Самотній мандрівник простує по самотній дорозі - Петров (Домонтович) Віктор

Вінсент не одвідує нікого, окрім Жіну й Руленів. Кожного разу, коли в Арлі відбувається бій биків, вони ходять дивитися. Вінсент робить з цього картину. Поза цим лишаються для них тільки кав’ярні й публічні доми, подібні на кав’ярні, абсент і жінки. Вінсент уподобав собі "Одинку", розташовану на одній з глухих вуличок, і став постійним клієнтом однієї дівчини на ім’я Рашель, що її звуть Ґабі.

Після дня, проведеного за працею, вони йдуть до найближчих кав’ярень тут же на площі Ламартін випити абсенту. Коли ж вони хочуть продовжити вечір, вони кінчають день в сумних нічних кав’ярнях, де нічні п’яниці дрімають, спершись ліктем на стіл, і перед ними стоїть не дуже чиста склянка.

***

В істоті своїй вони зовсім різні. Так, це правда, Ґоґен приїхав до Арля й оселився разом з Ван Ґоґом, але він людина раптових настроїв і несподіваних рішень. Рішення приїхати до Арля з’явилося в ньому випадково й не зовсім сподівано — для нього самого. Зрештою, він так само міг поїхати до Порт-Авена, щоб підтримати товариство Емілю Бернару, або ж у Бретань, Нормандію, на Антільські острови або Таїті.

Кінець кінцем, окрім спільної позиції проти імпресіонізму, у них немає нічого, що їх зближало б. Вони плекають зовсім інші мистецькі смаки. Ван Ґоґові подобається Мейсоньє й не подобається Енґр, Ґоґенові, навпаки, до вподоби Енґр, і він не зносить Мейсоньє. Його дивує, як Ван Ґоґ, людина, що здавалось би, розуміється на мистецтві, може недооцінювати Енґра.

У них цілком відмінні вдачі.

Ван Ґоґ має багато спільного з Франціском з Ассізі. Як і цей середньовічний святий, він людина самозречень. Відмовлення — ось те, що найбільше його вабить. Це наскрізна риса всієї життєвої його вдачі й долі. Зрікаючись, Вінсент ніколи не боявся втратити себе. Він щедрий. Він завжди ладен віддати все й віддатись, служити всім, принизити себе. Ніколи він не виявляв бажання піднести себе, поставити себе вище за когось іншого. Він ніколи не намагався підтримувати зв’язки з заможними й впливовими, "вищими" людьми. Навпаки, він завжди шукав товариства лише серед людей звичайних і простих.

Він в істоті своїй простий. Пуританин. Людина праці. Людина, яка воліє взяти на свої плечі якнайтяжчу ношу. Він не шукає нічого легкого. Ні в своїй творчості, ані в житті. Він і найменше не амбітний. Без гонору. І ця скромність, яка в ньому доходила до самоприниження, це бажання завжди коритись, це відчуття праці як послуху й себе як послушника, все це становило в ньому одну з найсимпатичніших рис його вдачі.

Ґоґен цілком протилежний йому. Насамперед, він надзвичайно амбітний. Він хоче блищати й сяяти, підноситись. Високомірний принц, який охоче прибирається в золото, пурпур і вісон. Фантастичний нащадок Монтесуми. Владар, що дбайливо охороняє недоторкненість своїх володінь, свого безумовного авторитету. Він не хоче піддаватись нікому, лише впливати. Не коритись, а підкорювати. Він деспот. Людина еґоцентричної вдачі, кристалізованого егоїзму. Для нього поза ним, поза його особою не існує нікого й нічого. Він все. Він учитель. Утаємничений. Носитель втіленої тайни. Шаман.

Ґоґен — позер. Ван Ґоґ — людина, цілком позбавлена пози.

Ван Ґоґ — щедрий. Ґоґен — скупий. Відколи за останній час його картини поволі почали продаватись, він ретельно заощаджує кожен су, щоб зібрати гроші на подорож у тропіки, про яку він давно й довго мріє.

