Ті, з Ковальської - Вільде Ірина
Роза наша по трьох роках померла в Америці від сухот. Ось бачите, панночко! Там релігія стоїть на перешкоді людському щастю… тут гроші… А от у вашому випадку… Я вас питаю: що це таке і доки воно буде? Чи є десь країна, де люди не знають таких мук? Ой, здається мені, на цілій кулі земній немає такого краю…
— Є такий край, тьотю Темо, — вихопилось у Ривки.
— Є? — не дуже-то довірливо перепитала тітка Тема. — Я хотіла б знати, де той щасливий край? Може, панночко, до нас звідти прийде-таки щастя…
Тітка Тема цілком ясно жартувала, але Ривка відповіла їй дуже серйозно:
— Прийде воно й до нас, тьотю Темо. Все має свій час, і ти не забувай, що і в нас люди не сплять…
— Ви чуєте? Чуєте? — почала сміятись тітка Тема. — Ви чуєте її? Воно береться мене повчати! Відколи це, питаю я вас, яйця стали розумніші за курей?
Я звернула свої очі на Ривку. Вона не піддалась жартівливому настроєві тітки. Поважна, зосереджена, вона замріяним поглядом дивилась в якесь порожнє місце над нашими головами. Що бачила вона перед собою там?
Ще того вечора взялося в мене підозріння, що існують на світі дві Ривки Зальц. Одна — дочка бідного купчика із Станіслава, трохи затуркана, трохи наївна дівчина, а друга (це був тільки мій здогад, бо певності ще не було) — якась нова людина, що своїм моральним обличчям нагадувала мені… Казимира.
* * *
Вранці я поснідала в тітки Теми. Того ранку я вперше в житті відчула себе самостійною. Яка то була прикра самостійність! Тепер я була здана виключно на свої сили. І теж уперше в житті, п'ючи чорну каву і заїдаючи її таким же хлібом, усвідомила я всю вагу поняття "хліб".
Ривка збиралась до майстерні. Тітка Тема розклала по столі свої візерунки, а яка моя робота?
Я, правда, кинулась прибирати в кімнаті, але відразу відчула у цій своїй метушні якусь нещирість. Треба було мати відвагу признатися собі, що за цю роботу, з якою зрештою тітка Тема справлялась зовсім добре і без мене, я не можу об'їдати цих жінок.
Я спитала у Ривки, чи там, у майстерні, де вона працює, не знайшлося б місця для мене.
— Чому ні? Я можу попросити шефа (так називали вони власника майстерні), — відповіла мені на те Ривка. — Але ви мусите знати, панно Кравчик, що вам потрібно буде три роки пробути в нього. Я знаю, — хіба ні? — що у вас є початки шиття, але що це для нього важить? Він держиться букви закону там… де йому вигідно. Ви розумієте, три роки… а ті два перші роки є дуже важкі, хіба ні? Я це кажу для того, щоб вам не здавалось, що повчитесь трохи у Львові — і вже зможете своїм допомагати у Станіславі. Ви розумієте, панно Кравчик? Якби він хотів, то ту саму практику і навчання міг би він з нами і за рік пройти, бо ми, власне, тільки на третьому році свого строку починаємо вчитись. Але нащо це йому? Навіщо йому за рік позбутися нас, коли він два роки має з нас своїх безплатних служниць? Я це вам кажу, щоб ви знали…
Становище моє тепер було таке, що для мене важливіше, ніж батькам допомагати, було перебути у Львові і своїх не об'їдати. До того ж мене ні на мить не покидала надія, що тут я зустрінусь з Казимиром.
Гаразд, але з чого мені жити в цьому Львові?
Припустім, що мене схотіла б пустити ночувати в себе тітка Тема, а далі що?
— Чого ви журитесь? — обняла мене Ривка. — Чого ви журитесь наперед? Треба журитися тоді, як уже є чого. Я вам скажу тільки, що, коли шеф вас і не прийме, ви однаково не загинете між нами.
