Посланець - Ячейкін Юрій
Від хвіртки насправді простував німець, ясна річ, офіцер, бо з рядовим складом фрейлейн Крістіна Бергер не водилася. Пес, що теж належав німкені, заступив прийшлому шлях, хижо вишкірився і люто загарчав.
— Век, донерветер! — вилаявся німак і зашкрябав на животі по кобурі пістолета. — Цурюк!
"Господи, борони від біди!" — Варвара Іванівна підхопилася, хутко накинула на голову велику хустину і вийшла на подвір'я.
— Забери пса, хазяйко! — зарепетував німець ламаною російською мовою. — Геть його, інакше пристрелю!
— Боронь боже, пане офіцер! — запричитала Варвара Іванівна. — Це не мій псяюра. Не вбивайте його, ласкавий пане… То пес німкені… Вона у мене квартирує… Пес — фольксдойче, пане… Фрейлейн з гестапо… Ви мене ферштеєте? Пані дуже закохана у свого німецького пса!
— О, приємно чути — у домі німкеня! — зрадів офіцер. — Це мене ще більше влаштовує. Гут! Мені теж потрібна квартира, — він помахав пістолетом у бік хати. — Маєш сарай, хазяйко? Гут! Житимеш у сараї… Ха-ха! Шнеллєр, матка, бістро… Потримай німецького пса. Не бійся, він тебе не зжере — німецькі пси унтерменшами гидують, ха-ха, матка…
Варвара Іванівна потримала пса, а потім пішла в дім слідом за офіцером, що вже безцеремонно і діловито нишпорив по всіх закутках з пістолетом напоготові. Він зазирнув до кожної кімнати, лише тоді вклав пістолет назад до кобури. Обличчя його нараз вияснилося і полагіднішало.
— Ну що ж, — мовив він з дружньою лукавинкою, — добрий вечір у вашій хаті, шановна Варваро Іванівно!
Старенька від несподіванки розгублено присіла на стілець, стягнула, мовби захищаючись, на грудях пухнасті кінці хустини. "Хто він? — майнула тривога. — Звідки знає мене?" Вона ніколи не бачила його раніше, у цьому не було жодних сумнівів. А офіцер акуратно завісив вікно, клацнув срібною запальничкою. Засвітився гніт гасової лампи на столі.
— Погано почуваєте себе? — запитав стурбовано.
— Нічого, минеться, — бурмотіла, збираючись з думками. — Злякалася за пса… Перепало б мені від німкені, страх і подумати… А ви справді шукаєте квартиру, пане офіцер?
— Ні, Варваро Іванівно, — відповів він і додав з притиском: — Я шукаю шкатулку…
— Яку шкатулку? — ще більше занепокоїлась Варвара Іванівна, а в пам'яті вмить виринув той день, коли востаннє бачила Василя Іриніна. Саме того дня вперше зайшла мова про шкатулку — за тиждень, як увійшли до міста окупанти.
Підполковник Василь Тарасович Іринін виглядав уже далеко не на того гомінкого, бурхливої вдачі Васька, що, сповнений рішучості і свого розуміння революційного обов'язку, за одну ніч знищив з друзями двох небезпечних зрадників, які вміло було втесалися до лав підпільників і завдали їм відчутних, болючих ударів. Тоді йому, за його ж висловом, "славно влетіло за партизанщину з анархічним ухилом", але ж він, пишаючись по-хлоп'ячому власним геройством, тоді до пуття так і не відчув своєї провини. Тепер був геть сивий. Ген куди й подівся в’юнкий, чорний чуб! Але його м'яке, як і замолоду, волосся гарно лягало шовковим зі сталевим відблиском шоломом, навіть дещо скульптурно підкреслюючи якусь античну твердість у рисах його непересічного обличчя, змужнілого, мов карбованого з бронзи, проте з геть поораним глибокими зморшками широким опуклим лобом. Василь назавжди, ще з північнокавказького підпілля й рухливих фронтів, подекуди — без тилу та флангів, громадянської війни, пов'язав свою бурлацьку долю з контррозвідкою, з боротьбою з зачаєними ворогами, спекулянтами, непманамн-валютниками, шкурниками, контрабандистами та іншою наволоччю, згодом — із промисловими шкідниками, диверсантами, націоналістичним охвістям та професійними шпигунами. Може, тому так і не знайшов часу на кохання та шлюб? Так і не встиг покохати…
— Вибачай мені, Варю, що завітав до тебе не на чай з твоїми чудовими маковими жоржинами, — мовив втомлено і провів долонею по обличчю, ніби знімаючи оту сіру втому. — Ще не забула нашу спритну "п'ятірку"?
