Ті, з Ковальської - Вільде Ірина

Ми живемо у Станіславі, на вулиці Ковальській. Кажуть, що колись давно там, де тепер лежить наша вулиця, текла невеличка річка, а пізніше містились цехи ковалів. Від цього ніби й назва вулиці пішла. Дуже можливо. Тепер на цілій Ковальській немає жодного коваля.

Батько мій працює старшим кондуктором на залізниці. Під номером восьмим живуть дві сестри-кравчихи. Під одинадцятим номером живе сім'я вчителя-пенсіонера. Так дивно і трохи смішно (хоч мама й називає всі розмови про це плітками): він і вона, тобто ті вчителі, вже старі люди, а діти в них зовсім малі. Я й сама спочатку гадала, що то не діти, а внуки.

Хоч, щоправда, з того часу, як батько пояснив, чому це так вийшло в них, змінилось і моє ставлення до цих наших сусідів. Мені тепер шкода і тих батьків, що не встигнуть довести до людей своїх дітей, шкода і дітей, що лишаться сиротами змалку.

А вийшло в них так: коли після дев'ятсот вісімнадцятого року настала польська влада у Східній Галичині, то ці двоє вчителів не схотіли скласти обов'язкову присягу на вірність новій державі і тому довгі роки тинялись без праці, не одружуючись. Потім — це вже слова мого батька — "заради хліба" і присягу склали, і пішли на Мазурію польських дітей "просвіщати".

Та коли вони й примирилися з державою, то це ще не значить, що держава примирилася з ними. Їх дуже скоро за минулі гріхи усунули від роботи — хай відпочивають…

Як страшно звучить фраза "заради хліба"! Що це таке? Невже ж можна кожну людську підлоту виправдати тим, що людина допустилась її заради хліба? Це питання мені так докучало, що не втерпіла і звернулася з ним до батька (він у нас хоч і не високовчений, зате дуже досвідчений і по-справжньому розумний чоловік). Він глянув на мене тим всевидющим батьківським оком, погладив мене по голові (може, тому, що батьки нас рідше за матерів пестять, ласка їх нам набагато дорожча) і сказав:

— Не треба, дитино, занадто розкидатися словами "людська підлота". Підростеш, тоді зрозумієш, яка в світі точиться жорстока боротьба за отой кусник хліба. Ну, але тобі не час ще цими справами заморочувати собі голову… Як там учителі вчаться у школі? — Це був його улюблений дотеп, яким він звичайно лагодив більш серйозні балачки між нами.

А втім, правда, як і завжди, була на батьковому боці. Мені тоді ще навіть шістнадцять не скінчилося, і питання про людську підлоту хвилювало мене не дуже довго. Світ видавався мені тоді занадто барвистим, щоб це темне питання могло держатися в моєму серці чи пам'яті.

Найближчі наші сусіди — це Пясти. Дивне прізвище, правда? Так звалася колись династія, тобто рід польських королів. Але наші Пясти, можете вірити, нічого не мають в собі не то що королівського, але навіть шляхетського.

Старий Пяст працює друкарем, чи, як кажуть, зецером. Звичайно, не такий він уже і старий, може, навіть молодший за мого татка, але так говориться, щоб підкреслити, що є ще й молодий Пяст.

Старша дочка Пястів Урсуля працює друкаркою в адвоката, а молодша, моя ровесниця і подруга Марилька, ходить до торговельно-промислової школи. Син їх, старший від Марилі, Казимир ходив до шостого класу гімназії, але його вигнали звідти за те, що він посварився з учителем математики, обвинувативши його в тому, що він протегує самих паничиків. Зрозуміла річ, що якби Казик хотів був скоритись і попросити пробачення в учителя, то покарання було б легшої форми, але го-го! Покора — це не в стилі Казика, особливо там, де він почуває, що правда на його боці! Мама Марильки дуже глибоко пережила цю подію, зате батько їх — аж просто дивно! — назвав Казика "характером", і мало це такий вигляд, ніби Марильчин батько радий з того, що в нього син такий задирака…

Такі є наші сусіди Пясти.

