Повія - Мирний

до­лю i со­бi рiд­ну, по­чу­ва­ла, що i її жит­тя нап­ря­ми­ло­ся по то­му слизько­му шля­ху… Ще во­на по­ки хоч на що-не­будь зда­ла­ся. А там?.. Обох зра­зу об­ляг­ло несказ­анне зло. Зло на се­бе, що так спа­ко­ще­не мо­ло­де жит­тя, зло на лю­дей, що до­по­мог­ли йо­го спа­кос­ти­ти.

- Так нi­чо­го, ка­жеш? - по­зе­ле­нiв­ши, спи­та­ла Хрис­тя.

- Нiчого… Отак, як бач!

I зно­ву обид­вi за­ду­ма­ли­ся… Сi­рий ра­нок про­би­вав­ся крiзь на­мерз­лi шиб­ки у ха­ту, свiт­ло по­ча­ло туск­вi­ти… Хри­стя пiд­ве­ла­ся i по­ча­ла одя­га­тись. Ма­ри­на си­дi­ла, мов ска­м'я­нi­ла або у неї рiч од­ня­ло. Хрис­тя за­ку­та­ла­ся, переки­ну­ла че­рез пле­че за спи­ну свою в'язку.

- Прощай, Ма­ри­но, спа­си­бi, що пе­рег­рi­ла.

- Прощай, Хрис­те! Пок­ло­ни­ся рiд­нiй сто­ро­нi.

Привiталися, i Хрис­тя пiш­ла. Ма­ри­на не ви­хо­ди­ла прово­дити, не вста­ва­ла. Во­на на­че при­рос­ла до мiс­ця, або хто її при­бив. Уже зов­сiм розс­вi­ло, свiт бi­лий но­ситься по ха­тi, а Ма­ри­на си­дить ко­ло свiт­ла i не при­мi­чає, що во­но вже не свi­тить їй, а бiльше ча­дить. Чи не од то­го ча­ду за­болiла у Ма­ри­ни так ду­же го­ло­ва? Во­на дмух­ну­ла на свiт­ло, по­га­сила­ i поб­ра­ла­ся на пiч спа­ти, мов уно­чi не дос­па­ла.

А Хрис­тя пiш­ла i пiш­ла, не ози­ра­ючись, не ог­ля­да­ючись на те мiс­то, що пiд­ня­ло бу­ло ви­со­ко уго­ру та ра­зом спусти­ло так низько, що їй уже нi­за­що не ви­ка­раб­ка­тись. Во­на бiльше ду­ма­ла про Мар'янiв­ку, ко­ли i як во­на до тьо­па­єть­с­я до неї i чи знай­де хоч там за­хист. Пе­ред нею степ i степ - скiльки оком ски­неш, пок­ри­тий бi­лим снi­гом, i тiль­ки шлях пе­ре­ти­нає йо­го над­воє та де-не-де стрi­неться ви­сока бур­та, по­ло­га до­ли­на або не­ве­лич­кий при­лi­сок, у ко­трому i гiл­ля не знать - гай­во­рон­ня. Не­да­ле­ко вiд сiл стрi­ва­ли­ся i лю­ди: той iде з мiс­та, той - до мли­на, а ми­не се­ло - зно­ву степ рiв­ний та дов­гий, го­лий, як пус­ти­ня, по котром­у один вi­тер без­пе­рес­тан­но гу­ляє та ча­сом чор­ний крук за­кряче на бур­тi i, пiд­няв­шись уго­ру, по­ле­тить геть.

Вона йшла стов­по­вим шля­хом, щоб не заб­лу­ди­ти­ся, та по йо­му i лю­дей бiльше осi­ло, - ди­вись, то се­ло стрi­неться, то де­рев­ня, то ху­то­ри ма­ня­чать. Ко­ли вже не­ви­держ­ка, то зай­ти хоч є ку­ди. А їй аби до­би­ти­ся до N, звiд­ти во­на уже знає тро­пу до Мар'янiв­ки. Звiд­си дов­го, а там - ру­кою пода­ти. I їй при­га­да­ло­ся, як во­на упер­ше з Ки­ри­лом про­стувала у N, при­га­да­ло­ся, як той шу­бовс­нув у про­тi­чок, як ла­яв­ся, вит­ру­шу­вав­ся, їй аж смiш­но ста­ло. Ко­ли то бу­ло, а от мов во­но учо­ра дi­ялось.

Кожний ви­па­док на­га­ду­вав їй то тим, то дру­гим Ма­р'я­нi­в­ку. Ко­ли уп­ро­ху­ва­лась во­на до лю­дей переночува­ти, ­їй i сни­ла­ся Мар'янiв­ка. На­че хто гвiз­доч­ки за­бив їй у го­ло­ву її. I не ди­во: всi на­дiї Хрис­тя тiльки й пок­ла­да­ла на неї. Усе чу­же, не­рiд­не, неп­ри­вiт­не, од­на во­на на всьому свi­тi, од­на i по­ра­да, i утi­ха. Ко­ли су­ди­ти, хай во­на су­де, ка­ра­ти - хай i ка­рає. Там во­на спо­ку­тує свої грi­хи тяж­кi, там во­на зло­же свої кiст­ки грiш­нi… Все брех­ня, од­на во­на - прав­да!

Христя яко­мо­га пос­пi­ша­ла. Мерз­ла, го­ло­ду­ва­ла, пiдбива­лася… Там пе­рег­рiється, там Хрис­та ра­ди вип­ро­се по­по­їс­ти, там пе­ре­по­чи­не - i зно­ву йде.

На п'ятий день до­би­ла­ся до N. Зизй­омi мiс­ця, ули­цi, кот­рi мi­ря­ли її бо­сi но­ги, ха­ти, де во­на жи­ла, - все-все на­га­да­ло їй дав­не. Он Заг­ни­бi­ди­на ха­та - i до­сi пус­тує, ва­литься. Там во­на упер­ше по­ба­чи­ла людську неп­рав­ду, упер­ше дознала­ся­ i го­ря, i на­пас­тi. Звiд­ти по­ча­ло­ся її ли­хо… А он i та ха­та, де Ру­бець жив. Яка бу­ла, та­ка i до­сi є, як сто­яла, так i стоїть. I те вiк­но, у кот­ре во­на упер­ше по­ба­чи­ла Про­ценка. Там, за тим вiк­ном, бу­ла її пер­ша ра­дiсть i пер­ша му­ка. Звi­д­ти во­на зро­би­ла той пер­ший сту­пiнь на слизький шлях, кот­рий те­пер ве­де її… ку­ди i наз­до? Во­на зна, що в Ма­р'я­нiв­ку, а на­що - нiх­то не вга­дає. Що су­диться, те й бу­де!

На са­мо­му краю мiс­та у кри­во­бо­ку ха­ти­ну во­на упроха­лася пiд­но­чу­ва­ти, щоб на завт­ра, чуть свiт ус­тав­ши, потягт­и на Мар'янiв­ку. їй уже по­чув­ся i гар ди­му її, убачал­ися кри­вi ули­цi, знай­омi лю­ди. Чи жи­вий там ще Су­пру­не­нко­, чи доїха­ла йо­го Ївга? А Фе­дiр, Гор­пи­на? Здо­ри… до їх би по­ки що уп­ро­ха­ти­ся, та за­па­нi­ли во­ни. Не пi­ду до їх. Де то те­пер Ки­ри­ло з Ориш­кою? Во­на та­ки у йо­го вiдьма, i лю­ди ка­жуть, що во­на та­ка. Та чо­го лю­ди? Хi­ба i ме­нi не напрор­окувала Ориш­ка сього ли­ха… То­дi ж, у Фе­дора як бу­ли… Смi­ялись чо­гось. А во­на: "Не смiй­ся, не смiй­ся, те­бе ли­хо жде". Як ув око влi­пи­ла! З то­го ча­су все пiш­ло - як з го­ри по­су­ну­ло­ся…

