Ті, з Ковальської - Вільде Ірина

Він теж звідкись приніс цю новину, що через радіо встигла вже всю Польщу облетіти.

— І що ти? І що ти на це? — накинулась на нього Урсуля. Він теж тільки знизав плечима:

— Я на те скажу ось що: вартий Пац палаца, а палац Паца! Будь певна, що якби змінились обставини, то…

— Мовчи! Мовчи!.. Марто! — звернулась Урсуля до мене. — Марто, скажи хоч ти йому! Ти жінка, і ти повинна розуміти, що не може бути щастя там, де стільки сліз!

Я й слова не відповіла, тільки вийшла з хати, твердо вирішивши, що нога моя більше туди не ступить. Я почала вже морально не витримувати. Мене мучила думка, що вийде з того, коли ми з Казимиром таки поставимо на своєму і, всупереч своїм і чужим, одружимось? Будемо жити, як зачумлені, ізольовані, приречені на презирство і глум тих, що колись нашими друзями вважались… Єдина ще надія була на те, що ми зможемо виїхати з Станіслава, якщо я одержу обіцяну посаду.

Удома в нас застала я не кращий настрій. Вся моя сім'я була в жалобі, але не за куратором Єлінським, а за тими двома хлопцями, яких впіймали на гарячому і яких, неважко було догадатися, чекала шибениця.

Я ввійшла в хату, і до мене ніхто словом не озвався. Батько тільки подивився таким поглядом, що я відчула холод на піднебінні. Брат мій, отой підліток, буцімто чогось шукаючи у шафі, навмисне так штовхнув мене, що я захиталась і з розгону так ударилась головою об раму вікна, аж жовто-чорні плями закрутилися мені перед очима.

"Починається", — подумала я.

Так і було.

Після вечері батько покликав мене до другої кімнати, а братові наказав вийти з хати. Його мова була коротка:

— Марто! Так далі бути не може. Від твоїх заручин у нас в хаті настрій, як при тяжкохворому. Мама… з остраху, щоб їй хтось не ткнув у вічі тобою… перестала між людьми бувати… а ті, що заходять до неї… то тільки на те, щоб шпигнути її яким слівцем. Вона дуже переживає. Ти придивись до неї. За цей короткий час мама зовсім посивіла. Пясти, зокрема Пястова, теж тобі не раді… Тепер… як почнеться процес тих хлопців, що вбили куратора… тобі не залишиться нічого іншого, як… або з Казимиром розірвати, або з міста виїхати… Інакше не можна.

— Так, інакше не можна, — машинально повторила я за батьком.

— Ти розумієш, — сказав батько, — що можеш нас наразити на те, що нам шибки повибивають, коли не гірше щось… Отже, що ти вибираєш? — спитав мене батько.

Прикро, дуже прикро в цьому признатися, але таке мала я тоді враження, що то не батько був переді мною, а якийсь суворий, невблаганний суддя.

— Татку, — аж зойкнула я, — як ви можете вимагати від мене чогось такого? Ви ж — тато мій! Чому ви не хочете розуміти мене? А ваше серце, тату?

Сльози підступили мені до горлянки і здавили її так, що я більше слова не могла вимовити.

Можливо, що батькові теж зробилось жаль мене, але він був надто гнівний, щоб підійти до мене і бодай свою руку покласти на моє плече. Він спромігся тільки, правда зовсім іншим вже голосом, сказати мені:

— Не плач! Піду ще сьогодні до свого інспектора і нагадаю йому про його обіцянку, а тоді щасливої тобі дороги! Їдь собі куди тебе доля несе!..

Він не вимовив тих слів, але вони повисли в повітрі: "І не вертайся більше до нас".

Зустрівшись з Казимиром (тепер наші зустрічі знову набрали таємного характеру; здавалось, ми крали їх у долі), я розповіла йому про свою розмову з батьком. На мій превеликий подив, Казимир, замість обвинувачувати мого батька, більше половину вини взяв на себе.

