Повія - Мирний

Справжнє гробови­ще­: мальова­нi ла­ни прик­ри­тi снi­гом, се­ред котрог­о де-не-де бов­ва­нiє по­чор­нi­лий бур'ян, тем­но-зе­ле­нi лi­си, по­збу­вш­ись сво­го пиш­но­го одя­гу, по­вис­тир­ча­ли з снi­гу товс­те­лез­нi цiв­ки, по­за­ди­ра­ли уго­ру по­си­нi­лi па­рос­тi; спi­ву­чi пташ­ки од­ле­тi­ли, хi­ба де го­роб­цi по то­ках за­ве­дуть своє цвi­рiнькан­ня та чор­ний крук, на­дув­шись, жа­лiб­но за­кряче з ви­со­кої мо­ги­ли се­ред пус­тельно­го по­ля, мов по­ска­р­жи­ться i на го­лод, i на хо­лод. I жит­тя людське зманд­ру­ва­ло знад­во­ру у ха­ти, у теп­лi за­хис­ти, не чут­но нiг­де нi спi­ву, нi ре­го­ту-го­мо­ну. Всю­ди пус­то та глу­хо.

З зимньою до­бою прий­шло­ся Хрис­тi зов­сiм про­па­да­ти i вiд хо­ло­ду, i вiд го­ло­ду. Оде­жи­на в неї - ста­ре дран­тя та га­н­чiр'я, з-пiд кот­ро­го то там, то там виг­ля­дає по­си­нi­ле заш­ка­руб­ле тi­ло, їжа - об'їдки жи­дiвської стра­ви та ци­бу­ля з черст­вим хлi­бом. Ко­ли бу­ло теп­лi­ше, то хоч нiч­нi похо­де­ньки ко­ли­не-ко­ли при­не­суть со­ро­ков­ку-дру­гу, хоч по­грi­ти­ся бу­ло чим, а ста­ли мо­ро­зи - i по­хо­деньки ми­ну­ли­ся. Ко­го стрi­неш у хо­лод та у вi­хо­лу? А тут iще од­но­го ра­зу Хри­с­тя при­мо­ро­зи­ла но­ги… Го­рять i щем­лять її пальцi - бо­ля­че сту­па­ти, а жи­дiв­ка шле по во­ду за три го­ни - до са­мої рiч­ки.

- Куди ме­нi дiй­ти? Я не­ду­жа, - з жа­лем у го­ло­сi пла­четься Хрис­тя.

- А їсти ду­жа! А на нiч­нi по­бi­ган­ки ду­жа? То ко­ли не хо­чеш ро­би­ти, iди со­бi к бi­су! - сва­риться жи­дiв­ка.

Нiчого Хрис­тi ро­би­ти, на­ки­дає на се­бе рам­тя та дран­тя, за­ку­тує у ган­чiр­ки го­лi лит­ки та ру­ки, бе­ре вiд­ра i су­не до рiч­ки.

Одного ра­зу у вi­хо­лу во­на, щоб ско­рi­ше спра­ви­тись, не пiш­ла до рiч­ки, а за­вер­ну­ла поб­ли­зу до ко­ло­дя­зя, хоч їй жид i жи­дiв­ка ще при уго­во­рi за­ка­за­ли з ко­ло­дя­зя во­ди бра­ти - i гiр­ка, i со­ло­на, нi на стра­ву, нi по­ми­ти нею.

"Питимуть. Не вiзьме їх ли­ха го­ди­на!" - по­ду­ма­ла Хрис­тя, на­би­ра­ючи во­ду.

Вечорiло. По­ра са­мо­вар ста­ви­ти, га­ря­чим чаєм пог­рi­тись, бо не­за­ба­ром i сам Лей­ба при­бi­жить з своїх що­ден­них по­бiганок, а Лей­ба так лю­бить чай.

Христя пос­та­но­ви­ла са­мо­вар i сi­ла доїда­ти свою ве­че­рю - ци­бу­лю з су­ха­рем. Ось i жид Лей­ба iде.

