Українська література » Класика » Ті, з Ковальської - Вільде Ірина

Ті, з Ковальської - Вільде Ірина

Читаємо онлайн Ті, з Ковальської - Вільде Ірина

Я писала, що працюю в першорядній (і це була правда!) кравецькій майстерні і що з мене колись повинна б вийти кравчиха першого класу. Живу я в дуже милої, дуже доброї старшої челяднички, керівнички майстерні панни Місі, де мені хіба пташиного молока бракує. З нового року має наша майстерня перетворитися на великий магазин, і тоді мої умови ще поліпшаться. "Будьте спокійні, мої любі, мені у Львові живеться, як у казці. Щодо Марилі, то я напишу їй окремого листа".

Це я і зробила. Я хотіла переконати свою подругу тільки в тому, що людина таких моральних якостей, як Янек, зовсім не заслуговує на її кохання. Хіба ж самого того факту, що він одружується з іншою, не досить для того, щоб викинути його з серця і з пам'яті? За що, власне, його любити?

Якось на диво скоро прийшла відповідь на мій лист, яка мене глибоко зворушила. Особливо запало мені в пам'ять одне речення: "Як легко любити добрих". Не мігши виправдати (навіть цього вона не може!) Янека, вона жаліла його як легкодуху людину і цією жалістю штучно підтримувала свої почуття до нього.

"Це нещасна людина, Мартухо, — писала вона, — я мушу жаліти його навіть тоді, коли він не заслуговує на те, щоб його поважати".

Мені стало ясно, що було б нерозумно вимагати занадто великої логіки від закоханого Марильчиного серця, і я подумала, що тільки час вилікує її і покаже їй колись Янека у всій його моральній убогості…

Тепер я ще частіше почала задумуватись над тим, як би все-таки дати Казикові знати про себе і від нього одержати звістку. На фоні вчинку Янека Казимир ще вище виріс у моїх очах. Його образ, який я плекала в серці, наче здобув до своєї краси ще й прекрасну раму.

Хтось мені казав, що з в'язнями у Березі Картузькій, очевидно, можна листуватись урядовим шляхом. Я написала на листівці кілька звичайних фраз, на зразок тих, що їх колись писали жовніри з фронту за австрійських часів: "Я здоровий, і мені ведеться добре", — і почала чекати відповіді.

А життя тим часом не стояло на місці. Мій шеф теж не хотів сидіти без руху. Не знаю, чи для того, щоб випробувати мою вірність, чи справді потрібні йому були ті інформації, але він почав натискати на мене, щоб я йому розвідала, хто в майстерні копає проти нього.

Я відразу прилетіла з цією новиною до Марини.

— Що ж тепер буде? Він вимагає від мене неможливого.

Марина, як звичайно, відповіла мені цілком спокійно:

— Нічого неможливого в цьому я не бачу. Про що тобі йдеться? Про конкретну особу? Бери мене! Скажеш йому, що я бунтую дівчат, щоб не працювали поза встановлені години, щоб за кожну поза восьмигодинним часом годину вимагали для себе окремої плати, щоб за основу платні для челядничок бралися середні щотижневі прибутки, щоб учениці не давали себе завантажувати домашніми роботами, включно до натирання підлоги в квартирі Зільберкранца, і таке інше і таке інше…

— І ти добровільно погоджуєшся, щоб я тебе так обляпала перед старим?

— Дурненька, не тільки погоджуюсь, але й дуже прагну цього! Це ж для нього ніяка не новина. Він просто хоче випробувати тебе — і все! Маймо надію, що такі інформації переконають його в твоїй "відданості" йому.

Мій шеф був справді дуже задоволений після цього доказу моєї "щирості". Він такий задоволений з мене, що мені іноді аж моторошно стає від його ласки. Він називає мене не тільки розумною, але й чемною дівчиною і щоразу виразніше натякає на те, що він колись зодягне мене, як королеву, і візьме з собою до "Жоржа" на забаву.