— Я тут, може, найбільше винний, — сказав він. — Чому досі не ввів я тебе у наше, робітниче товариство? Я не кажу, що серед наших робітників з цього погляду ідеальні відносини, але я певний, що там знайшла б ти друзів, які не тільки співчували б тобі, але й полюбили б тебе… А крім того… До біса! — вдарив себе по стегнах. — Ти ж майже нічого не знаєш… Бачиш… коли б тобі були відомі деякі речі, то ти мала б більше віри у себе саму… Ти б розуміла, що ми з тобою не двоє божевільних, що задумали боротися з вітряками… Почекай, дівчинко! Я мушу завтра виїхати в організаційних справах до Львова і ще кудись, а як повернусь звідти, тоді вже серйозно займусь твоєю політичною освітою… Так довше не може бути, щоб ти мені такою дичкою росла…

Ой, який невчасний був тепер цей від'їзд Казимира! Я мов передчувала, що як він виїде тепер, то зі мною скоїться щось погане… Я була така знервована, що навіть зробила зауваження Казимирові в досить гострому тоні з приводу його організаційної праці серед робітників.

Кому, яку конкретну користь дає вона? Хто, власне, сьогодні в Польщі зважає на так званий робітничий рух? Може, від цього пацифікація припинилася? Ще й криваві розправи почалися! Хіба це не доказ, що уряд на всі їхні страйки зважає так само, як на торішній сніг?

Щойно кінчила я викидати з себе ці недобрі, продиктовані образою на власну долю слова, помітила відразу, що Казимир дивиться на мене преспокійними, навіть веселими очима.

— Вже все? — посміхнувся, немов я не знати що добре сказала. — Ти знаєш, чому я з такою цікавістю слухаю твої, пробач за слово, дурниці? Тому, що так, як ти тепер висловилась, думає і почуває середній, все одно український чи польський, буржуа… Так, Мартусь! Для них робітничий рух — це відокремлене явище, мало не політичний спорт групки одержимих, тоді як робітничий рух у нашому краї — це серйозне суспільне явище. Ти сказала, що на робітничі страйки уряд не відповідає пільгами, а, навпаки, ще більшими репресіями. Так і треба, так і повинно бути, моя дівчинко! Це тільки доказ нашої сили, а разом з тим і слабкості нашого противника. Звісно, поки що ми не добились великої реальної користі, сіле моральний капітал таки вже маємо за собою… Чи ти не здаєш собі справу з того, дівчинко, що ми, робітники, впливаємо на так звану громадську думку, що ми самим своїм існуванням хай поволі, але дуже послідовно зміняємо світогляд не тільки нашого класу? Маю тут на думці селян і передових людей серед інтелігенції.

Безперечно, те, що говорив зараз Казимир, були дуже цікаві речі, але моя голова якраз в цей час була зайнята іншим. Я перебила його і розповіла про близьку можливість мого виїзду із Станіслава.

— Це може бути, — відповів мені Казимир по деякому роздуму, — але це мене не радує особливо. Чи не здається це тобі до деякої міри здачею без боротьби? Але коли ти так хочеш, то добре, їдь на ту посаду, а я поїду згодом за тобою. Не знаю лише, як довго затримають мене справи…

Другого дня, як тільки тато вийшов з хати, я почала нетерпляче чекати його повернення, хоча, згідно з розкладом їзди, його робота кінчалась аж завтра вранці. Тому я дуже здивувалась, коли побачила через вікно батька, який повертався додому, щось не більше як за годину після виходу з хати. Я лише глянула на нього через шибку і відразу гукнула маму:

— Мамо, тато хворий!

Тато йшов і ледве ноги тягнув за собою. Немов аж постарівся він за той короткий час.

Мама відразу припала до нього:

— Що сталося? Чому ти повернувся? Ти хворий?

Батько без слів опустився на стілець.

— Нічого мені… не бракує. А от ви держіться мужньо… Ми ж не перші і не останні…

— Що сталося? — кинулись ми з мамою до батька, бо його загадкові слова настрашили нас так, що ми не знали, що й думати.