Мене вразив тон, яким Ривка вимовила те "між нами", і я спитала:
— Як-то "між нами"? Кого це ви маєте на думці?
— Ну, що значить, кого я маю на думці, — трохи навіть збентежилась Ривка. — В нас у майстерні є багато дівчат.
Що я могла на це відповісти?
Того ж дня Ривка розказала про мене (звичайно, не все, а тільки те, що потрібно було) шефові, і він звелів мені прийти до нього вже завтра о дванадцятій годині.
Ривка вважала це чомусь за добру прикмету.
— Я вам кажу, що все буде добре, панно Кравчик! Добре навіть те, що він вам звелів прийти не о десятій, а о дванадцятій годині. Він звичайно в тій порі вже по другому сніданку і настрій в нього кращий.
Чергового дня не могла я дочекатись одинадцятої години, щоб вийти з хати.
— Ви так нетерпеливитесь, як панна перед вінчанням! — сміється з мене тітка Тема. Та тітка Тема навіть сама не розуміє, яку правду сказала вона. Я справді йду на вінчання — тільки не з моїм коханням, а з життям сукатим.
Стоячи перед дверима, на яких велика металева табличка сповіщала про те, що за ними міститься майстерня жіночих сукенок і костюмів Зільберкранца, я зібрала всі мої сили і сміливо натиснула на кнопку. Мені чомусь здавалось, що як подзвоню несміливо, як жебрак якийсь, то це справить погане враження на моє майбутнє оточення.
Двері відчинились, і чорнява дівчина, очевидно і не припускаючи, що я одна з тих модниць, які шиють собі вбрання у Зільберкранца, спитала мене:
— Ви до кого?
— Мені треба переговорити з паном шефом.
— Ах, — вихопилося в дівчини, — то ви, певно, та нова? — якось відразу змінила тон на більш сердечний. З цього мені стало ясно, що Ривка вже поінформувала дівчат про мене. Це відразу пройняло теплом моє серце. — Слухайте, — оглянулась дівчина навколо, — тільки ви не давайтеся застрашити себе старому. Хоч він і пан шеф, але нас таки більшість! Пам'ятайте, що це його випробуваний метод — застрашувати новачок… — І вона вказала мені на бічні вузькі двері, а сама зникла у широких, як ворота, дверях, що вели до майстерні, бо за довгим, через усю кімнату, столом я побачила кільканадцять дівочих голів.
Коли я ввійшла до канцелярії, шеф саме скінчив снідати і витирав серветкою уста. Моя поява, мабуть, перешкодила йому, і він не встиг охайненько витертися після їди. На кінчику його підборіддя блищала ще велика пляма, кругла, як печатка.
"Ну, — спало мені відразу на думку, — цей їв, аж справді, по бороді текло!"
Шеф, не запропонувавши мені сісти, відразу приступив до справи:
— Слухай… Ти не ображайся, що кажу тобі "ти", бо в мене такий порядок, розумієш? Я всім панянкам, що в мене працюють, кажу "ти". А кому не подобається цей порядок, може відразу — фора з двора! Слухай, як тебе там звати, я прийму тебе до себе на науку. Але ти мусиш знати, що я тебе приймаю не з надміру вільного місця. Я можу повести тебе до майстерні, і ти сама переконаєшся, що в мене під цю пору немає ні одного вільного місця. Але я знаю, що ти зараз у дуже скрутному становищі… Хе-хе-хе… от влучив, правда, що влучив у саме око, може, ні? Чого це ти зробила престашенні очі? Хе-хе-хе! Ти не думай, що мені що-небудь Зальц розповіла про тебе. За це порахуюсь з нею окремо… Зільберкранц сам, розумієш, сам своїм розумом дійшов до того!
Він відривав від грона винограду ягідку за ягідкою і, ніби вправляючись у жонглюванні, кидав собі їх одну за одною до рота. Мені страшенно захотілося й собі винограду.
