Олексій Корнієнко - Чайковський Андрій
їх старшина лежав на сухій траві і навіть не дивився на своїх людей. Він став глумитись з бідолашних бранців.
Стерво! Підожди, не схочеться тобі вдруге втікати від пана. Обріжуть тобі носа та вуха, а тоді й в пеклі тебе пізнають...
Може би, ми тут і заночували,— каже один драгун.— Не велику добичу веземо, може б, так переждати тут та ще дещо трапиться.
Тут є п'ятьох, а вбили двох, то семеро,— каже шляхтич.— Ночувати тут не будемо, бо додому вже недалеко, а мені краще спати у м'якій постелі, як тут на траві.
Драгуни виймали з мішків хліб і стали ділити поміж себе. Принесли боклага з горілкою. Боклаг пішов з рук до рук.
— За вбитих нам ніхто нічого не дасть,— каже один.
— А дайте тим собакам яку кість,— каже старший,— бо як поздихають, то й за тих нічого не дістанемо.
Обух слухав і думав собі: "Треба спішитися, а то вражі сини все пожруть і вип'ють, а нам остануться кості. Та ще якби котрий молодик кашлянув, то їх сполошить". Він перехрестився і добув шаблю, але ще здержався, почувши таку розмову:
Пане ротмістре,— каже драгун,— між тими є один знатніший, каже, що дасть окуп, щоб його пустити.
Дурний він, те, що має при собі, то й так наша військова добича, а заплату від старости візьмемо окремо. Він тим вартніший буде, як звичайний хлоп.
Драгуни обсіли довкруги багаття. Зброю повідкладали набік. Обух став повзти вперед, а хлопці за ним. Заколихалась трава, та ніхто в цей бік не поглянув.
Обух підвівся і всі за ним. В мент прибігли до багаття й стали бити мушкетами, мов хворостиною. Особливо храбрував Панас. Орудував важким мушкетом, мов колом, і кого зацідив, то було йому амінь. Ті драгуни, що ще живі осталися, впали навколішки й просили щадити їх.
— Решту пов'язати! — кричав Обух.
Ротмістр і не гадав боронитись. Він зараз сховався у високу траву. Його зв'язали теж. Олексій метнувся розв'язати бранців. Вони вставали і простягали задеревілі руки.
— Що ви за люди і як в таку халепу попали?
— Ми втікачі на Січ. Вже аж сюди щасливо забрели, та чорт драгунів надніс. Ми оборонялись завзято, двоє полягло, а нас перемогли.
А подивіться, хлопці, чи м'ясо спеклось? Одна половина буде їсти, а друга сідлає коні. Ми зараз їдемо далі...— Потім приступив до шляхтича:
З якої станиці, вашмосць?
Ротмістр подивився згірдно на Обуха —й мовчав. Обух штовхнув його чоботом.
Чи не хочеш, вашмосць, щоб тебе припекти? Ми й це вміємо.
Ти, хаме, за мене на колі згинеш...
, — Але ти цього не будеш бачити, бо я тебе зараз повісити прикажу.
Ну-те, голуб'ята,— каже, звертаючись до пов'язаних драгунів,— може, ви скажете, звідкіля ви, бо вашому ротмістрові не хочеться балакати з хамом.
Ми з Кодака...
Ходили на лови? Ну, гарно.
Ми по наказу команди. На те й служимо, щоб слухати. Ми православні і не по волі служимо.
Побачимо, що з вами зробити... Ну, котрий з вас має охоту повісити пана ротмістра... того зараз ослобоню...
Усі посхапувались з землі.
Добрих маєш драгунів, пане ротмістре,— сміявся Обух,— не можуть навіть допустити, щоб хто-небудь чужий доторкнувся біленької шиї їхнього старшого...
Допік він нам до живого,— каже один драгун.
Підете з нами на Січ?
Усі до одного. І так нема нам чого вертатись у Кодак.
Розв'яжіть їх.
