Скорочено Війна і мир - Лев Толстой

був Борис Друбецький, який приїхав кур'єром з прусської армії, де був ад'ютантом у дуже "важливої особи". Він вже цілком оволодів законом, за яким роблять кар'єру: "для успіху на службі потрібні не зусилля, не хоробрість, не праця, а треба було тільки вміння поводитися з тими, хто винагороджує за службу". Елен звертає на нього увагу. Борис рветься зробити кар'єру всіма засобами, заводить "потрібні знайомства". Тепер вік не буває в Ростових і соромиться своєї дитячої любові до Наташі. Елен запрошує Бориса до себе. Приїхавши в призначений час, Борис зустрів у Елен багато інших гостей і так і не розуміє, навіщо його, власне запрошували. Проте, прощаючись, Елен знову запрошує його. Незабаром Друбецький стає своєю людиною в домі Елен.

Війна проти Наполеона у розпалі, театр військових дій наближається до меж Росії. У 1806 р. старого князя Болконського призначають одним із восьми головнокомандуючих ополчення. Активна діяльність підтримала старого князя, тепер він весь час присвячував державній службі. Княжна Мар'я майже перестала за браком часу у батька брати у нього уроки математики. Вона присвятила себе вихованню племінника, намагаючись, скільки могла, замінити йому матір. На могилі маленької княгині поставили пам'ятник, привезений з Італії. Вираз обличчя янгола на тому пам'ятнику дивно нагадував князю Андрію вираз обличчя дружини після смерті. Старий князь виділив князю Андрію Богучарівський маєток, і той, аби позбутися тяжких спогадів і усамітнитися, почав у маєтку будівництво і проводив там більшу частину свого часу. Князь Андрій після Аустерліцу вирішив більше не служити і, щоб не йти на дійсну службу, приймає посаду під керівництвом батька. Батько й син наче помінялися місцями: "Старий князь, збуджений діяльністю, очікував тільки кращого від теперішньої кампанії; князь Андрій, навпаки, не беручи участі у війні і у душі шкодуючи про це, бачив тільки погане". На початку 1807 року старий князь поїхав у справах ополчення по губерніях. Князь Андрій залишився у Лисих Горах: захворів його маленький син. Разом з княжною Мар'єю вони доглядають за хворим хлопчиком. Від старого князя приносять листи, той сповіщає про перемогу російської армії у одному з боїв. Князь Андрій з сумом визнає, що ці перемоги здобуваються саме тоді, коли він не служить. Князь Андрій боїться втратити свого сина, тому почувається майже щасливим, коли хлопчик починає одужувати. Стоячи разом з сестрою над дитячим ліжечком, він змушений признатися собі, що тільки це щастя йому й залишилося.

Після прибуття в Київ П'єр одержує від масонів указівки, що йому, робити у своїх маєтках. Він збирає управляючих, пропонує звільнити селян від кріпацтва, не змушувати працювати жінок і дітей нарівні з чоловіками, скасувати тілесні покарання, а перейти до умовлянь, організувати притулки, школи тощо. Деякі слухають міркування пана зі здивуванням, більшість же швидко розуміє, як обернути його ідеї на свою користь. Незважаючи на величезне багатство П'єра, його справи йдуть погано, гроші йдуть невідомо куди, головний управляючий щорічно повідомляє то про пожежі, то про неврожаї. П'єр щодня "займається" із головним управляючим, але почуває, що "заняття" ні на крок не зрушують справи з мертвої точки. Як самого значного землевласника П'єра приймають у губернії дуже радо, у його честь знову влаштовуються обіди, затіваються вечори, таким чином, Безухов починає жити старим життям, але тільки в іншій обстановці.

Навесні 1807 р. П'єр вирішив, повертаючись до Петербурга, навідатися по дорозі у свої маєтки і перевірити, "у якому стані перебував тепер той народ, який ввірив йому бог і якому він намагався дарувати благодіяння". Головний управляючий, який "поки" не бачить можливостей звільнення селян, приготувався зустрічати Безухова по селах з образами і хлібом-сіллю. П'єр не знає, що насправді села знаходяться в занепаді, що жінок, які годують дітей, перестали посилати на панщину, але замість цього вони виконують найтяжку роботу на своїй половині, що піп, який підносив йому образа, обкладає селян непосильними поборами та ін. Управляючий переконує П'єра, що селянам не потрібно звільнення, оскільки вони і без того щасливі. По дорозі П'єр, щасливий від того, що його реформи мають такий успіх, заїжджає до свого друга Болконського. Князь Андрій на той час перебував у своєму Богучарівському маєтку. П'єр помічає, що на усьому в садибі лежить "відбиток акуратності і господарської розпорядливості молодого князя Болконського: дороги рівні, мости з перилами, біля дому — молодий сад. Князь Андрій радий гостю, але усе ж Безухова вражає зміна, яка відбулася у молодому князі: "погаслий, мертвий погляд, котрому князь Андрій, незважаючи на всі старання, не може додати радісного блиску". П'єр розповідає про себе, говорить, що став зовсім іншою людиною, розповідає про свої плани у господарській діяльності. Але князь Андрій ставиться до всього досить скептично. За обідом розмова заходить про одруження П'єра, про дуель. Безухов заявляє, що радий з того, що Долохов залишився живий. Князь Андрій заперечує, що "убити лютого собаку" навіть корисно. Проте, на думку П'єра, це несправедливо — не можна чинити того, що є зло для іншої людини. Андрій же вважає, що ніколи не знаєш напевно, що є зло. Він додає, що знає два дійсних зла в житті: "хвороба і каяння совісті, і щастя є вже сама відсутність цього зла". Князь Андрій розповідає, що раніш жив заради слави, але тепер позбувся цієї химери, став спокійніше, тому що живе для одного себе. П'єр говорить, що треба робити активне добро: будувати лікарні, давати притулок старцям тощо. Андрій відповідає, що сам він може будувати дім, розбивати сад, П'єр — улаштовувати лікарні, але і те, і інше — лише засіб згаяти час, а не життя. Андрій додає, що, звільняючи від кріпацтва, П'єр тим самим бажає вивести мужиків із тваринного стану і дати їм "моральних потреб", хоча, на його думку, єдине можливе щастя — щастя тварини. "Я заздрю йому, а ти хочеш його зробити мною, але не давши йому ні мого розуму, ні моїх почуттів, ні моєї маєтності. Далі — ти говориш: полегшити його роботу. А по-моєму, праця фізична для нього є така ж необхідність, така ж умова його існування, як для мене і для тебе праця розумова. Ти не можеш не думати. ...Він не може не орати, не косити; інакше він піде в шинок або захворіє..." "Лікарні, ліки... у нього напад, він умирає, а ти пустив йому кров, вилікував. Він калікою буде ходити десять років, усім у тяготу. Набагато спокійніше і простіше йому померти". П'єр жахається і говорить, що з такими думками