— А тепер скажи мені, чи ти догадуєшся, чому я тебе приймаю до своєї майстерні? Ну, ну, — підганяв він мене, як візник шкапу під гору, — не догадалася ще? Ну, то я тобі підкажу. Не через твої гарні очі, бо я вже бачив кращі… Тепер уже догадуєшся? Ну! Я не філантроп. А ти знаєш, що таке філантроп? Це такий дурник, який хоче людям задарма добро робити. Я не є дурник, а тебе приймаю до себе, ну? Ще не знаєш? Ой ти, тупа голова… тупа голова…
Від того його нукання я й справді отупіла до краю. Він чогось чекав від мене і хотів, щоб я власним розумом дійшла до того, а я ніяк не могла. Мені, якщо це взагалі можливо, просто болів мозок. У всякому разі, я відчувала неприємний тиск у лобі. Промочивши горло виноградом, шеф продовжував екзекуцію:
— Я бачу, що ти дуже недогадлива. Тому ти добре прислухайся, що тобі казатиме твій шеф. Я хочу мати в майстерні своїх людей, розумієш, а не замаскованих ворогів. Хай я тільки сезон відкручу, то на сто вітрів порозганяю цю збільшовичену групу! Вони тепер почувають себе міцно, бо знають, що мені потрібно замовлення вчасно виконати, але хай прийде "огірковий сезон", хай мої клієнти по курортах пороз'їжджаються, тоді я їм іншої заспіваю… Слухай, — змінив він несподівано тон і зробив крок до мене (я в цей час зробила два кроки назад), — ти дівчина з провінції…
Мені кров ударила в голову. То цей теж хоче посмажити свою печеню на моєму провінціалізмі?
— …Дівчина не зіпсована, маю надію, ще не заражена комуністичною чумою… Будь тільки розумна, і тобі буде багато користі з того, ну, а твоєму шефові вигоди. Ти ж знаєш, що, згідно з законом, я не повинен тобі платити, але я згоден — звичайно, щоб про це ніхто не знав, — навіть дещо платити тобі, а ти мусиш… ну, — чи я маю все тобі викладати, як на лопаті! — піти мені на руку… Розумієш: вигода за вигоду! Ти насамперед старайся якнайменше зближатися з цією бандою. Вони тебе почнуть намовляти — ох, знаю я їх, як свої п'ять пальців! — вступити до тієї їхньої профспілки. А навіщо тобі профспілка? Що дасть тобі профспілка? Я тебе краще забезпечу, ніж десять їхніх профспілок. Але, — зробив він чортівськи хитру пику, — ти старайся все ж таки бути добра з ними. Розумієш мене? Не приставай до них, але… крутись коло них. Старайся бути з усіма в дружбі. Ну, тепер розумієш? Я мушу знати, чим дихає кожна моя робітниця… Ти добре подумай над моїми словами… і над своїм становищем. Ще одне! — завернув мене, коли я, спітніла від усього пережитого, пустилася до дверей. — Я не бажаю тобі, щоб хто-небудь знав про нашу розмову. Бо якби до моїх вух дійшло, що ти…
"…кому щось сказала, то вигнав би я тебе на сто вітрів", — докінчила я в думці за нього. Але ні! Не це мав він на думці.
— …що ти видала комусь наш секрет, то я тебе у тій хвилі віддаю в руки поліції як непрописану волоцюгу! А ти, гадаю, — примружив він огидно одне око, — знаєш поліцейські приписи, що стосуються дівчат без постійного місця проживання. Тепер можеш уже собі йти! — показав він мені на двері.
До моєї пам'яті, як уламки заліза до магнітної голки, почали чіплятися уривки десь прочитаних чи почутих розповідей про ті страхітливі речі, що трапляються з дівчатами без постійного місця проживання. Я чомусь відразу стала свідома всіх тих небезпек, що тепер могли загрожувати мені. В моїй пам'яті воскресла, як жива, історія про одну дівчину з нашого міста, яку помилково, чи, вірніше, через лють поліції за те, що дівчина мала зв'язки з підпільниками, офіціально зареєстрували як вуличну, ще і книжечку з номером виписали на її ім'я.
