Самотній мандрівник простує по самотній дорозі - Петров (Домонтович) Віктор
Морський вітер хльоскає в обличчя. Гудки великих океанських пароплавів рвуть ухо. Він проходить через ринок, де на слизьких каміннях стоять ночви й плетені з лози козуби з рибою й риб’яча луска сріблиться під ногами. Річка в Анвері така широка, що на ній не побудовано жадного моста. За річкою, де по той бік стоять лише кілька самотніх будинків, одкривається широкий порожній простір. Воду річки забарвлює сонце, що заходить, в жовтогарячий колір. Чайки, розплатуючи крила, проносяться з квилінням над водою. В портових шинках, освітлених газом, матроси з кораблів витанцьовують під звуки механічного піаніна. Безглуздо й дивно підстрибують клавіші клавіатури.
Вінсент в Анвері оселюється на вулиці "des Images" над крамницею продавця фарб. Годується він по маленьких ресторанах, де подають місцеві улюблені народні страви: сирі мушлі в оцті, смажену рибу, угрів, усе те, що дає море й що не коштує тут майже нічого.
Досі Вінсент знав, що він не повинен малювати, як всі, що він, щоб ствердити себе й своє покликання, повинен малювати інакше, як мистці малювали досі, але в самоті сіл, під впливом картин Мілле і книг Діккенса, Золя, Бічер-Стоу, він був певен, що вся справа полягає в тому, щоб відкинути ідею "вроди в мистецтві" й творити позаестетичне соціальне мистецтво "негарного", мистецтво "бідних людей", запровадити в мистецтво труд і трудящу людину: поля картоплі, людину з лопатою, картоплю — страву бідних людей, печаль пригнічених і знедолених. Людське страждання. Тягар. Чорноту піль і печалі.
Ідея зламу жила в ньому. Мистецтво повинно бути іншим, не таким, яким воно було досі. І тут, саме в Анвері, в цьому портовому місті, куди приходять кораблі з цілого світу, приносячи з собою пахощі далеких незнаних країн, він цілком випадково відкрив для себе, що в світі справді існує таке інше мистецтво, цілком відмінне від мистецтва Європи Нового часу. Прекрасне велике мистецтво. Мистецтво прекрасного. Досконале мистецтво, що не має нічого спільного з мистецтвом перемальованих гіпсів, з італійським мистецтвом Відродження, Рафаеля, Леонардо й Мікеланджело, ані з мистецтвом голландських майстрів, яким воно було досі.
Він пізнав це незнане, "інше", те, чого в цілковитій самоті села прагнуло його серце.
Риючись серед ґравюр і естампів в рундуках і крамничках букіністів і антикварів, Ван Ґоґ ненароком натрапив на японські малюнки, на японське мистецтво. Вони одразу захопили його. Потрясли його. Нові обрії відкрились для нього. Так, мистецтво може бути іншим. Сутичка з кузеном Мов, коли він відмовився малювати гіпсову голову Аполлона, набувала свого сенсу. Він шукав, і він знайшов. Можна бути майстром, не рисуючи з гіпсів. Існують великі в світі майстри, які ніколи не перемальовували гіпсів з античних статуй. Античність не єдина норма досконалого й довершеного мистецтва. Тепер він це бачив на власні очі, обмацував пальцями. Тримав у власних руках.
Його вибухи протестів знаходили собі ствердження. Усі гроші, які в нього були, він витрачає на купівлю "японців". Тепер він їсть лише сирі мушлі в оцті, але на стінах його кімнати висять японські малюнки, мистецтво заощадженого штриха. Зображення, яке знаходить собі втілення через відмовлення від деталі.
В поняття іншого був вкладений нарешті конкретний зміст. Анверські ландшафти, морську набережну міста, гавань, кораблі, небо, море, синю далечінь безмежного простору він малює тепер так, ніби Голландія відучора опинилася в Японії, в Азії, перестала бути країною Європи. Анверські пейзажі він рисує як японські. Дерева, немов це були хризантеми. Досі він малював у брунатно-чорних тонах. Тепер його улюбленим кольором стає цитриновий, яскраво жовтий. Різкий колір, що сяє в найвищому напруженні барви. Сяйво в своїй остаточній суцільності.
До вражень од японців прилучаються також враження від картин, які він знаходить у місцевому анверському музеї мистецтв. Він особливо захоплюється тут "Молодим рибалкою" роботи Франса Гальса. Але найбільше його вражають ґрандіозні полотна Рубенса. Він почуває себе схвильованим од їхньої могутньої сили.
Одного разу він пішов у неділю до собору, щоб оглянути тут славетні твори Рубенса, його колосальне "Розп’яття" й "Зняття з хреста". На погляд Вінсентів, їм бракує глибини, але він смакує їх віртуозність, їх велич, їх екзальтовану надмірність, це вміння відтворити повноту почуттів, однаково радісно ясність і скорботу, цю комбінацію фарб, потік світла. На його думку, це важить далеко більше, ніж та діагональ, що її в архітектоніці картини Рубенса так вихвалюють естети.
До Анвера Ван Ґоґ приїхав з наміром учитись. Од брата Тео він одержує трохи грошей і в листопаді 1885 року вступає до тутешньої Академії мистецтв, щоб прослухати в ній курс.
На своїх товаришів цей новак справляє враження дивака. Кумедно одягнений. Уже немолодий, невиразного віку. Ця його хутряна шапка, побита молем. Синя куртка, яку носять селяни або візники. Замість палітри він тримає в руці маленьку дощечку. З кишені він витягає червону ганчірку, й вона править йому за носовик.
Порух здивовання з боку учнів супроводить кожну його появу, коли, відчинивши двері, він переступає поріг класу.