Кінець кінцем, в ньому дуже глибоко сидить дух дрібного й дріб’язкового банкового урядовця. Його сердить Вінсентове безладдя. Хіба можна так жити? І це, насамперед, стосується грошей! Немає нічого дивного, що їм так часто бракує грошей, що вони так часто лишаються без нічого. Чи може Ван Ґоґ сказати, бодай хоч раз сказати певно, скільки в нього було грошей і на що він їх витратив?

Ні, Вінсент цього не знає!..

Ґоґен домігся того, що вони кладуть гроші в дві окремі скриньки: в одну — гроші, призначені на сплату за мешкання, тютюн, каву, непередбачені видатки; до другої — гроші на їжу.

Ґоґен вважає, що вони безліч грошей зовсім дурно видають на ресторани й при тому харчуються якнайгірше. Щоб заощадити на їжі, Ґоґен пропонує відмовитися од ресторанів. Він перебере кухню на себе. Він ґастроном, надає ваги тому, щоб добре їсти й знається на тому.

Але чи треба зазначати при цьому, що всю чорну, брудну роботу по дому й кухні виконує лише Ван Ґоґ? Так повелося з перших днів, що Ґоґен ніколи й пальцем не доторкнеться ні до віника, ані до ганчірки, але з тим більшим обуренням і крикливим протестом роздратовано вичитуватиме він своєму співмешканцеві, вказуючи на неприбране сміття, розкиданий скрізь тютюновий попіл, незаметені підлоги, невитерті віконні шиби, невинесені з учорашнього дня кухонні помиї.

Їхні ролі цілком чітко розмежовуються. Один наказує, другий виконує. Один є пан, другий раб, що йому прислуговує.

Не зустрічаючи ніякого опору з боку Ван Ґоґа, Ґоґен засвоює менторський, безапеляційний тон. Покрикує звисока. Вимагає безвідмовної покори. Ніколи не переступає дистанції, з перших же днів встановленої ним між собою й Вінсентом.

Як сказано, він ощадний. Більше: скупий. Скупенький!.. Гроші зі своєї кишені він витягає з дуже великою неохотою. Кожного разу, коли він це робить, він обертає кожну таку видачу грошей в театральну демонстрацію. При такій нагоді виголошується довга рацея, де говориться про саможертви з боку Ґоґена й Ван Ґоґ обвинувачується в марнотратстві, недбайливості, небажанні вважати, що він витрачає чужі гроші, а ці гроші і т.д. і т.д. Кінчається тим, що Вінсент поступається також і в цьому. Йому сказано: "Він пожадливий!" Він згоджується, не сперечаючись.

Відтоді Ґоґен живе майже цілком на кошт Вінсента, майже нічого не видаючи на спільні витрати, хоч який цей кошт не є злиденний. І їм усього бракує, починаючи з тютюну й кінчаючи цвяшками, щоб ними прибити натягнене на підрамник полотно. Бракує фарб, полотна, планок для підрамника.

Але ж хіба він, Вінсент, не прагнув цього, не мріяв про творчу духову спільноту, не страждав од творчої своєї самоізоляції? Хіба це не була його початкова, основна ідея Арля, з якою він їхав з Парижа на Південь, хіба він не ладен був дійти до кінця, піти на все, зробити все од нього залежне, щоб здійснити цю ідею? Хіба не з цією думкою він чекав на приїзд Ґоґена й не з нею він зустрів його тут?

Ні, він не капітулює перед труднощами, не поступиться перед перешкодами. Задля своєї мрії, задля здійснення своєї мети він ладен всю чорну роботу взяти на себе, всю найбруднішу працю на себе перебрати: мести, виносити, мити, піклуватись, дбати, з верблюжою витримкою коритися, обернутися в ніщо, стати учнем.

Певне, він скорився з покликання. Він свідомо принизив себе, щиро й безумовно визнав імператорську велич друга, повірив у його вищість і його чаклунство, в магічну його силу шамана, якому все дозволено, бо він, саме він і ніхто інший, володіє таємницею тайни.

