Не знать, чи лях правду каже? Він хитрий, мов лисиця..."
Пішов на квартиру і ждав послання.
Канцлер таки додержав слова і ще того дня розповів королеві, чого Хмельницький хоче.
— Хочу з ним говорити,— каже король.— Багато я дечого обіцяв козакам, і вони все покладали на мене всю надію.