- Сидиш, а са­мо­вар хай хоч без­вiс­ти за­бi­жить! - грим­нув вiн на неї. Хрис­тя ки­ну­ла їсти i по­бiг­ла за са­мо­ва­ром. Жи­дiв­ка зра­зу нас­та­ви­ла чай, дi­ти з пе­чi позс­ка­ку­ва­ли до сто­лу, а жид вже у кутку си­дить, до­жи­дає чаю.

- Та на­ли­вай, до­сi вже нас­то­яв­ся.

Хайка на­ча­ла на­ли­ва­ти. Не чай, а якась жов­та мут­на во­диця по­тек­ла з чай­ни­ка.

- Це ти з ко­ло­дя­зя во­ди на­би­ра­ла! - уга­да­ла жи­дiв­ка.

- От, iще ж та­ки! З ко­ло­дя­зя! З якої ре­чi з ко­ло­дя­зя! - Жи­дiв­ка поп­ро­бу­ва­ла, вип­лю­ва­ла i да­ла поп­ро­бу­ва­ти Лей­бi. Лей­ба по­куш­ту­вав.

- Брешеш, - грим­нув вiн, - з ко­ло­дя­зя! - Хрис­тя мов­ча­ла.

- Хiба на те я те­бе прий­няв хлiб пе­ре­во­ди­ти, щоб ти за увесь день хоч раз во­ди з рiч­ки не при­нес­ла! - по­чав ви­го­вор­ювати жид.

- Пiди сам та до­бий­ся до тiї рiч­ки у та­ку вi­хо­лу! - гари­кнул­а Хрис­тя.

- А ко­ли так - вон з моєї ха­ти, пран­цю­ва­тi не­доїдки! - скрик­нув жид, вис­ка­ку­ючи з-за сто­лу.

- Куди я пi­ду пiд нiч та ли­ху го­ди­ну?

- Хоч i до чор­та в гос­тi! - гук­нув жид, роз­па­лив­шись, i, схо­пив­ши Хрис­тю за ру­ку, пом­чав з ха­ти. Хрис­тя уп'яла­ся:

- Пiдожди. Дай же хоч зiб­ра­тись.

Жид ки­нув, а Хрис­тя по­ча­ла на­мо­ту­ва­ти на се­бе своє га­н­чiр'я. "Ну, ку­ди те­пер про­ти но­чi?" - не ки­да­ла її дум­ка, по­ти во­на одя­га­ла­ся. Не мож­на ска­за­ти, щоб їй бу­ло стра­ш­но, або гiр­ко, або об чо­му шко­ду­ва­ла. Во­на дав­но на­мi­ря­ла­ся ки­ну­ти жи­да i дав­но сього жда­ла. Не жда­ла тiль­ки те­пер - сьогод­нi, за­раз, та ще вно­чi. А от узя­ло та й ви­пало! - i аж ус­мi­ха­ла­ся са­ма до се­бе Хрис­тя, ди­ву­ючись, що ви­па­ло, та ще про­ти но­чi.

Намотавши на се­бе що тiльки мож­на, ос­таннє шмат­тя во­на згор­ну­ла у ку­пу, Зв'яза­ла у ли­ху ряд­ни­ну i, пере­ки­ну­вш­и че­рез го­ло­ву за пле­чi, пiш­ла з ха­ти, не ска­завши нi­ко­м­у нi­чо­го. Во­на вже зро­би­ла скiльки ступ­нiв вiд ха­ти, як з сi­ней по­чув­ся Лей­бин ок­рик:

- Гей, ти! Пi­дож­ди!

- А що ще за ра­да? - по­вер­нув­шись, спи­та­ла Хрис­тя.

- Вiзьми ж з со­бою i свою во­ду! - уїдли­во гук­нув жид.