Освободжені драгуни справилися вмить з своїм ротмістром, хоч він кричав, і лаяв, і грозив, і просив. Повис на вербі, що тут росла. Всі посідали на коні й поїхали далі. Дальша дорога була вже без пригоди, аж поки заїхали близько Томаківського острова, де тоді була Запорозька Січ.
VIII
ЗА СВОЄ ПРАВО
Богдан Хмельницький, дотепер генеральний писар реєстрового козацтва, що стільки прислужився Польщі, свою кров за неї проливав, під Цецерою рідного батька втратив, в полон попав і два роки в турецькій неволі мучився,—дослужився того, що не лише втратив батьківський Суботів і те, що своєю працею придбав, втратив жінку й сина та ще з тяжкою бідою втік з руки ката. Тепер він скиталець бездомний, переслідуваний від своїх ворогів. І той Хмельницький не міг ніде знайти права супроти такого ледаря, пройдисвіта і п'яниці Чаплінського лише тому, що Чаплінський — шляхтич і католик, а він православний.
Його серце було переповнено по край жовчю та обуренням на неправду. Шукав тепер месників за свою кривду. Та не лише за свою. Бо ледве чи за кривду Хмельницького зірвався б увесь народ до кривавої розправи з гноби-телями-катами.
Втікаючи з Чигирина, Хмельницький не думав, щоб чаша горя українського народу була вже така повна, така глибока, що, виллявшись, заллє усю Україну і цілу Польщу огненною повінню. Коли б був знав, може, був би налякався такого спустошення та з затисненим кулаком, з заціпленими зубами був би терпів далі, як і увесь український народ, аж до смерті. У нього було зразу на думці помститися лише на Чаплінськім.
Не будь справи з Чаплінським, ледве чи прийшло би зараз до того великого народного зриву. Хмельницький був би і далі жив спокійно в Суботові і далі служив Польщі, як і досі.
Провидіння, якому було вже досить такої сваволі й безправства, напутило Чаплінського на злочин, а чорт підшепнув панам думку, щоб признати право за Чаплінським і з кривди Хмельницького поглумитися.
В історії України є Хмельницький караючою десницею невидимої Немезіди за кривди гнобленого українського народу.
Втікав на Низ, куди не сягала панська рука;— їхав шукати помічників до виконання своєї помсти, їхав, щоб роздивитися, яка тут земля під посів на послух своєї жалоби. Тут застав приготовлений грунт під той засів, який гадав перенести. Тут застав таке, якого навіть і він не сподівався.
Втікачі з України приносили страшні вісті про панські утиски й сваволю. Пороху й сірки накопичено тут доволі. Хмельницький мав своєю рукою підпалити цей великий костир народного гніву. Усюди, куди лише приїхав, знаходив однодумців, співчуваючих.
Його усюди знали. Свою воєнну кар'єру розпочинав під рукою славного козацького гетьмана Петра Конаїиевича
Сагайдачного. В тім часі, як Конашевич врятував Польщу під Хотином від розгрому, Хмельницький руйнував турецькі міста над Чорним морем. Тож не диво, що всюди Хмельницького радо приймали і поміч обіцювали. Такого самого щирого прийняття дізнав і на Січі. І тепер виринула у нього думка, що настав час під посів нового великого повстання проти панів-короленят. Тільки на жнива треба трохи підождати.
Але, щоб не мати нічого на своїм сумлінні, хотів піти ще на легальну дорогу, поїхати до короля й пожалітися на свою кривду. Його приятелі, як ось Чорнота, відраджували йому того. Може, вони справді боялися, що Хмельницькому в Варшаві признають право. А тоді б Хмельницький заспокоївся і сидів тихо. Пропала б добра нагода. Вони тоді втратили б Хмеля для своєї справи, а, по їх думці, він один мав спроможність таке велике діло доконати, ніхто другий. Його ж сам король вважав за великого чоловіка, йому дав грамоти, котрих Хмельницький у своїй подорожі вживав як агітаційний засіб. А в цих грамотах було писано, щоб козацтво збиралося буцімто на турка, а на ділі, щоб панів-короленят приборкати, а королеві дати в руки владу самодержавця.
Тепер Хмельницький передумував над тим, як йому перебратися через те осине гніздо у Варшаву. Догадувався, що на нього полюють, що Конецпольський та Чаплінський наставили сіла, щоб його піймати та в Чигирин привести.
Такий приказ прийшов справді й на Січ. Та Хмельницький знав, що запорожці його не видадуть.
Втікаючи з Чигирина, оставив там усе, забрав лише найстаршого сина Тимоша, свою батьківську гордість...
На Січі Корнієнко розпитував за сотником Хмельницьким. Знайшов його в кошового батька. Хмельницький придивлявся йому, начеб не пізнав.
Я Олексій, батьку,— і поцілував його в руку.
Здоров, хлопче! Чи й Чорнота приїхав?
Ні, він по дорозі відстав од нас. Нас привів Максим Обух. Приїхало нас шістнадцять чигиринців, пристало до нас десять драгунів, а по дорозі ми відбили від ляхів п'ятьох бранців.
Це вже розкаже нам сам Обух. А що там в Чигирині, чи дуже слідкують за мною?
Здається, що ні. Ваше чудовне визволення наробило великого шуму та дива. Всі вірять, що ви, батьку, характерник, кажуть, що один Хмельницький зможе піднести на панів руку й очистить Україну від ворогів...
— Дуже гарно. А що сталося з Онацьким?
Нічогісенько. Здається, що сам Чаплінський повірив, що вам якась надприродна сила помагала. Сам він дуже боїться і на ніч при дверях сторожу ставить. Те говорив Онацький Серпанці.
Має чого боятися,— каже кошовий,— на, випий, хлопче, чарку меду! А хто це той Онацький?
Це старостинський гайдук,— каже Хмельницький,— проворний з біса, закрався в ласку Чаплінського і нашим багато помагає.
І нашим усе доносить,— додав Олексій.
Треба було й його на Січ забрати,— каже кошовий.
Він прийде ще, та не сам, а ще й гайдуків приведе. Пан Чорнота казав йому ще остатися на місці до слушного часу.
Цього, що він для мене зробився йому повік не забуду,— каже Хмельницький...— А знаєш, Олексію, чого я тебе закликав сюди? Поїдеш, небораче, зі мною у Варшаву. Ти освічений, і мені тебе буде треба.
Кажу тобі, товаришу,— обізвався кошовий,— по десятий раз, що з цього нічого не вийде. Ти ані там, ані ніде в Польщі правди не знайдеш, хоч би ти показався ангелом, а Чаплінський самим чортом.
Мушу порушити все, я від свого права не відступлюся.
— Рушиш небо й землю, а справи не виграєш.
— То матиму чисту совість, що я робив всі законні заходи.
Один чорт. Без шаблі нічого не добудеш.
Чи Тиміш їде теж? — питає Олексій.
— Ні, я його не можу брати, бо ляхи де-небудь по дорозі могли б його захопити за заложника, а тоді би я мав зв'язані руки. Ти будеш моїм писарем, бо по дорозі, треба буде мені не одного листа у світ пустити, а я сам не дам собі ради...
Олексія відправили в курінь спати, а Хмельницький остався надалі гостем кошового.
Корнієнко вийшов з домівки кошового з важким серцем. Він такий був стурбований, що ледве волік за собою ноги. Здавалось йому, що вони в землю западаються і годі їх витягти. От усі його надії і сподівання підуть унівець. Він знав добре неволю-недолю українського народу і вірив, що мусить прийти час народного зриву.
Дотепер нікому не повелося поконати сильних панів, як слід повстання повести. Аж тепер, як прийшов у Чигирин, як пізнав того батька Хмельницького, про котрого багато наслухався від покійного батька, приляг цілою душею до нього.
