Син сонця - Джек Лондон

Ціла зграя крабів зашурхотіла Грифові з-під ніг, коли він рушив берегом, але під пальмами не рилися й не хрюкали свині, як бувало досі. Кокосові горіхи лежали там, де попадали, а під копровими повітками ніщо не сушилося. Ніхто не працював, скрізь панував нелад. Гриф ходив від хижки до хижки: ніде нікого не було. Трапився йому один дід, сліпий, беззубий, зморшкуватий; він сидів у холодку й забелькотів з переляку, коли Гриф озвався до нього. Неначе чума напала на острів, подумав Гриф, добувшись нарешті до Великої Хижі. Там теж було порожньо, все стояло гайном. Не було заквітчаних чоловіків та дівчат, не було темношкірих дітей, що звичайно качалися по землі в затінку авокадових дерев. На порозі, згорбившись і хитаючись із горя, сиділа Матаара, стара королева. Побачивши Грифа, вона знову заплакала й стала розповідати про своє лихо, нарікаючи, що нікому як слід привітати гостя.

- І вони забрали Наумоо,- закінчила вона.- Мотуаро помер. Мій люд порозбігався і гине з голоду в горах, де живуть кози. І нема нікого, хто б хоч надрізав тобі кокосового горіха. О брате, твої білі брати - справжні дияволи!

- Вони мені не брати, Матааро,- сказав Гриф.- Вони грабіжники й свині, і я вижену їх з острова...

Нараз він замовк, круто повернувся, миттю вихопив з-за пояса кольта й націлив його в лице чоловікові, що, зігнувшись навпіл, метнувся до нього з-за дерева. Гриф не вистрілив, а чоловік не спинявся, аж поки добіг до Грифа кинувся йому в ноги й почав щось безладно, дико викрикувати. Гриф угадав у ньому того втікача, що недавно майнув з «Валетти» і зник у заростях. Він підняв його і, тільки вже стежачи за його вустами з заячою губою, почав трохи розуміти, що той казав.

- Урятуйте мене, пане, врятуйте! - скиглив утікач по-англійському, хоч з вимови відразу було знати південно-морського тубільця.- Я знаю вас! Урятуйте мене!

Після того він забелькотів щось геть уже недоладне, аж Гриф ухопив його за плече й струснув, щоб він замовк.

- Я тебе теж знаю,- сказав Гриф.- Ти був за кухаря у французькому готелі в Папіїті два роки тому. Всі тебе наливали «Заяча Губа».

Чоловік нестямно закивав головою.

- Тепер я кухарем на «Валетті».- Він плював слиною, корчив губи, відчайдушно спромагаючись на виразну мову.- Я вас знаю. Я бачив вас у готелі. Бачив і в Лавіни. Бачив на «Морській чайці». Бачив на пристані, де стояла наша «Маріпоза». Ви капітан Гриф, і ви врятуєте мене. Ті люди - дияволи! Вони вбили капітана Дюпюї. Мене примусили отруїти половину команди. Двох застрелили на щоглі. Решту - у воді. Я їх усіх знаю. Вони викрали дівчат з Ваїнею. Вони понабирали собі за помічників в’язнів із Нумеї. Вони пограбували торгівців на Нових Гебридах. Пони вбили купця у Ванікорі та вкрали там двох жінок. Вони...

Але Гриф уже не чув його. З-за дерев від гавані долинула стрілянина, і він побіг до берега. Таїтійські пірати й Ново-Каледонські каторжники! Нічогенька банда! І ось тепер вони напали на його шхуну. Заяча Губа побіг слідом за Грифом, і далі оповідаючи про вчинки білих чортів.

Стрілянина стихла так само раптово, як і почалась, але Гриф біг далі, сповнений тривожних здогадів. На повороті стежки він здибав Маурірі, що мчав до нього з берега.

- Великий брате,- вимовив Людина-Цап, задихаючись.- Я спізнився. Вони забрали твою шхуну. Тікаймо, бо тепер вони шукатимуть тебе.

Він кинувся стежкою вгору, геть від берега.

- Де Браун? - запитав Гриф.

- На Великій Кручі. Я потім розкажу. Тікаймо!

- А мої люди, що були в човні?

Загайність Грифова доводила Маурірі до розпачу.

Вони з жінками на чужій шхуні. Не бійся, їх не вб'ють. Тим чортам потрібні матроси. Але тебе вони вб’ють. Слухай! - Водою до них долинула французька мисливська пісенька, що її співав розбитий тенор.- Вони пристають до берега. Я бачив, як вони забрали твою шхуну. Тікаймо!

Девід Гриф не боявся смерті й не тремтів за свою шкуру, однак ніколи не вдавав із себе героя. Він знав, коли слід битись, а коли тікати, і не мав сумніву, що саме тепер краще тікати. Він біг за Маурірі стежкою вгору, повз діда, що сидів у холодку, повз Матаару, що журилася на порозі Великої Хижі. Слідом за ним, наче собака, дріботів Заяча Губа. Ззаду галасувала погоня, але їй годі було мірятися з Маурірі, що біг так швидко, аж серце йому мало не розривалося. Стежка повужчала, звернула праворуч і поп’ялася круто вгору. Лишилася позаду остання очеретяна хижа; втікачі продерлись через хащі касії, де роєм літали великі золотаві оси. Стежка звивалася дедалі крутіше вгору, аж нарешті стала така стрімка, що нею могли ходити лише кози. Маурірі показав на голий вулканічний прискалок, куди здіймалася стежка, і сказав:

- За скелею, великий брате, ми будемо в безпеці. Білі чортяки туди не насмілюються йти, бо ми кидаємо їм на голову каміння, а іншої стежки нема. Завсіди вони тут спиняються та стріляють, коли ми переходимо верхів’ям скелі. Хутчій!

Ще за чверть години вони добулися до того місця, де стежка вилася голою скелею.

- Чекайте, а як ітимете, то швидше,- застеріг Маурірі.

Він вистрибнув на ясне світло, і знизу озвалося кілька рушниць. Кулі свистіли круг нього, хмарками зносилася кам’яна курява, але він щасливо перебіг відкриту ділянку. Гриф подався за ним, одна куля пролетіла так близько, що йому кольнуло в щоку. Заячу Губу теж не поранило, хоч він був і не такий прудкий.

Решту дня вони пересиділи високо вгорі в ярку, де в лавових заглибинах росли терасами таро й папаї. 6 Тут Гриф обміркував свої плани й докладно довідався від Маурірі, що сталося.

- Нам не пощастило,- казав той.- Треба ж було білим чортам якраз цієї ночі виїхати по рибу! Ми пливли протокою в темряві. А вони були на човнах. Вони завсіди мають при собі рушниці. Одного раятейця застрілено. Браун вівся дуже мужньо. Ми пробували