Я так прямо веду свою розповідь, що ви вже й без мене догадалися, що мова далі йтиме про молодого Пяста. Воно справді так, хоча ніхто в світі не міг би відгадати, з чого воно почнеться. А почалось воно з того, що влітку тридцять шостого року несподівано, як грім серед ясного дня, приїхав до Пястів багатий вуяшек. Таке-то якесь кровисте, черевате, у картатому костюмі викотилося з дрожок (я якраз збирала полуниці в нашому городчику), що мені відразу спало на думку, що це якась… закордонна папуга. Вуяшек пробув щось із тиждень у Пястів і виїхав до Варшави, забравши з собою і Казика Пяста, як говорилося, за свого.

Марилька, розказуючи мені цю історію, плакала і сміялась навперемінку. Той вуйко Леопольд (бігме, шкода такого гарного імені для тієї потвори) мав привезти з собою колосальний маєток. Я вже не допитувалась, чому той багатий вуйко не приділить їй кілька доларів бодай на порядні черевики, а тільки забирає до себе Казика під страхітливою умовою, що хлопець п'ять років не навідуватиметься до батьків, а батьки не старатимуться в який-небудь спосіб налагодити зв'язок з ним.

П'ять років не бачити батька-матері, не кажу вже про сестер, заради того, щоб колись по смерті вуйка (а судячи з вигляду, то вуйкові не сниться ще про смерть!) посісти його долари, — це дико, просто страшно!

Правда, Марилька мені говорила, що Казик нічого не знає про цю умову між вуйком і батьками, бо інакше — хіба згодився б він поїхати? Йому сказали тільки, що він якийсь час житиме у вуйка і той має влаштувати його там у гімназії.

Моя мама (що не кажіть, а вона таки в мене краща за інших матерів!) тієї ж думки, що й я. Я чула, як вона казала Пястовій:

— Я дивуюся з вас, пані Пястова, бо… не могла б… Не гнівайтесь, що я так одверто кажу… але я ні за що в світі не погодилася б добровільно п'ять років не бачити своєї дитини…

Я чула, як плакала Казикова мати. Слова моєї матусі, безперечно, боляче вразили її серце. Перемагаючи сльози, вона відповіла моїй мамі:

— Ви самі мати, і тому ви повинні краще за мене зрозуміти, пані Кравчикова. Казик — моя перша дитина, ще й син до того. І я, прости мені цей гріх, боже, таки найбільше з усіх дітей своїх люблю його. Хіба я тут винна? Я рада б йому крайчик неба похилити. Мені так хочеться, щоб він мав легше життя, ніж його батько… І як трапляється така нагода… така нагода, пані Кравчикова, то як я можу не скористатися з неї? Хай поплачу своє, хай дитина переболіє розлуку з рідними, але зате колись, пані Кравчикова, буде він багатою, ні від кого не залежною людиною…

— Дай боже, — сказала тільки на те моя мама.

Обидві мами говорили через паркан, а дочка одної з них підслухувала розмову через відчинене вікно у кімнаті, а потім не могла собі місця знайти від цієї розмови. Хоч правду сказати, то щось важке впало на серце ще з того дня, як Казик виїхав до Варшави.

О, зовсім не тому, що ви гадаєте. Ні. Слово честі, що ні! Що ж, Казик на око начебто гарний хлопець: високий, плечистий, синьоокий, ясноволосий і, може (бачите, яка я відверта), навіть подобався б мені, якби інша вдача чи манери були в нього. Іноді мені навіть дуже хотілося б, щоб він був якимсь іншим. Була б така гарна трійка з нас: Мариля, я і він! Але з Казиком це було неможливо. То нестерпний, зарозумілий хлопчисько, для якого всі дівчата, — а ми з Марилькою в першу чергу, — дурні гуски. Правда, Марилька інакше пояснює собі факт, що Казик любить саме мені допікати. Вона це бере за рахунок польського прислів'я, що кто сен любі, тен сен чубі. Красненько дякую за таку любов!

