Роксолана - Загребельний Павло

Селім щедро нагородив зрадників: Хаїр-бега посадовив намісником у Єгипті, а Джамберді Газалі — в Дамаску, віддавши йому всю Сірію. Селімів великий візир Юнус-паша сказав султанові: "Половина ісламського війська загинула в боях і лишилася в піщаних пустелях, і єдина користь від цього та, що Єгипет перейшов у владу своїх зрадників". Селім велів задушити візира за ці слова. Скористалася ж з розгрому мамелюцьких султанів Єгипту цілком неждано валіде Хафса. Щойно довідавшись про першу перемогу Селіма під Халебом і про смерть Кансуха ал-Гурія, вона негайно спорядила своїх довірених гонців на далекий Кавказ до свого племені і звеліла передати старшинам: "Чого ви ще ждете в своїх горах? Всемогутній султан побив черкеських мамелюків, незабаром прийде зі своїм ісламським військом і на Кавказ. Шліть його синові найкращу з своїх дівчат, так само неперевершену вродою і гідностями, як неперевершена сила султанського війська!"

Гонці їздили довго, бо дорога від Маніси далека, тяжка й сповнена небезпек: пустелі, гірські пасма, бурхливе море й ще гори, чужі, суворі, дико-неприступні. Як знайти там маленьке плем'я черкесів, як до нього доступитися і приступитися? Коли ж повернулися, були з ними три брати-черкеси, які привезли загорнений у безмежну волохату бурку живий пакунок. Духом далеких вітрів, нічних вогнищ било від братів і від того схованого в чорній бурці дарунка, і валіде, хоч ніколи не знала духу черкеського племені, хижо роздула ніздрі, бо ж голос крові лунає у жінці й через відстані поколінь.

Де та Маніса і що та Маніса — а от же долинув з неї голос султанської жони до неприступного кам'яного Кавказу, почули його благородні черкеси і хоч ніколи нікому не впокорялися, століттями вели життя дике й криваве, але вчули в цьому голосі щось, може, й близьке, вмить відгукнулися й послали для невідомого шах-заде, який сидів у ще невідомішій Манісі, найдорожчу перлину свого племені.

Тільки одне велике чорне око побачила валіде Хафса в покошланості бурки, зиркнуло на неї з холодною байдужістю, а її вдарило в саме серце тим поглядом, відчула, як прокинулася в ній кров диких предків, закипіла й заграла, мов у танку кафенір, під час якого черкеси освідчуються в коханні єдино дозволеним у них способом — стрілянням перед обраницею.

Брати, клекітливе перегукуючись, вправно розмотали бурку, витрусили на землю одягнену у вузький шовковий бешмет окату тоненьку черкешенку, таку ніжну, як пелюсток троянди, що зацвітає повесні, коли ще не в'ялить і не обпалює спека, і валіде, хоч привчена до жорстокої стриманості османської, не стерпіла, вигукнула:

— Гюльбахар!

Гюльбахар означало: весняна троянда. Може, жінок завжди слід було б називати іменами квітів, але цю дівчину інакше ніхто б і не назвав. Так і стала вона з тої першої хвилини Весняною Трояндою — Гюльбахар.

Не чекаючи, поки дівчину вимиють і натруть пахощами, щоб прогнати з неї дух просторів, принесений із довгої мандрівки, одягнуть у гаремні шовки і навчать бодай привітання турецького, валіде показала Гюльбахар Сулейманові. Побоювалася, що дівчина збентежиться й розгубиться і видасться ученому синові занадто дикого, але збентежився і розгубився Сулейман — так гордо повелася з ним юна черкешенка, так холодно поглянула на нього своїми розумними великими очима, на дні яких залягла нескала-мучена, але вже несамовита хтивість.

У Гюльбахар не було вибору, її привезено для втіхи цьому високому понурому султанському синові, нею горде її плем'я вклонялося майбутньому султанові, її кинуто в бурхливу гірську річку в сподіванні, що вибереться на берег без нічиєї помочі, послано в пащу левчукові з вірою в те, що не дасть вона себе проковтнути, а стане левицею так само хижою. Мала вона повестися тут гідно, не почуваючись жертвою, вразити свого повелителя не самою красою і незайманістю, а й природним розумом, багатством душі, що його, коли й не мала достатньо, повинна була здобути швидко, вміло й непомітно. Знала на те єдиний спосіб: гордість, ховаючись за яку, можна досягти всього на світі.

Вона стала султаншею, перш ніж Сулейман — султаном. Така царська хода була в неї, такі погляди, такий голос. Валіде насилу стримувала дрож, який пронизував усе її тіло. Кров її предків, її власна кров пробудилася в цій гнучкій дівчині, в її оксамитових очах, у гострих твердих персах, в міцних стегнах, у рожевих пальчиках смаглявих ніг, які та радо показувала всім у гаремі, ходячи босоніж, у широких шовкових шароварах і в довгих прозорих сорочках з просторими рукавами. Смагляве тіло прозирало крізь тонку тканину черкеської сорочки так солодко, що Сулейман геть забув про свою стриманість і настороженість до всього, що так чи інакше зазіхало на його власну свободу, він не міг одірватися від Гюльбахар, забув навіть про свого улюбленця Ібрагіма, про нічні сидіння з мудрими знавцями законів і солодкомовними поетами, про лови та кінні гони, про стріляння з лука й підковування коней на стайні.