— Я люблю мати при боці файну кубіту[9], щоб інші мені заздрили, — каже він.

Дивлюсь я на ту фіолетову пику, пробачте за грубість, і хочу уявити собі, як перекоситься вона, коли дійде до нього звістка, що "чемна" і "розумна" дівчина стала членом профспілки! Тільки це одне додає тепер мені бадьорості й сили терпіти до тієї хвилини, коли закінчиться моя роль.

Та ось прийшла і ця блаженна хвилина.

Марина ще з самого ранку повідомила мене, що сьогодні ввечері на профспілкових зборах розглядатимуть і мою заяву.

Був це незабутній вечір у моєму житті. Так хвилювалась я тільки раз, у дитинстві, коли мати вела мене до першого причастя.

Я мусила брехнею відкрутитися від товариства панни Місі, та це мала бути остання моя брехня цього гатунку!

Моє серце тривожно билося, коли я слухала на зборах, як читають мою заяву і біографію. Я не могла надивуватись, яка бліда, яка вбога на факти моя біографія, хоча стільки довелось мені пережити й переболіти…

Врешті настав момент, коли різні товариші почали ставити мені всякі запитання. Деякі з цих запитань просто вражали мене, не привчену до такої громадської відвертості. Та от хтось поставив мені і таке запитання: в яких я стосунках з товаришем Казимиром Пястом?

Я вже страшенно збентежилася, вкрай зніяковіла, коли голова зборів з поблажливою усмішкою сказав:

— Це запитання, товаришу, ми відхиляємо, як занадто особисте…

А коли голова промовив:

— Хто за те, щоб товаришку Марту Кравчик прийняти до нашої профспілки? — мені так зашуміло в вухах, стало так гаряче у всьому тілі, що здалося, ніби я лечу в прірву.

— Прийняти одноголосно!

Того вечора пішла я до мешкання панни Місі тільки для того, щоб забрати звідти свої речі.

— Куди, куди? — бігала по кімнаті схвильована панна Міся. — Куди? Я забороняю! — вихопилась в неї навіть така фраза, але вона, мабуть, сама скоро зміркувала, що забороною тут небагато вдієш, бо з високого тону відразу впала в істерику і почала плакати та нарікати на брак вдячності у людей, що завжди-завжди за хліб відплачують їй каменем.

Само собою розуміється, що першим жестом мого шефа, як тільки дізнався він про правду (незважаючи на всі його попередні компліменти щодо моєї фігурки і бузі[10]), була зроблена підвищеним тоном у присутності всіх учениць і челядничок заява, що він виганяє на сто вітрів "це сміття" (тобто мене) з своєї майстерні.

Хоч ці слова були, так би мовити, передбачені програмою, все-таки було неприємно чути їх на свою адресу.

Я мовчала (це теж було заздалегідь вирішено між нами). Зате виступила Марина.

Я ще ніколи не бачила її такою гарною! Хвилювання додало рум'янців її блідому, трохи наче налитому обличчю, блиску її очам. Навіть голос її змінив своє забарвлення.

— Добре! — сказала вона. — Але якщо піде звідси Марта Кравчик, то я заявляю від імені всіх учениць і челядничок, за винятком панни Штейн, від якої я не уповноважена говорити, що всі ми залишаємо вашу майстерню… А наша профспілка, беріть ці обставини на увагу, пане шефе, уже подбає про те, щоб ніхто не став на наше місце. Це вам наша відповідь.

Тепер я зрозуміла, що моя роль мала серйознішу мету, ніж те, щоб тільки зіграти на нервах шефа. Дівчата хотіли мати привід для організованого виступу.

— Що ви? Що це за погрози? Я покличу поліцію! Це шантаж! Це терор! Грабунок серед білого дня!

Шеф кричав… Дивно, нікому чомусь не були страшні його слова. Він грозив, і ніхто його не боявся. Він аж пінився, а дівчата на чолі з Мариною стояли спокійно, як статуї. В цьому вже була наша перемога.