До са­мо­го бi­ло­го ран­ку Хрис­тя не спа­ла, пе­ре­га­ду­ючи вся­ку вся­чи­ну за Мар'янiв­ку, не ми­на­ючи i са­мо­го ма­ло­го ви­пад­ку. Лю­бi їй спо­ми­ни i ра­зом гiр­кi, їй прий­шла невесе­ла­ дум­ка: що те­пер во­на зас­та­не, що стрi­не її там?

По знай­омо­му шля­ху пус­ти­ла­ся Хрис­тя до­до­му. Пок­ри­те хма­ра­ми сон­це на сей день ви­би­ло­ся з не­во­лi, чер­во­но пiд­нялося з-за го­ри i, блис­ку­че та яс­не, поп­ли­ло по чис­то­му не­бi. Свiт йо­го, па­да­ючи на бi­лий снiг, вiд­би­вав­ся, двоївся, троївся, пiд­нi­мав­ся вго­ру, па­дав зно­ву на зем­лю. Йо­го бу­ло та­ко­го ба­га­то, що аж ди­ви­ти­ся бо­ля­че: зо­ло­тi зай­чи­ки так i но­си­ли­ся в мо­роз­но­му по­вiт­рi. А й мо­роз при­жа­рив - аж скал­ки ска­чуть, аж ки­пить! Вiн на­че зма­гав­ся з сон­цем: де во­но взя­ло­ся неп­ро­ше­не-нес­по­дi­ва­не? Кли­кав на по­мiч сво­го не­по­си­дю­чо­го бра­та-вiт­ра i лю­тує, що той десь заба­рився з своїми хма­ра­ми-за­по­на­ми, по­ко­тив ту­ма­ном зем­лю, чiп­ляв­ся iнеєм по лi­сах, ви­го­нив ши­ша­ки iз стрiх, ма­лював уся­кi вi­зе­рун­ки по шиб­ках… Ще Хрис­тi не до­во­ди­ло­с­я бу­ти на та­ко­му мо­ро­зi - крiзь її ла­ти вiн до­брався до тi­ла, то там, то там гри­зу­чи та щи­па­ючи, сплю­щував очi до­ку­пи льодя­ни­ми со­сулька­ми, ви­дав­лю­вав з очей сльози. Хрис­тя нi на хви­ли­ну не зос­та­нов­лю­ва­ла­ся, бу­ло так, що при­хо­ди­ло­ся i тан­цю­ва­ти по шля­ху, щоб хоч тро­хи наг­рi­ти за­ду­бi­лi но­ги. Хрис­тя i тан­цю­ва­ла, i пускалася­ са­ма з со­бою нав­ви­пе­ред­ки, i, за­то­мив­шись, ледве-ледв­е ча­па­ла. А все ча­па­ла да­лi та да­лi. Ти­ха на­дiя пiд лат­ка­ми у сер­цi пiд­ганяла­ її упе­ред, ма­ни­ла у Мар'янiв­ку: тут i го­лод, i хо­лод, i страж­дан­ня да­ле­ко­го шля­ху, за­те там на до­брi та в теп­лi…

Була обiд­ня по­ра. Йоси­пен­ко­вi ху­то­ри за­бов­ва­нi­ли зда­лi, обс­тав­ле­нi кру­гом оже­ре­да­ми со­ло­ми. Чи то Мар'я до­ма жи­ве, чи спи­тається по свi­ту? Зай­ти пе­рег­рi­тись. Ко­ли Мар'я до­ма, то їй ра­до стрi­ну­ти­ся з давньою знай­омою. Во­на та­ка бу­ла доб­ра до неї i те­пер, пев­но,