— Не треба, Василю…
— Як не треба, то й не треба… Я до тебе з проханням, Варю.
— Ти ж мене знаєш, Василю…
— Знаю, тому й прохаю. Проте наша справа суто добровільна.
— Розумію… Але що ж я можу?
— Мабуть, багато, а наперед усього не завбачиш… Наприклад, можеш залишитися під німцями, тримати конспіративну квартиру, забезпечувати зв'язок з партизанами. — Він звів очі на однаково молодих Степана й Валерія, хвильку помовчав, а тоді мовив згнічено, як вибачався: — Фотографії доведеться зняти…
Він залишив їй тоді чепурну шкатулку, а ключ забрав. Наказав укарбувати до пам'яті набагато вагоміший ключ — пароль.
Мовив:
— Ховай шкатулку добре — німці грабують. А без шкатулки… Так, не дуже розумно, але й переграти вже часу нема! Шкода, не я планував…
Ось ця шкатулка, по яку досі ніхто не приходив, зараз Варвару Іванівну до краю нуртувала.
— Ви якою шкатулкою цікавитеся? — промовила вороже. "Свій чи провокатор, гестапівська нишпорка?" — питання життя та смерті, і не лише її, прожитого…
— Вашою сімейною, батьківською спадщиною, — усміхнувся прибулий.
Варвара Іванівна, попри свою недовіру, наважилася.
— Шкатулка є, та нема ключа від неї, — відповіла паролем.
— Була б шкатулка, відмичка знайдеться, — відповів він другою частиною пароля і вийняв з кишені мундира невеличкий ключик, оздоблений позолотою, точнісіньке такий, який сховав собі Василь Тарасович.
Та це ще було не все. Хоч Варвару Іванівну охопила радість, зовні вона ще більше спохмурніла.
— Беріть, грабуйте останнє, ваша влада… Бога на вас немає! — пішла на кухню й вийняла шкатулку.
Твердо пам'ятала умову: її мусить відкрити лише той, хто принесе ключ. У цьому й полягав головний секрет: своя людина мала знати, як саме відкрити шкатулку.
Незнайомець взяв її до рук, спокійно виважив, ніби замірявся жбурнути, поглянув лукаво на Варвару Іванівну, а тоді вправно встромив ключа, зробив поворот. Замочок клацнув, і кришка пружно відскочила. Але офіцер не клав шкатулку на стіл. Він намацав під замочком непримітний важельок, обережно пересунув його вбік і зробив ще два оберти ключем. Залунала весільна осетинська мелодія, хвацька й весела. Чути її Варварі Іванівні, пойнятій багаторічним сумом і жахами фашистської окупації, було навіть дико.
— От і маємо в нашій роботі музичний антракт, — співчутливо пожартував офіцер, певно, помітивши її тамовану тугу.
— Так, музичний…
Варвара Іванівна щодня нетерпляче чекала цієї зустрічі, та коли вона сталася, то чомусь розгубилася від хвилювання.
— Добрий вечір, товаришу, — сказала тихо, вперше за дні окупації вимовляючи це звикле, але, виявляється, таке чудове і багатосяжне слово "товариш", з яким можна звернутися нині тільки до радянської людини, до незрадливого сина і захисника Вітчизни, до товариша по зброї.
Незнайомець, помітивши її хвилювання, стримано й м'яко проказав:
— Звіть мене Владиславом…
— Рада бачити вас, товаришу Владислав. Дуже рада! Ви вже вибачте мені, може, за надто прискіпливе екзаменування…
— Ну що ви, Варваро Іванівно? Навпаки — я б стурбувався, якби ви щось забули або поспіхом пішли зі мною на контакт. А втім, Василь Тарасович мене попереджав, що ви не із забудьків. До речі, він дуже турбується про стан вашого здоров'я. Як ви себе почуваєте?