Ми знаємо: Вінсент звик до самозречення в усьому, в тім числі і в приязні. Хіба цього вже не було з ним в Борінажі, що він дійшов до останньої міри відмовлення, зрікся ліжка, спав у кутку на соломі, не смів обув’я взути на ноги свої, ходив босий, голодував, бо соромився бути ситий, коли іншим не вистачало що їсти. А цей його зв’язок з Христиною, співжиття з цією знечещеною і зганьбленою жінкою: усе віддати їй і нічого не залишити для себе?!

Усе це повторюється ще раз в його взаєминах з Ґоґеном. В ім’я творчої дружби, творення мистецької церкви, спільноти він іде на самознищення, самопідкорення. Він ламає перегородки, одкриває шлюзи, стягає з себе ту зовнішню оболонку, що відокремлює людину від людини, душу від душі, "я" від "я".

І тепер, коли шлюзи відкрито й потік його "я" стримить, коли душа його оголена як ніколи, коли в останній душевній наготі своїй він особливо гостро відчуває кожен дотик до себе, він тим гостріше прагне пізнати того, в кому він співрозчиняється, хто всмоктує в себе його душу, вбирає його в себе, задля кого він позбувається, втрачає себе, нищить своє "я".

Кілька разів Ґоґен прокидався вночі, сповнений якогось невиразного почуття. Одкривши очі, він бачив Вінсента, який, схилившись над ліжком, стояв, уважно вдивляючись йому в обличчя. "Що таке, Вінсенте?" — питав він вражений. Але цей, не кажучи ні слова, забирався геть, ішов до себе, лягав на ліжко і, здавалося, засинав відразу, немов поринав у темну й глуху безодню.

Він існував з дивним почуттям темряви, що огортає його й хоче його поглинути, катастрофи, якої він не сміє й не може одвернути від себе. Чи не йшло все життя його від конфлікту до конфлікту?

Невиразні привиди починають одвідувати його. Вони приходять з невідомої безвісти й зникають у темряві.

Це дужче за нього: ніч, глуха безкрая безодня. Сни, подібні на яв. Яв, якої не відрізнити від сну. Він втрачає себе. Його немає, є Ґоґен, який заволодів його душею. Він примушує себе зосередитись на думці, що він здоровий духом, що він є Святий Дух, що демони безсилі супроти Святого Духа, але демони приходять з темної безодні, і він безсилий перешкодити, щоб вони приходили.

Тим часом Ґоґен охоче грає роль містагога. Помітивши, що це справляє враження на Вінсента, він тим охочіше свою високомірність одягає в шати містеріяльного покликання. Він промовляє з урочистою помпезністю, висловлюється пишно й таємниче.

Не пророк, а факір, не священик, а маг, фальшивий спадок фантастичних імператорів, він розпочинає гру. Нещирий і суєтний, він зловживає зі щирости й простоти Вінсента. Його приваблює віра останнього, його подив, пристрасність його захоплення. Він пишається, що зустрів людину, яка, здається, безвідмовно піде за ним, розчинить свою волю в його волі.

Він і найменше не вважає на духову небезпеку цієї гри, на ту велику відповідальність, яку він перебирає на себе.

Він прагне здаватись надзвичайним, не таким, який він є. Удавати з себе іншого, як він є. Дрібний урядовець, він претендує на стіл імператорів ацтеків. Не-Месія, він привласнює собі вбрання, яке йому не належить носити. Він відправляє месу, не бувши висвячений. Він імітує. Часто він буває ненатуральний, — самосвят і узурпатор.

Через кілька років, повернувшись зі своєї подорожі до тропіків, він прогулюватиметься по бульварах Парижа в екстравагантному вбранні мистця, з явайською натурницею поруч себе, з ковінькою в руці, вирізьбленою ним самим на зразок скульптури маорі, і з мавпочкою на плечі.