Посланець - Ячейкін Юрій
6 серйозна справа… Скільки вам потрібно на це часу?
— А що тут одягатися? — добродушно озвався Харченко, що, не змигнувши, ковтнув старорежимного "пана". — Чоботи на ноги та картуз на голову… Зброю брати?
— Неодмінно! Яка у вас?
— Наган…
— От і чудово!
За хвилину всі троє всілися до фаетона. Іван Харченко посередині — поміж Василем і Федором. Варя щулилася, стискаючи метал карабіна, тамуючи подих, боячись проминути й слівце. Її тоді вперше в житті вразив до краю людський цинізм, філософія кендюхового "інтересу", нице гендлярство з-під поли чужою долею, чужим щастям і майбуттям, де живі люди — лише "мертвий капітал". Життя, неповторне людське життя — лише "товар" у подвійній бухгалтерії гендляра-запроданця… Слова стоять поряд: продаж — запроданець — продажна шкура… "Пан"-зрадник… Тепер Варя над усе жадала одного, того, що годину тому й на думку їй не спадало, а якби слало, то, напевне, вжахнуло б: прагнула власноручно увігнати кулю межи облудні очі зрадника. Прагнула цього і судомливо стискала гартований для смерті, для вбивства, для страти, для кари і помсти метал карабіна. Усе залежить… Від чого? Від того, в чиїх руках гвинтівка: у вбивці — найманця міжнародного капіталу чи в змозолених руках бійця пролетарської революції… Злочин і відплата… Чи буває, щоб з однієї, тієї ж самісінької гвинтівки? Мабуть, трапляється. Вихори громадянської війни кидають створену людським розумом зброю з рук до рук. Також — людей, які по обидва боки класової прірви визнавали одну сліпу до безлічі людських доль судію — смерть. Одна куля гасить радощі життя солоним дощем материнських, дівочих або жіночих, а то й сирітських сліз… Ненависть палила підпільницю Варю, жінку з сухими, вже виплаканими очима.
Вона щулилася в грубій і шорсткій солдатській шинелі, молода жінка, в якої чорна зрада відібрала щастя кохання й тихого сімейного материнства, щулилася, мов запанцирований ненавистю клубок нервів, від чого тремтіла кожна клітина її тіла, і боялася навіть озирнутися, щоб не обпалити гада невблаганним, як остаточний вирок, гнівом. Проте вона всотувала, немов назавжди вкарбовувала до безжальної пам'яті, голоси — навдивовижу спокійний, розважливий і навіть — далебі — дещо зичливий говір Василя Іриніна і нахабно-хизувату, самовпевнено-хвальковиту балаканину зрадника. Харченко почувався вільно й невимушено, бо ж перебував серед "своїх". Небалакучий Федір Громов на все це лише невиразно помугикував — чи то схвально, чи осудливо — не розбереш.
— Пане Харченко, — мовив Іринін, — а ми до вас, власне, з вітанням від пана Боровського. Сам він приїхати не зміг — справи, ви мене розумієте…
— Розумію. Так, так, він казав мені, що має їхати у відрядження до Ростова, — згідливо захитав головою Харченко.
— Ну, що ж, тим краще. Отже, більшовик Чаус з його "п'ятіркою" ваша заслуга? — запитав Василь і одразу поблажливо зазначив: — Гарна робота, чиста.
— Не зовсім чистенько вийшло… Був необережний — вони впізнали мене. Довелося негайно розстріляти, щоб, боронь боже, не переказали іншим… Пощастило більшовичкам — уникли катувань! Взагалі-то, доводиться працювати дуже обачно, щоб не викликати й найменшої підозри у надто пильних товаришочків. Тому й животіти змушений, як злидень, у розвалюсі на околиці. Як уся голота… Хай йому грець!
— Здається, ви й самі в більшовиках ходите?