— Трохи серце клопоту завдає, — вдячне відповіла жінка. — Але мусить тягти… Ще мусить! Особливо — зараз… Та чого ж ми все стоїмо? Сідайте, товаришу Владислав, прошу. — І додала українською мовою: — Гість у дім, свято в дім, та частувати чим…
— Ви, здається, родом з Полтави? — присовуючи до себе стільця, запитав посланець підполковника Іриніна.
— Гай-гай, коли це було, давно звідти… Тепер я більше місцева, чи то осетинка, чи кабардинка…
— Атож, куди лишень доля не закидає людей… Однак, Варваро Іванівно, часу в мене обмаль — тож перейдемо до справи. Як у вас йдеться?
— Ніби добре, нівроку… Та що це я кажу? Поки фашисти тут, ніякого добра не буде… Завдання Б цілому виконані, наші люди успішно вкорінилися і в управу, і в місцеву поліцію… От зв'язку тільки досі не мали.
— А як з вибухівкою?
— Та скарг нема, але годинникових механізмів замало. Дістати, ясна річ, нам ніде.
— Так, про це потурбуємося… Майстерня тут? — Владислав показав на підлогу.
— Ні, довелося перебазуватися в інше місце. Все через неї, — Варвара Іванівна кивнула в бік кімнати німкені. — Така пронозиста пройда, що й мови нема. Усе в хаті, мов ота миша, винишпорила. Просто лють бере. І не дивно було б, якби чужа, а то ж своя, колишня радянська, звідкілясь з-під Львова. Викохали гадюку на свою голову. Німаки так і пруть до неї роєм. Додому привозять неодмінно машиною. І все офіцери, перед рядовими носа дере і губи копилить. Тьху на неї — на блудницю! Одно слово — зрадниця…
"Німкеня з-під Львова, — слухав Варвару Іванівну Владислав. — Молода, вродлива… Невже та сама? А я вже й не знав, де її розшукати…"
— Як її звати? — запитав ніби мимохідь.
— Крістіна Бергер.
"Вона!"
— Де працює?
— Я ж казала — гестапівка!
"Двоє під одним дахом… Небезпечно… Дуже кепський збіг… Добре, хоч не знають одна одну… І ще краще, що перевели в інше місце майстерню… Чи варто їх знайомити? Ні, не варто! Ще викажуть самі себе. А так стосунки між фолькедойче та місцевою виглядають природнішими. У них це — не гра, а вчити ніколи…"
Ніби повторюючи його турботливі думки, Варвара Іванівна мовила:
— Мені, товаришу Владислав, небезпечно з нею під одним дахом. Просто руки в'яже.
— Що поробиш, — знизав плечима. — Зараз тут фашисти квартирні питання вирішують, а не ми…
Чути було, йк біля паркану, на вулиці, зупинився автомобіль. Враз урвалося хурчання мотора. Владислав насторожився прислухаючись, Варвара Іванівна теж замовкла, принишкла. Клацнули дверцята — раз і вдруге. Знадвору залунали голоси — жіночий і чоловічий. Радісно і тонко заскавучав пес, як це робить собака перед хазяїном, — в'ється біля ніг і ледь не плазує.
— Віт, на місце! — владно наказав російською мовою жіночий голос. Потім — сріблом — сміх і джерготання німецькою: "Ні, ні, гер Мюллер, навіть не благайте. Сьогодні мені, на превеликий жаль, не до розваг. Шкода, але це дійсно так. Надто втомилася за день".
Чоловічий голос, хрипкий і настирливий, неугавно наполягав з незграбною, але прозорою галантністю:
— Нумо ж, фрейлейн Крістіно, принаймні на півгодини! Подумки я з пихою, як найвищу нагороду улюбленого рейху, носитиму божественне намисто з ласкаво подарованих вами розкішних, як ви самі, тридцяти хвилин….
— Ні, гер Мюллер, я втомилася, штурмбанфюрер чекатиме рано-вранці.
— Мила фрейлейн, згляньтеся на мене!
— Ви жартуєте, пане? А якщо я про вашу поведінку повідомлю пана штурмбанфюрера? На ваш погляд, як гер Хейніш це сприйме?
— Фрейлейн Крістіно! Я пропоную дуже коштовне намисто, яке я особисто сконфіскував у багатія-ювеліра з іудеїв… Слово честі німецького офіцера!
— Прикотила, — з неприхованою ненавистю мовила Варвара Іванівна. — Я вийду, причиню за ними хвіртку ти й причеплю на ланцюг пса.
