Повія - Мирний
- А там, коло земства. Та твань через майдан - насилу вилiзла!
- Що ж, i заробила що?
- Заробиш! Пiд таку нiч хоч би очей де не виколоти. А ти?
- Та й я ж так. Тут один iшов п'яний халамидник.
- Та й що?
- Та й пройшов.
Помовкли на якийсь час, пiдпираючи забор спинами.
- Я ще сьогоднi нiчого й не їла, - мовила журливо рогожка.
- Хiба жиди через день тебе годують? - зареготалася Марина.
- Нi, не те. А сьогоднi нiчого не варили, шабаш.
- Я б їм, бiсовим, i гугiль би поїла. Рогожка зiтхнула.
- А чула? - спитала трохи перегодом.
- Що?
- Твого у полiцiю повели.
- П'яного?
- Нi, не те, а вилаяв панiв у земствi. Там такий гвалт збив, цю i за полiцiєю послали, насилу його на звощика узяли.
- I краще. Хай не напивається.
- Кучери гомонiли мiж собою, що за се йому лихо буде. У тюрму запруть, в Сибiр зашлють.
- I пошли боже, як уже менi з таким п'яницею вiк калатати!
- А все ж ти сьогоднi їла, не голодна.
- Не в його дяку. Я i горiлку пила, то що? Вiн би з рота вирвав, коли б побачив.
- А все краще. Я, знаєш що, Марино, надумала.
- А що?
- Пiду додому.
- Якої трясцi? Пiд тином здихати?
- А тут не все рiвно?
- Тут хоч у жида мiсце маєш. А там - хто тебе пусте.
I знову помовкли. Через хвилину геть-геть здалека донiсся якийсь гук, туп. Щось п'яне чи гукало, чи пiсню заводило.
- Чуєш? - спитала Марина.
- Чую.
- Ходiмо, а може?.. - Марина почимчикувала уперед заводити тонкимтонким голосом:
Якби таки чоловiк молодий,
То по хатi б поводив, поводив!
А рогожка слiдом за нею сипко, мов сухий оситняг перекладала:
Ой гоп по вечерi!
Замикайте, дiти, дверi.
Гоп! Гоп! гоп! - i, вхопивши Марину за руку, почала вибивати тропака.
- Стой! Не шуми! Расшибу! - плутаючи ногами, крикнув на їх п'яний чоловiк i з одного маху ухопив за руку рогожку.
Марина, вирвавшись, побiгла далi. Рогожка зосталася. П'яний, схилившись на неї, не то що шептав, не то сам з собою гомонiв.
- Як не сороковку, то й не хочу, - гомонiла рогожка.
- Что мне твоя сороковка? У меня денег куры не клюют. Вона! - i вiн ударив по кишенi рукою. Почувся брязкiт мiдi.
Через хвилину вони окрилися у темному переулку. Незабаром рогожка знову виткнулася.
- Марино! - гукнула вона.
- Агов! - обiзвалася та здалека з-пiд крамниць.
- Iди сюди.
Марина пiдiйшла.
- А що? Заробила?
- Семигривеника. Ходiмо вип'ємо та поїмо.
- А того де дiла?
- Заснув пiд лавками.
- А грошей у його не зосталося?
- Бог його знає. Вiн уперед дав.
- То ти, дурна, сама й не пошукала?
- Нехай йому!
- Де вiн лежить? Я пiду.
- Пiшов, їй-богу, пiшов.
- Брешеш!
- От хай мене бог поб'є! - махнула рукою та так, що аж рогожка посунулася з голови i упала додолу.
Вона стояла саме коло лiхтарнi. Свiт упав прямо на неї i освiтив безносе, дощем змочене лице, покарбованi губи, розкуйдану голову.
- Оце ще менi оця халабуда! - скрикнула вона i, пiднявши рогожку, знову накрила голову.
- Ходiмо, кажу.
- Куди?
- А он у шинку свiтиться.
I мовчки обидвi пiшли через вулицю. То були Христя iз Мариною, котру Довбня з п'яних очей витребував собi у губернiю.
XV
***
На другий день у собранiї Лошаков на чiм свiт стоїть громив Колiсника. Коли його душа ше до того лiтала по свiту, то, певно, прослухавши Лошакову рiч, мерщiй почимчикувала до пекла, шоб у гарячiй смолi спокутувати тi грiхи тяжкi, якi викопав з самого дна її Лошаков: таких злочинств, такого сорому не видержала б i душа найпершого зарiзяки! А щодо кiсток, то, певно, вони аж танцювали в глухiй домовинi, бо й кiстка не влеже покiйно пiсля такої красної мови.
Шмагаючи по коневi - не без того, щоб не зачепити i оглобель: говорячи про Колiсника - не минеш i Христi. Досталося i їй на горiхи, "этому продукту глубокого нравственного растления", "куртизанке", "камелии", "кокотке"… Коли б чула все те безноса Христя, прислужуючи жидам, то вiд радостi перенесла б i свiй голод, дякуючи великим панам, що не забули її, жидiвської наймички.
Та вона не чула, чешучи гнидявi пейси жиденятi, котре гидувало дивитися на її безносу пику i все, знай, рукою одпихало невiрну наймичку.
А Лошаков не вгавав: соловей весняної ночi утомився так довго б спiвати, а вiн - нi. Аж зблiд, аж перепався… I було чого: вдячливе земство вiддало йому Колiсниковий маєток, щоб аби у двадцять лiт заплатив двадцять тисяч, що вкрав покiйний Колiсник.
На роз'їздi Лошаков задав земцям бенкет: там були однi тiльки пани дворяни. Пили i їли, їли i пили, незгiрше, чим на бенкетi в Колiсника, тiльки не пили, як там, "за мир", "за земську згоду", а бiльше "за победу". Полупанки прихильно дякували Лошакова, що вiн потяг руку за свого брата дворянина. А то - одтерто нас, зовсiм вiд дiла одтерто. А ми хiба колись не служили й не робили? I справниками, i непремiнними, i суддями, i засiдателями. Хрестян одiбрали - i сiре мужицтво узяло гору! За здоров'я нашого сословного предводителя! За побiду! - i нестямним "ура!" оголошувалися високi стiни дворянського дому.
Чи чуло ти, сiре хлiборобство, розтикане по горах i по долинах, по хуторах i селах, чи ти чуло той нестямний викрик дворянської радостi?
Нi, ти не чуло, тобi нiколи було дослухатися. Хатнi клопоти, клопоти села, хутора, а найбiльше клопоти бiля землi тобi ближчi були, нiж що друге. Аби земля-мати добре родила, щоб не довелося упроголодь зиму сидiти. А про земство - тобi байдуже. Твої гласнi, правда, усi їздили на збори, бiльше думаючи про те, а що там воно дома дiється, нiж про громадську справу. Вони i до тебе занесли недобру чутку про панськi замiри.
- От нашого брата хотять з земства вижити. Мулить, бач, панам очi сiра свита.
- Ат, земство! Що земство? Тiльки одно здирство! - казало ти, глухе до його, i переводило розмову про урожай, про низькi цiни на хлiб та про землю, що в тебе її так обмаль - нi об вiщо рук зачепити!
Зима. Земля, скована морозом, покрилася бiлим снiгом. Сонця не видно, високе небо замазалося зелено-бурими хмарами, припало до землi, наче нагнiтило на неї. Сумно, сумно… Один вiтер гуляє по волi, гуде та реве, мов туже посеред того всесвiтнього гробовища.