Жінка, прислана для любові, повинна любити. А коли любить гаряче й вірно, має народжувати синів. Кожна одаліска хотіла б народити сина для шах-заде, щоб самій стати законною жоною-кадуною, а там і султаншею. Але сім'я Османів падає тільки в обране лоно! Чого не спромоглися рабині-одаліски, зробила вільна черкешенка. За рік народила Сулейманові сина Мехмеда, згодом ще одного сина, якого названо Мустафою, тоді третього — Мурада. Після другої дитини з тоненької, крихкої, майже прозорої дівчини Гюльбахар несподівано перетворилася на гладку, округлу, м'яку гаремну улюбленицю, але не втратила чару для Сулеймана, далі народжувала йому дітей, і, коли, вже султаном, нетерпляче ждав прибуття з Маніси свого гарему до столиці, вона була в близькій надії на четверте дитя — і це за неповних чотири роки!

І тепер майже ніхто не згадував її ніжного імені Гюльбахар, звано по-новому, відповідно до становища, яке зайняла при дворі,— Махідевран, тобто Господиня Віку.

Прибула до Стамбула повновладною султаншею, уже не було в ній пам'яті про свій далекий і, власне, убогий рід, бо дала початок пишному родові султанському, не знала вона, що таке розум для неї, бо могла замінити його всемогутньою державою; не дбала про душу, маючи неподільну владу; була чужа милосердю, заклопотана тільки роздаванням повелінь. Ходила-по гарему вся облита повабом, солодка, мов халва. Обвішана коштовностями, уся в сутому золоті й самоцвітах, що бугрилися на її округлостях, мов гостре креміння на втоптаній гірській дорозі. Ходу мала царську. Непомітно віддавала служебкам найдивніші повеління й виказувала забаганки: подати чашу з напоєм, поправити одяг, підкласти подушку під ноги, погладити волосся, почухати за вухом, ласкаво лоскотнути п'ятку.

І це мала побачити Настася, вночі приведена сюди чорними як ніч євнухами, запхнута в якусь довгу й непривітну кімнату, де покотом спало з десяток або й більше розкудланих і злих (як виявилося вранці) гаремних підложниць, а тепер пущена в загальні покої, де лінькувато штовхалися молоді, недбало зодягнені видри і де царювала вже зрання ця опецькувата султанша. Якби Настася на власні очі не побачила Махідевран, вона б ніколи не повірила, що така жінка може існувати на світі. Але здивувавшись і навіть злякавшись попервах, Настася, хоч якою нещасною і упослідженою почувалася того ранку, зухвало заприсяглася в душі: навчуся ще ліпше!

Одаліска-сербкиня сказала Настасі, що в Махідевран тут сімдесят служебок.

— А в мене буде сто сімдесят, а то й більше! — засміялася Настася.

Махідевран умить відзначила той невластивий гаремові сміх, але не поцікавилася новою рабинею. Бо й навіщо! Хіба випросити її у валіде для найганебніших своїх прислугувань? Та навіть цього не дозволила собі Махідевран. Бо помітити — означало принизити себе, свою султанську гордість, яка вже не мала нічого спільного з колишньою гордістю дівчини з дикого гірського племені, а стала пихою і величанням.

Так бідній Настасі судилося зіткнутися з пихатою черкешенкою, перш ніж побачила вона повелительку гарему валіде Хафсу і найвищого володаря усіх цих заблуканих душ — султана Сулеймана. Поки не бачила їх — не вірила до кінця в те, що з нею сталося. Пихата Махідевран навіть розвеселила дівчину, і Настася ще довго, неспроможна вгамуватися, сміялася при згадці про черкешенку, і подивовані одаліски, які ждали від новенької зітхань, сліз і розпачу, а не веселощів, назвали її вже того першого дня Хуррем — розвеселена.

З цим іменем мала вона стати незабаром перед всемогутньою валіде. Слово Хуррем ще не віщувало лиха нікому: ні валіде Хаф-сі, ні султанським сестрам, ні жилавому старшому євнухові, чорношкірому кизляр-азі, ні всемогутній Махідевран. А тим часом ховалася в ньому загроза, як у всьому незвичному, бо незвичне ламає усталений лад, а це неминуче веде за собою нещастя для когось, надто для жінок, які усе своє життя витрачають на відчайдушні зусилля дати бодай якийсь лад тій суміші хаосу й випадковостей, з яких і складається, власне, життя, коли на нього поглянути оком неупередженим і нечоловічим.

ХУРРЕМ

Тільки потрапивши за подвійні, куті залізом двері султанського гарему, Настася зрозуміла, яку нагоду втратила вона ще на морі, зрозуміла й пошкодувала. Кинутись би з кадриги в розклекотані води, понесло б та понесло її, мов скіпку, як отого дельфінчика, встреленого безжальним Сінам-агою, і не було б ні ганьби, ні мук, ні неволі. Згадувалася Марунька Голодова з Рогатина, яку збезчестив гусар. Взимку пропала, і не могли знайти, а повесні, коли поламало кригу на ставкові коло млина Підгородського, спливла вона у водяному шумовинні, і довго ще Настасі ставало лячно від згадки про Маруньку, боліла душа, коли думала, як страшно було Маруньці кидатися в ополонку, як рвалася, мабуть, з-під льоду і вмирала, задихалася — ні крику, ні скарги, ні ридання останнього. А тепер, може, й заздрила Маруньці!

Вкинуто її вночі за подвійні, куті залізом двері, гриміли важкі залізні засуви на тих дверях. Ніби в церковній ризниці або в багатих склепах на рогатинському ринку. Заснула тільки часинку під ранок, спробувала блукати в нетрях гарему і вжахнулася. Цілий світ! Заплутаний, безконечний, розділений, монотонний і страшний у своїй безвиході.