Крім того, Казик по-дурному закоханий у свою фізичну силу. Він те тільки й знає, що чваниться своїми мускулами: "Ану, чи ти зможеш розтулити мені кулака?", "Ану, чи ти потрапиш підняти стільки разів цю каменюку, як я?", "Ану, чи ти зумієш так стрибнути, як я?" — та інші такі дурниці, аж нудьга бере від них!

Ні, за таким зіллячком нема чого плакати!

Мені від іншого дуже, таки дуже сумно: невже тільки гроші можуть дати людині щастя? Стривайте, а як же в такому разі буде… зі мною, з моїм братом? Як же ж це так? Виходить, що Казик вхопить колись щастя за бороду тому, що в нього будуть гроші? А що мають робити такі, як я? Я теж хочу, та ще й як хочу, бути щасливою… Отже, що мені робити? Виходить, що це справді якась виняткова, щаслива нагода, коли можна себе запродати за долари!

Отакі питання сушили мені голову в той час і не давали навіть уві сні покою. Кілька разів розганялась я до мами, щоб поговорити з нею про ці питання, але ніколи не зважувалась на цей крок. Вона й без того вважає мене за екзальтоване, як вона каже, "підстрелене" створіння, — навіщо утверджувати в ній це переконання, з яким я зрештою погоджуюсь?

Я тільки твердо вирішила наперекір усім багатіям таки бути щасливою!

Сьогодні думаю, якою дитиною я ще була тоді, коли вважала, що наше щастя залежить тільки від нашого хотіння.

Сказано: які літа — такий розум! Мені здавалося тоді, що людське щастя — це барвиста повітряна куля, яка кружляє над нашою головою. Треба тільки підстрибнути, щоб схопити її за мотузку і вже не відпускати від себе.

Тепер мені вже дев'ятнадцятий і я знаю, що людина залежить насамперед від так званих обставин, а обставини ті… хай згорять вони, хай вода їх затопить, хай…

Відколи мою Марильку спіткало горе через так звані обставини, я не можу спокійно говорити про них. Яка шкода, що ви не знайомі з Марилькою Пяст!

Донедавна було це веселе, миле дівчатко, якому здавалося, що на світі все можливе.

"Будь ласка! — питали і запрошували її очі. — Серпок місяця? Цвіт папороті? Золотий ключик від людських сердець?" Воно й справді: чому було їй так не думати?

Мала молодість. Мала здоров'я, як з фізкультурного плаката. Мала красу, яку не зустрінеш щодня. Куди не пішла б, скрізь привертала до себе увагу чоловіків. Іноді аж трохи ніяково було почувати себе попелюшкою коло неї.

Аж від якогось часу, — ну, звичайно, в таких випадках неможливо встановити точної межі, приблизно десь від різдвяних свят, — помітила я, що Марилька в чомусь змінилася. Стала якась… — як би це сказати? — нерівна. Так, було, гриземо разом польську літературу, аж пріємо, а тут нагло, ні з того ні з сього, моя Марилька перериває навчання і починає удавати з себе славетну оперну артистку. Співає з рукою на серці, співає, аж очима завертає… А ще потрапила я якось до Пястів на сцену, коли стара Пястова чесала Марильку за її забудькуватість. Побігла до крамнички щось купувати, за хвильку прибігла до хати, бо забула гроші, а далі знову прилетіла назад, забувши, що, власне, має купити.

Пястова ремствує, аж хата ходором ходить, а батько Марильки сидить собі на табуреті, попихкує люлькою і тільки коли-не-коли кине якесь зауваження, на зразок: "Забула корова, як телям була" або "Все у свій час минає, і це мине в дівчини".

Мине! Та ба, воно замість минати ще більше посилюється.