— Що поробиш? Мушу! З вовками жити, по-вовчому вити… Але завдяки цьому я ж їх усіх як облуплених знаю, ніяка конспірація їх не врятує, всім забезпечу одну доріжку — до шибениці. Скоро, ой, скоро, панове, всі ми остаточно звільнимося від босої голоти, що на достаток тямущих людей зазіхає… Я вважаю так: що моє — те моє. А більшовики звеличили пограбування людей з достатком до рівня державної політики…
— І багато загребли у вас більшовики?
— Достатньо, щоб не забути… Батько в Луганську мав хоч і невеличкий, але цегляний завод — діло вірне, будівельний матеріал завжди потрібен. Мене ж готував собі на зміну та й ганяв мудро по всьому виробництву, щоб я сам власними руками міг випікати цеглину, як пряник. Руки у мене змозолені… Отож і кажу тепер "товаришочкам": "Я — весь ваш, я — пролетар!"
— Хто ж ви, пане Харченко, за політичними переконаннями? Монархіст, анархіст, есер?
— Я — хазяїн! І моя програма проста: кожну злодійську руку, що тягнеться по чуже, горбом нажите добро, відтяти сокирою! Ото й уся розмова, тому й з вами співробітничаю. За обопільною угодою, значить… Вам — звитяга, мені — зиск!
— Жінка знає?
— Що ви? Це ж все одно, що піти розпатякувати на базарі…
— Атож, роботка у вас, скажемо прямо, складна й невесела. Та й небезпека чигає звідусіль… Хоч наша платня вас задовольняє?
— Гріх скаржитися — дещо склав на прийдешнє. Але довелося закопати, подалі від жінчиних очей… Мені не лимонадними "шкуринками" віддячують, а справжніми "миколаївками". Є гроші! Коли вщухне уся ця ревверемія, я собі хутірець на безлюдді в степу куплю, щоб і байрачок там з джерельною водицею був.
— А що ж цеглярня в Луганську?
— Яка цеглярня? Від не! самі цурпалки лишилися, її ті іроди-пролетарі, коли тікали від німців та Краснова до Царицина, розграбували та й спалили дощенту… Ні, таки добрий хутірець куплю, щоб на сто верстов навкруги пролетарським душком і не тхнуло! Сам собі паном буду! Американську ферму влаштую з трактором і маслобойкою, спеціалізовану на кукурудзу та соняшники. А там недовго й олійний заводик спорудити…
— Ну, пане Харченко, для отакого, вимріяного вами розкішного життя гроші потрібні. Вам би не дрібноту, а жирних налимів у підпільних корчах виловлювати. Цікаво, комітетчиків Лиманського, Михайла Кочина і Олексія Чорного — то ви засвітили? Пригадую, за їхні голови грошей не шкодували, віддячили валютою.
— На превеликий жаль, не я, не мені тоді доля всміхнулася. А шкода… Я тоді з розпачу мало не сказився! Адже можна було б заразом взяти і рідного брата Олекси — Володьку Чорного. А цей — більшовицький голова всього Північного Кавказу, та ще й Кубанської і Терської козачих округ. І Михайло Маслієв, права рука Володьки Чорного, мов вітер у полі, завіявся… Одне слово, не моя то робота, бо дурна.
— І який же телепень напсував?
— А Васько Абросимов… Він теж, як і я, більшовицький "підпільник"…
— Поквапився, йолоп, виходить.
— Здуру, молодий і зелений ще… Та й у вас, у контррозвідці, вчасно не дотямили.
— Значить, Володимир Чорний і Михайло Маслієв вислизнули з рук… Чи є у вас шанси на успішний розшук?
— Звісно, шанси є і то неабиякі. Зараз вони ховаються десь у горах у хевсурів. Шукати там — марна й безглузда справа. Та вони неодмінно спустяться на рівнину. Куди ж їм подітися, коли головні їхні турботи тут, у великих містах, а не в безлюдних ущелинах… От за їхні голови щедро дадуть, і цієї нагоди я вже нізащо не промину!.. Заздалегідь попереджаю: платню візьму лише золотом! Тільки золотом, а не папірцями, хоч би й англійськими фунтами…
— А свинцем відплати не хочеш? — видзвонюючим від люті голосом нараз просичав мовчазний Федір і цим зіпсував усю, таку вдалу гру Василя.
