Скорочено Війна і мир - Лев Толстой

жити не можна. Князь Андрій відповідає, що "життя і так не дає спокою". Він тепер допомагає батькові, але не справи ополчення його хвилюють, а батьків характер: бо той має звичку до влади і тепер тою владою користується жорстоко. Тільки князь Андрій тепер має на нього вплив і може врятувати батька від зайвих мук совісті. Звільнення від кріпацтва, веде далі князь Андрій, не вигідне і не потрібне ні П'єру, ні селянам. Воно потрібно тільки тим, кого псує влада над людьми. Князю Андрію прикро, що страждає людська гідність, спокій совісті, чистота, але не самі люди, "котрих скільки ні січи, скільки ні голи, усе залишаться такими ж..." П'єр ніяк не може з цим погодитися.

П'єр і Андрій їдуть в Лисі Гори. По дорозі їм попадається ріка, що розлилася, через яку вони повинні переїхати на поромі. П'єр повертається до перерваної розмови, говорить, що він колись так само, як князь Андрій, не знав істинного шляху у житті, та його врятувало масонство. І П'єр розповів про масонство, як він його розумів. П'єр запитав, що князь Андрій думає про масонство. Той відповідає, що можливо П'єр і має рацію, але чому ж тоді, князь Андрій не бачить того, що так ясно усім: "Ви бачите на землі царство добра і правди, а я його не бачу". П'єр запитує Андрія, чи вірить він у майбутнє життя: "На землі, саме на цій землі... немає правди, усе неправда і зло; але у світі, у усьому світі, є царство правди, і ми тепер діти землі, а вічно — діти усього світу. Хіба я не почуваю у своїй душі, що я складаю частину цього величезного, гармонійного цілого? Хіба я не почуваю, що я в цій величезній незліченній кількості істот, у яких виявляється божество,— вища сила, як хочете,— що я складаю одну ланку, один щабель від нижчих істот до вищих? Коли я бачу, ясно бачу цей східець, що веде від рослини до людини, то чому ж я припущую, що цей східець переривається зі мною, а не веде далі і далі? Я почуваю, що я не тільки не можу зникнути, як ніщо не зникає у світі, але що я завжди буду і завжди був. Я почуваю, що, крім мене, наді мною живе душа і що в цьому світі є правда". Андрій говорить, що знає це вчення Гердера, але, що дійсно перекопує лише смерть — коли бачиш, як умирає близька тобі людина, тоді розумієш усю суєтність і нікчемність життя, тоді ставиш питання, невже немає нічого, крім цього життя. П'єр заперечує: "Коли є бог і майбутнє життя, тобто істина, є чеснота; і вище щастя людини полягає в тому, щоб прагнути до досягнення їх. Треба жити, треба любити, треба вірити, що живемо не нині тільки на цьому клаптику землі, а жили і будемо жити там, у всім (він показав на небо)". Незважаючи на зовнішній спокій, князь Андрій почуває, що слова П'єра справили на нього сильне враження, і "уперше після Аустерлиця він побачив те високе, вічне небо, що він бачив, лежачи на Аустерлицькому полі, і щось давно заснуле, щось краще, що було в ньому, раптом радісно і молодо прокинулося в його душі". По приїзді в Лисі Гори П'єр і Андрій бачать "божих людей", що прийшли до княжни Мар'ї. Старший Болконський наказує проганяти старців, але Мар'я їх приймає. Андрій ставиться до старців глумливо. Одна з паломниць розповідає про чудодійну ікону, що вона бачила, — Богоматір плаче, у неї "з очей миро ллється". П'єр говорить, що це обманюють простий народ. Княжна Мар'я конфузиться, паломниці обурюються. П'єр з Андрієм їх заспокоюють, говорять, що вони жартують. Через якийсь час приїжджає старий князь, П'єр йому сподобався. П'єр пробув у Болконських два дні, і по його від'їзді хазяї говорили про нього тільки гарне.

Ростов приїжджає в полк і радіє так, ніби повернувся в рідну сім'ю. Він вирішує повернути батькам гроші, що ті були змушені виплатити по його картковому боргу. Раніш Ростову посилали по 10 тисяч на рік, тепер же він вирішує брати тільки дві, а інші повертати батькам у рахунок сплати боргу. Микола ще ближче сходиться з Денисовим. Зимою полк в запасі. Провіант надходить нерегулярно, гусари бідують, годують коней соломою з дахів хатин. Одного разу у зруйнованому війною польському селі Ростов надибав старого хворого поляка і його дочку з немовлям, які голодували, але не мали ні сил, ні коштів, аби виїхати з села. Ростов призвозить їх до себе, годує і дає притулок, аж поки старий не одужав. Коли один з офіцерів натякає на дещо інші, ніж приятельські, відношення між молодою полькою і Ростовим, Микола у властивій йому палкій манері спростовує обмови, і Денисов ледь утримує друга від дуелі. Пізніше віч-на-віч Ростов признається Денисову, що полька йому як сестра, що йому дуже кривдно, що його запідозрили в непорядності. Денисов і сам схвильований вчинком друга, говорить про "дурну ростовську породу", але сльози стоять на очах бравого гусара.

У квітні цар приїздить до своєї армії. Ростов засмучений, що не попав на огляд, який робив государ військам. Солдати, як і раніше, живуть голодно. Денисов, бачачи, як нижчі чини шукають по околишніх лісах їстівне коріння, не витримує і наважується поправити положення будь-яким засобом. Через якийсь час він повертається з транспортом продовольства, що відбиває у своєї ж піхоти, і роздає продукти солдатам. Наступного дня полковий командир викликає Денисова і відправляє його в штаб улагоджувати інцидент. Сам командир згодний дивитися на "інцидент" крізь пальці. Денисов їде в штаб, але до вечора повертається самий не свій, почуває себе настільки погано, що лікарю навіть припадає пустити йому кров. Денисов розповідає, що в провіантському полку, де він сподівався зам'яти справу, йому зустрівся Телянін. З'ясовується, що саме він і морив солдат Денисова голодом весь цей час. Денисов б'є Теляніна. Через якийсь час приходить запит, що наказує Денисову явитися в суд, тому що на нього заведена справа. Штабні подають інцидент так, ніби Денисов був п'яний і побив двох чиновників. На однім з оглядів Денисов одержує легке поранення (очманіла куля) і, скориставшись випадком, їде в шпиталь. Ростов через якийсь час відправляється відвідати його. У шпиталі тиф. На Ростова справляє страшне враження солдатський шпиталь. Першим, кого зустрів Ростов у офіцерських палатах, був Ту-шин, той самий капітан, що довіз пораненого Миколу під