- Подавися нею! - тiльки що од­ру­ба­ла Хрис­тя, як цi­ле вiд­ро хо­лод­ної во­ди об­да­ло її з го­ло­ви i до нiг, две­рi стук­ну­ли, за­сув за­гур­чав i все стих­ло.

Вiд нес­тям­ки во­на не зна­ла, що їй ро­би­ти, ух­ну­ла, струс­нулася i не пiш­ла, а по­бiг­ла з дво­ру. Уже на ули­цi опам'ята­лася. Хо­лод­нi патьоки бiг­ли за шию, стi­ка­ли на но­ги, до­стали тi­ла. Во­на лап­ну­лась за спи­ну-хлю­ща хлю­щею! Ре­гiт, глуз жи­дiвський по­чув­ся зза­ду… не­людське зло її опа­ну­вало­… Во­на спiтк­ну­ла­ся на мерз­лу гру­ду, при­хи­лилася ­i, як со­ба­ка, одг­реб­ла ру­ка­ми шма­ток льоди­ни i пош­пу­ри­ла на жи­дiвську ха­ту. По­чув­ся бряз­кiт би­то­го скла, жи­дiвський гвалт, га­лас… Во­на чим­дуж под­ра­ла ули­цею i не­за­ба­ром ок­ри­ла­ся у тем­нiй тем­но­тi но­чi. Ко­жен раз тiльки, ко­ли во­на за­ди­ра­ла ру­ку за спи­ну i чер­ка­ла­ся об мок­ру оде­жу, зло роз­би­ра­ло її, i во­на, на хо­ду викручуюч­и во­ду, кос­ти­ла на всi зас­тав­ки жи­да. їй шко­да так ста­ло сво­го дран­тя… Мок­ре, об­мерз­не… По­ки то йо­го ви­су­шиш - зог­ниє ско­рi­ше! Во­на не ду­ма­ла про те, чи бу­де ще де су­ши­ти i ку­ди во­на де­ре те­пер, а от їй шко­да, що мо­кре. Про се дум­ка не швид­ко прий­шла до неї. Уже во­на геть-геть увiй­шла, бiльшу по­ло­ви­ну мiс­та про­чух­ра­ла, то­дi тiльки спи­та­ла са­ма се­бе: та ку­ди ж во­на йде i ку­ди пi­де?

Холод про­ни­зав її аж до са­мо­го сер­ця, без­мiр­ная ту­га спус­ти­лась на ду­шу, без­на­дiй­на три­во­га опа­ну­ва­ла її. Во­на опус­ти­ла ко­ло за­бо­ру свою в'язку i са­ма сi­ла на неї. "Ну, ку­ди ж те­пер, ку­ди?" - "У Мар'янiв­ку, - на­че пiд­ка­за­ло що їй, - там твоя батькiв­щи­на, грунт, ха­та… Нiх­то не ви­же­не, з хо­лоду не око­лiєш. Ту­ди, ту­ди, у Мар'янiв­ку!" - i во­на схо­пи­лас­я вже, щоб iти.

"Куди уно­чi? - зно­ву уда­ри­ло їй у го­ло­ву. - Десь зблудиш­ся, тро­пи не знай­деш, десь за­мерз­неш се­ред по­ля. Дру­ге дi­ло удень по-вид­но­му - при­бив­ся до яко­го се­ла або ху­то­ра, пе­ре­но­чу­вав, пе­ре­по­чив та й зно­ву свi­том да­лi. I на­що оця нiч? I чо­го все це ви­па­ло уно­чi? Скiльки во­на ду­мала манд­ру­ва­ти, а от i не рi­ша­ла­ся, по­ти си­ло­мiць не вип­ха­ли з ха­ти. Ку­ди ж те­пер, ку­ди?"

Вона зно­ву без­на­дiй­но опус­ти­ла­ся на свою в'язан­ку. Та­ка її ту­га про­ни­за­ла, що аж сльози пiш­ли з очей… Не­да­ле­ко од неї роз­дав­ся свис­ток сто­ро­жа. Ось i йо­го пос­тать, за­ку­тан­а