Харченко сполошився, запізніло заволав, лякливо й розпачливо:
— Хто ви такі?.. Куди мене везете?.. Пустіть мене!..
Молоденький солдатик, що тулився поряд з візником, раптом рвучко повернувся до нього обличчям і пропалив таким ненавидячим поглядом, що у зрадника перехопило подих і волосся піднялося сторч. В очі йому дивилася смерть, яку і навколішках не вблагаєш…
— Варко! — видихнув Харченко і зірваним голосом пискнув: — Караул!..
Федір затулив йому пельку широкою, як лопата, долонею. Харченко враз занімів, і чути було тільки натужне, безсиле мукання.
— Федю, не придуши завчасно, — мовив Василь, ані словом не дорікаючи, сам, напевне, ледь тримався. — Візьми його наган.
Фаетон зупинився, де бурхливий Терек шумує. Варя клацнула затвором. Петро лівою рукою обійняв її за тендітні плечі, а праву поклав на карабін.
— Не жіноча це затія, Варю. Сиди собі тут… Ведіть гада, хлопці!
І тоді її здушило ридання без сліз у висушених горем очах, ще не виплакане до кінця жіноче, солоне лихо, що набрало для неї химерних форм безнадійної життєвої порожнечі.
Пролунав постріл. Прошите кулею тіло, велике і важке, без зойку шубовснуло в швидкі струмені холодного навіть улітку, завжди нескореного Тереку.
З темряви долинув суворий голос Василя:
— Не будемо баритися — поїхали по Абросимова. Цієї ночі почистимо гадів…
… Світ стулився для Варі до чотирьох стін, де вона пестила свою єдину радість і втіху — сина. Він ріс, дужчав і, мов на згадку про лихоліття, все більше нагадував батька — обличчям, статурою, вдачею. Ніби в ньому відроджувався і поставав з небуття сміливий підпільник — відчайдуха Чаус, по-юнацькому гінкий і по-чоловічому міцний, жвавий, веселий, відкритий, приязний. Біда оселилася в хаті літа 1938 року, коли прийшов трикутник без поштової марки, що син її, лейтенант-прикордонник Валерій Степанович Чаус, загинув смертю героя у сутичці з білогвардійцями, влаштованій з провокаційною метою бандитськими недобитками отамана Семенова. Ті засіли під крильцем японської вояччини в Харбіні…
І з того розпачливого, спустошливого дня чотири стіни взяли всенький світ у чорну рамку, а ще одне фото над узголів'ям оздобила муарова стрічка навкіс. Степан і Валерій, схожі один на одного, як близнята (лише одяг їх різнив), назавжди завмерли молодими, і тільки Варвара Іванівна, дивлячись на їхні уважні очі,— що невідступно стерегли її зі стіни по всіх кутках кімнати, поволі сивіла. Перший рік по загибелі сина усе навколишнє мовби знущалося й глумилося з її недолі — курортні веселі пустощі, невгавні й бурхливі, молодеча жвавість та заповзятливість, сміх і танці до ночі; тоскно стискалося серце, коли бачила щасливих юних матерів. За чужу радість і чуже щастя вона сплатила двома найдорожчими життями, і відтепер жила тихо, відлюдкувато, не вимагаючи ні від кого співчуття, не шукаючи серед чужих ані крихтини життєвого щастя для себе, бо не бажала мізерного подаяння щедрої до інших долі, занепадливого знущання із себе самої.
… Швидка тінь майнула на подвір'ї і відірвала Варвару Іванівну від сумовитих думок. "Мабуть, якийсь німак знову пнеться на пиятику до моєї німкені", — з відразою подумала вона і скоса повела очима на двері до кімнати квартирантки.