Згідно з методикою викладання рисунка, як в усіх інших художніх школах, так і в анверській Академії мистецтв в основу покладено студії зразків античного мистецтва. Власне, скульптури. Професор приносить гіпс — Аполлон, Зевс, Венера, Атена — і учні зрисовують зразки, безокі голови, білі торси.
Вінсент рисує зі швидкістю, яка дивує всіх учнів, але не захоплює професорів. Останні ставляться до нього стримано. Вони знаходять у нього добру волю, бажання вчитись, але це й усе, що вони можуть сказати про нього доброго.
Його рисунки відрізняються від рисунків інших учнів. Він робить їх у своїй власній, відмінній манері. Чи не стане цей голландець ферментом незгоди?
В кожному разі професор Варлян, професор класу малярства (тіло), відомий мистець, чиє ім’я приваблює до Анвера англійців і голландців, які вчаться малярства, позитивно оцінює роботи Ван Ґоґа.
Однак критичні зауваження інших професорів Вінсент сприймає з незадоволенням, хоч і намагається до них звикнути.
— Я згоджуюсь з ними, оскільки можна! Але хоч я й мовчу, але вже одним цим я їх дратую.
Він дратує їх своїм мовчанням, як вони дратують його своїми критичними зауваженнями. До того ж внаслідок важкої праці й недоживлення, — чи ж можна жити з самих тих мушлів з оцтом та вареної камбали? — він доходить до межі, до остаточного перенапруження. Так мало треба, щоб заломитись або вибухнути. Це може статися кожної миті, з кожного найдрібнішого приводу, а то й без всякого приводу.
У своїх листах до Тео він раз у раз нагадує останньому про його обіцянку. Анвер не задовольняє Ван Ґоґа. Він хоче переїхати до Парижа. Париж! Тільки Париж може принести визнання.
Катастрофа прийшла в найближчий час. Вибух стався на лекції рисунка в класі професора Зібера. Професор Зібер наказав служникові на подіумі посередині зали поставити гіпсову Венеру Мілоську. Відповідно до вимог і правил, учні ретельно креслили контури античної статуї.
Вінсент супроти правил, — бо що таке Вінсент і правила?! — вирішив намалювати статую, відтворюючи враження об’єму. Грецьку абстрактну вроду з гіпсу він перетворює на тілесну фламандську красу. Безрукій він домальовує руки. Він поширює їй стегна. Боги живуть на Олімпі й годуються амброзією й нектаром. Жінка, яку на аркуші ватману малює Ван Ґоґ, набуває в нього вигляду простої селянки з Брабанту, що годується картоплею, їсть капусту й хліб, п’є пиво, вагітніє, виношує в своєму череві й родить дітей.
Один з учнів наслідує Ван Ґоґа! Професор спиняється вражений. Малюнок Ван Ґоґа й його приятеля професор розглядає як прояв спротиву, як негідне й неповажне знущання з нього й його вказівок. Він гостро застерігає авдиторію від повторення подібних спроб.
Критика професора роздратувала Вінсента. Він заявив:
— Ваші контури — лише безглуздий трюк! Гіпс зображує молоду жінку, але жінка, щоб бути жінкою, повинна мати руки, широкі стегна й черево, в якому вона може виношувати дітей.
І він грюкає дверима класу, щоб більше ніколи не переступити порога Академії.
***
В лютому 1886 року Вінсент прилучається до свого брата Тео в Парижі. Ще з тих років, коли він працював у філіалах фірми "Буссо", він знає:
— Успіх приходить з Парижа!
Тут, в Парижі, він нарешті знайде себе. Ля-Е й Нюєнен були етапами підготовки. Анвер дав йому можливість пізнати інші джерела для малярства, ніж класицизм: барокову пишність, ярмаркову кермесну яскравість Рубенса і, поруч з тим, японців. Досі на стіні його кімнати висів "Анґелюс" Мілле; тепер у нього висять японці. Для селян Мілле більше не лишається місця.
Під впливом Рубенса ясніє його палітра. Вплив японців підказав йому, що він може звільнитися в мистецтві від класицизму, перемогти мистецтво Європи. У японців він знайшов те, чого йому досі бракувало: цю дивовижну стислість виразу, ощадність жесту, скупість ліній і, разом з тим, цю надзвичайну сміливість руху. Повноти враження досягнено через неповноту зображення, через натяк, що вказує на самого себе. Фантазія домальовує в уяві відсутнє на малюнку.
В Парижі Вінсент оселюється на Монмартрі, в мешканні брата Тео. Тео пішов тим шляхом, якого колись зрікся Вінсент. Тепер він став завідувачем крамниці картин, що належить фірмі "Буссо" й міститься на вулиці Монмартр.
В крамниці повно псевдомистецького краму, картин малярів з "Салону", як-от Ронде або Енне, приміром, "Кромвелові вояки знущаються з Карла І" або солодкаві зображення голих жінок. Жадна з цих картин не подобається Вінсентові. В мистецтві він прагне іншого.
Через брата Тео Вінсент Ван Ґоґ знайомиться з найвидатнішими представниками модерного "імпресіонізму", з Моне, Деґа, Піссарро, що їх полотна він має нагоду побачити в крамниці у Тео. Тео підтримує цих майстрів і намагається продати їхні картини в своїй крамниці.
Імпресіоністи, що їх картин Вінсент досі не бачив, становлять для нього не менше відкриття, ніж японці.
— Рисувати en clair — це ж ціла революція!
Ван Ґоґ нарешті усвідомлює сенс свого покликання. Нарешті він знаходить себе. Він входить у коло імпресіоністів.