Батько витер хустиною холодний піт на чолі.

— Я, — глибоко, на повні груди вдихнув він повітря і задержав видих. — Я… від сьогодні безробітний. Мене звільнили з посади… У зв'язку з тим убивством… звільнили з роботи всіх… українців…

— Мамо, хай мама не бере собі так до серця того, що сталося… Мамо, дасть бог одержу я посаду, — почала я, зовсім забувши про те, що батько сказав перед хвилиною.

Та батько посміхнувся гірко, нагадавши мені цим свої слова. Я відвернула очі від його обличчя.

— Як же ти одержиш посаду, коли інспектор, що її мав дати тобі… звільнив з роботи мене… старого колійника?

Мені перед очима в якихось зламаних, кривих образах почало мелькати, як на поганому екрані, наше майбутнє:

— Що тепер буде?

Я помітила, як мама пополотніла, і я, забувши про батька, припала до матері.

Ми ж не маємо ні грошей у банку, ні землі, навіть у найманій хаті живемо. Яким це буде тепер наше життя, коли ми досі жили від першого до першого, від одної татової платні до другої?

— От, бачиш, — чомусь знайшла мене собі мама, щоб вилити на мені свій біль, — твій тато такий самий робітник, як старий Пяст чи Казик, але їх… не бійся… їх не звільнять з роботи! Ось як виглядає у житті твоя рівність національностей!

— Жінко, — схопив тато маму за руку, — дай спокій! Не згадуй мені більше того хлопця! А вона, — показав він рукою на мене, — хай вибирає: або я і ти, або він!

— Тату! Мамо! — здається мені, що я навіть навколішки впала перед ними. — Мамо!

— Встань, — наказав мені батько, — і не роби комедій. Я кажу до тебе спокійно, тож і ти поводься так. Я свого слова назад не візьму. Вибирай: він або ми… Я можу піти воду на коромислі носити, можу найнятися вночі канали чистити, я все витерплю, все витримаю, тільки одне понад мої сили — в теперішні часи мати поляка в родині… Це неможливо… це просто… неможливо…

Я затулила долонями очі, бо мені здавалось, що так зможу краще думки зібрати разом.

Я кликала в думках Казимира. Пригадала докладно нашу останню розмову. Тепер я глибоко визнавала за ним рацію в тому, що він говорив про мою дикість. Я відчула, якою темною і неосвіченою людиною я є.

Я ж не могла знайти жодного аргументу проти тверджень мого батька, бо я досі справді стояла осторонь громадських справ. Мені чомусь здавалось, що Казимир говорить за нас обох. Так, тепер я зрозуміла свою і Казимирову помилку, але з цієї свідомості поки що було мені небагато користі.

Я навіть не зуміла сказати батькові, чому у Варшаві чи в інших чисто польських містах робітники були без роботи і жили по бараках за містом, а в нашому Станіславі кожний перевертень міг одержати добре оплачувану посаду. Я передчувала, що тут одна з підступних ендецьких штучок, але в чому саме вона полягає, я не вміла досить переконливо пояснити.

Якби в тій хвилині був Казимир коло мене, то він, напевно, зумів би переконати моїх батьків, що вони не зовсім правильно оцінюють події, але я… я не почувала цієї сили в собі.

— Щось довго ти надумуєшся, дочко, — сказав ущипливо батько, і це мене глибоко вкололо, — чи так довго мусиш ти питатися свого серця, за ким йому йти: за рідними чи за… пройдисвітом?

— Ні, — втрутилася в батькову мову мама, — я не втратила ще віри в свою дитину… Скинь, Марто, персня з пальця і напиши Пястам, бо його самого, здається, нема зараз у Станіславі, що ти відмовляєшся йти заміж за їхнього сина… — І, не чекаючи моєї відповіді, мама стягла мені з пальця і так трохи завеликий перстень, а батько підвівся з стільця, на якому сидів, щоб приготувати мені папір і чорнило.

Але я не могла написати ані слова.