Хоч за нашим шефом стояла озброєна поліція і вся державна адміністрація і хоч він був, як говорила Марина, рабовласником, а ми — його законними рабинями, я відчула, просто серцем відчула, що ті, кому належить перемога у майбутньому, — це ми, а не пани Зільберкранци!

Між шефом і Мариною стала панна Міся. Вона, треба визнати, виказала куди більше такту, ніж він.

Кінець кінцем стало на тому, що я поки що залишусь у майстерні (таки наша взяла!). Це "поки що" означало — до першого січня 1940 року, а там, з проектованою перебудовою майстерні на жіночий конфексіон, буде видно, кого фірма (це слово підкреслила панна Міся) вважатиме за потрібне залишити, а кого звільнити (вже не "прогнати на сто вітрів!").

— А ви нас, — звернулась панна Міся з чемною ущипливістю до Марини, — будь ласка, не застрашуйте своєю профспілкою, бо на закони завжди знайдуться закони, так, як на терор знайдеться терор…

— Ага, Береза Картузька! — вигукнув хтось з гурту.

— Хто це сказав? — вирячив свої очі на купку дівчат наш шеф. — Хто це сказав?

Та ніхто йому не відповів.

І навіть те, що панна Штейн не заявила, що це не вона, а солідарно мовчала разом з іншими, треба було вважати за велику перемогу на ділянці нашого крихітного фронту.

Було це на початку літнього сезону 1939 року, а у вересні цього самого року мали ми вже війну в своєму краї…

* * *

Війна!

Ніколи я до того часу не уявляла собі, що може статися з війною. Адже від самого дитинства навчено мене, що війна — це таке ж зло, як голод і зараза. Хіба ж не співала я колись сама побожно: "Од мору, гладу і воєн сохрани нас, господи!".

Звістка про те, що Польща втягнута у війну, сповнила мене хвилюванням, якого не в силі була приховати… Десь глибоко таїлася надія, що ця війна принесе розвал панської Польщі, а тим самим і… розвал Берези Картузької.

Мій настрій видався аж надто підозрілим Ривці.

— Я не розумію, чого ти радієш? — спитала вона мене із стягнутими бровами, звільнившись досить холодно з моїх обіймів. — Ти ж знаєш, що як Польща програє, то прийде сюди на окупацію гітлерівська армія… Чого ж тут радіти? Хіба ні? Чи ти, може, — і її очі звузилися так, що тільки крізь щілинки проходило світло від них, — чекаєш німців?..

Я нічого не сказала на це, тільки подивилась, як то кажуть з серцем, так, що Ривка без слів зрозуміла мене. Вона з плачем впала мені на груди.

— Пробач мені, — схлипувала вона, — я знаю, що ти не така. Але…

Незважаючи на воєнну метушню, на перші транспорти поранених і біженців з Познанщини, в нашій майстерні на перший погляд все йде по-старому. З тією хіба різницею, що не приймаємо нових замовлень (по правді, то ніхто їх не робить!) і що шеф наш став до всіх без винятку, навіть до такого "сміття", як я, незвично ввічливим.

Характер різних клієнток теж дає себе знати. Одні пані вже в перші дні мобілізації прибігли захекані і позабирали недокінчені, часто навіть без рукавів, сукенки, інші знову вередували так, наче війна ні в якому разі не може зачепити їх буття.

Пані X., наприклад, уперлась за всяку ціну мати при сукенці канаркового кольору викінчені тюлем рукави та шийку кольору каштанів, і ми з Мариною вже другий день бігаємо по місту по… каштановий тюль.

В нормальних умовах панна Міся ні за що в світі за такою дрібницею не випустила б у місто аж двох робітниць разом, але тепер на ці справи дивиться вона крізь пальці…

Вулиці Львова являють собою карикатуру на карнавальні дні.

Відгуки про книгу Ті, з Ковальської - Вільде Ірина (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: