Самотній мандрівник простує по самотній дорозі - Петров (Домонтович) Віктор

М’язи руки напружуються, пальці, що охоплюють скло, стискуються в судомі. Шал обпікає мозок; гнів, як удар батога, шматує почуття.

З силою Вінсент шпурляє склянку в обличчя Ґоґенової.

Ґоґен схоплюється з місця, одсовує стільця, спалахує. Нащадок королів, він кров’ю повинен змити з себе нанесену йому образу, але дух банкового урядовця підказує йому уникати будь-яких неприємних сварок. Він посміхається, бо що, мовляв, можна взяти з п’яного?!

Після раптового вибуху Вінсент відразу ж знесилів. Спочатку він ще трохи пручається, але тоді покірно дає взяти себе під руки, відвести додому й покласти в ліжко. Майже відразу він засинає.

На другий ранок він лише дуже невиразно згадує про те, що сталося вчора ввечері. Він прохає пробачення й запевняє, що це більше ніколи не повториться.

Але Ґоґен воліє скористатися із зручної нагоди, щоб сказати Вінсентові, що він вирішив покинути Арль. Вчорашня сцена його переконала остаточно в неможливості для них жити спільно. Арль більше не затримує його. В Парижі він зайде до Тео й перекаже йому про свій поворот.

Вінсент сконфужено вислуховує все, що йому каже Ґоґен, як дитина, коли їй вичитують нотацію за зроблену шкоду. Мовчки лютіє, не даючи нічого помітити назовні. Він робить над собою зусилля, щоб здатись байдужим.

Мовляв, що це його обходить?! Хоче їхати, гаразд, хай їде!

Після цієї так мало приємної для них обох розмови вони розходяться по своїх кімнатах до вечора.

Наближається вечір, і Ґоґен не знає, як йому бути. З одного боку, після вчорашнього скандалу він не хоче йти разом з Вінсентом до кав’ярні, показуватися з ним на людях, але, з другого боку, невелика також втіха лишитися з ним удвох в хаті й провести цілий вечір сам-на-сам.

Одягнений, в пальті й капелюсі, він стукає до Вінсента й каже йому, що він не йде сьогодні до кав’ярні пити горілку, а піде в сусідній сквер трохи пройтись і подихати свіжим повітрям.

Вінсент дякує, Ґоґен сходить вниз і виходить на вулицю. Він іде через поглинений присмерками майдан. Каламутна пітьма сірими тінями огортає довколишні будинки. В повітрі свіжувато, й Ґоґен занурює руки в кишені пальта.

Тоді він чує за спиною квапливі, короткі, різкі кроки. Він швидко обертається і бачить перед собою Вінсента в піджаку без капелюха, який спішить наздогнати його, готовий до нападу, з розкритою бритвою в руці.

Сповнений здивовання й гніву погляд Ґоґена спиняє й знезброює його. Вінсент спускає голову, обертається й, прискорюючи ходу, біжить додому.

Гуркіт зачинених дверей досягає Ґоґена. Першим його порухом було озирнутися довкола, щоб упевнитися, чи не було свідків цієї гидкої й жахливої сцени. Найбільше чого він боїться — це скандалів. Ні, він не любить безладдя. Навіть у безладному житті богеми повинен панувати лад. Цей вчорашній ганебний скандал, цей сьогоднішній випадок. Це повстання Вінсента проти нього. Ван Ґоґ завжди був божевільний, тепер він збожеволів остаточно.

Тремт пробігає по спині Ґоґенові. Як він міг ризикувати жити під одним дахом з божевільним? Цей напис на стіні, що вразив його з першого разу і що він його вважав за жарт, ці нічні одвідини!.. Ґоґен вирішує провести ніч в готелі і на ранок негайно виїхати до Парижа.

Тримаючи бритву в руці, Вінсент вбігає в будинок. Він рухається, як автомат. Його почуття линуть крізь нього, позбавлені контурів. Він не знає, що він зробить в цю мить.

Але, коли він проходить повз двері Ґоґенової кімнати, намагаючись якнайнепомітніше прослизнути до себе, його раптом охоплює темний, непереборний страх, смертельна нудьга. Він знає: там, за дверима кімнати, вартуючи на нього, стоїть той другий, божевільний він, темна не-людина. Краплі холодного поту виступають йому на чолі. З посинілих скрючених уст виривається крик.

Він кричить, нездібний витримати це внутрішнє перенапруження. Що робити, що він повинен зробити?

З гулом і гуркотом крізь нього проноситься бурхливий потік образів, згадок, фарб, несамовитий хаос думок, почуттів, настроїв. Йому соромно. Він убивця. Здається, він когось зарізав, але кого? Він намагається пригадати й не може. Сьогодні перший день Різдва. Дзвонять дзвони. Хор янголів співає: "На землі мир і в людях благоговіння". Усі роблять один одному подарунки.

Раптом він провалюється в чорну безодню. Тоді виринає знов. Лине. Докори сумління мучать його. Він мусить спокутувати свій злочин. Лють, каяття, шал, гнів, покора то змішуються, то чергуються. Ґабі… Він любить Ґабі й ненавидить Ґоґена. Ґабі — красуня, дуже мила дівчина; Ґоґен — чорний, огидливий чаклун. Співають янголи. Гарпії, шкірячи зуби, з псиними хвостами, переслідують його.

Потік уяв підхоплює, поглинає його, несе, і він, щоб утриматись, мусить за щось схопитись. Перед ним з важкої німоти постає яскравий карбований образ: залита сонцем арена; на жовтому піску, що палає в сонячних променях, стигнуть калюжі чорної крови; хрипить, конаючи, протятий шпагою бик. Він — тореадор — з низьким уклоном, скинувши капелюха, простягає красуні одрізані вуха бика.

Бритва, яку він тримає в руці, — шпага тореадора. Як він міг забути про те, що обіцяв сьогодні зробити подарунок Ґабі?

Образи й уявлення, ламаючись, як крига під час криголаму, насуваються, настелюються один на один, — згадка про перший день Різдва, про обіцяний подарунок Ґабі, про себе, що він зарізаний бик, який агонізує, бажання помсти, ненависть, лють.

Гул росте, збільшується, сповнює мозок, істоту, вуха. Це гудіння мучить його, й він уже не може витримати. І тоді ніби якийсь голос йому підказує:

— Одріж собі — вухо!

Він переступає через суміш почуттів, через хаос уявлень, через порив до знищення, ненависть, нелюдський образ збожеволілого себе й образ скривавленого бика на арені, згадку про Ґабі, докори сумління, що він забув про подарунок для неї й не має що їй подарувати. Він прагне самопожертви. І тоді з надзвичайною ясністю прокидаються в нього думки:

— Одрізати собі вуха й подарувати їх на знак своєї самовідданої любови Ґабі!

Це був би надзвичайний, нечуваний подарунок!.. Ван Ґоґ в захопленні від цієї ідеї.

В сонячному шалі, в солодкому забутті, охоплений несамовитим збудженням, немов сліпуче, ніколи досі не бачене ясне світло його пронизує, він бритвою одрізає собі половину лівого вуха.

Гудіння припинилося. Рана палає, але він не відчуває болю. Цей раптовий порив приніс йому полегшення, немов з нього спав тягар, немов досі він був загублений і тепер знов знайшов себе.

Він ще не цілком усвідомлює все, що було й що сталося за цей вечір, але дивна ясність, надзвичайна прозорість, урочистий спокій володіють ним.

Він помічає, що з рани тече кров. Він бере з цвяха рушник, прикладає його до рани, й рушник відразу просякає кров’ю. Липнуть пальці. Він бере другий. Поволі кровотеча спиняється, й він сприймає рану й біль, немов пестощі, що печуть і палять його.

Він робить над собою зусилля, щоб збагнути, що він має робити з цим шматком одрізаного вуха. Він згадує; розкидані досі уявлення остаточно усталюються, кожне приходить на своє місце. Дівчина нагадувала йому, щоб він не забув про різдвяний для неї подарунок. І це цілком у звичаях Півдня під час бою биків, щоб в ознаку своєї поваги в подарунок дамі тореадор підносив вуха забитого ним бика. Власне своє вухо!

Ван Ґоґ в захопленні. Він усміхається. Нарешті все ясно, просто, доцільно. Він розшукує в ательє аркуш паперу, загортає свій подарунок в папір, дбайливо перев’язує пакунок гарною шовковою биндою, натягає собі на голову свою хутрову шапку, щоб нею прикрити одрізане вухо, і виходить на вулицю.

Близько півночі. Вулиці порожні. Він іде до "Одинки". Наслідуючи рухи й уклін тореадора, він простягає пакуночок дівчині:

— Ось, — каже він з майже ґалантною церемонією, — подарунок од мене на спомин! Збережіть його!

Він вклоняється знов. І з такою ж навмисною урочистістю негайно виходить.

Трохи похитуючись, він вертає додому, лягає в ліжко й відразу засинає, зморений важкою втомою після стількох сьогоднішніх переживань.

Ґабі ледве не знепритомніла, коли, розгорнувши пакунок, вона пізнала в маленькому скривавленому шматку людське вухо. На її зляканий крик збіглися дівчата і m-me Віржіні, поважна її патронеса, поспішила заспокоїти її, запевнивши, що вона негайно повідомить поліцію.

— Він божевільний!

Хронікальна замітка, вміщена в черговому числі місцевої арлівської газети "Республіканський форум", інформувала своїх читачів:

"Останньої неділі о 23 год. 30 хв. художник-маляр, на ім’я Вінсент Ван Ґоґ, з походження голландець, з’явився в публічному домі, викликав дівчину на ім’я Рашель і дав їй своє вухо, сказавши: "Збережіть дбайливо цю річ!" Після цього він зник. Поліція, повідомлена про цей випадок, що вказує на божевілля, наступного ранку з’явилася до цієї людини. Він спав у ліжку, майже не подаючи ознак життя. Нещасний був одправлений до лікарні".

***

Після всіх цих трагічних і скандальних подій Ґоґен вирішив негайно покинути Арль. Ідучи з гостиниці додому, щоб забрати речі, він уже здалека помітив юрбу людей, які товпились на майдані перед входом до цитринового будинку.

"Щось сталося?" — запитав він. Йому відповіли. "Убивство!" Розштовхуючи, він входить досередини. Поліційний комісар, довідавшись, хто він, висловлює підозру, що саме Ґоґен безпосередній учасник вчорашніх кошмарних подій, яких сенс і подробиці лишаються ще нез’ясованими. Він наказує затримати Ґоґена як убивцю до з’ясування обставин.

Ґоґен, спочатку наляканий зверненою на нього підозрою, швидко повертає собі високомірний тон. Йому неважко ствердити своє алібі, бо він уже з учора був у готелі й провів там всю ніч.

— Алібі це добре! — мурмоче комісар. — Але ми повинні лишитись на ґрунті фактів, що їх ми зможемо встановити.

Зрештою, де є Ван Ґоґ і що з ним? Де є мертвий? Де знаходиться труп забитого? Ґоґен заявляє, що він нічого не знає про це, нічого не може сказати й нічого не розуміє.

Зрештою він пропонує обдивитись будинок. Разом з комісаром, поліціантами й юрбою цікавих вони йдуть з кімнати в кімнату, не находячи нічого підозрілого. Нарешті вони заходять до кімнати Вінсента і бачать, що Ван Ґоґ лежить у ліжку, залитий кров’ю. Просякнені кров’ю рушники кинено в куток, синя емальована миска на столі повна скривавленої води.