Роксолана - Загребельний Павло
Дільсізи, показавши султанові обличчя злочинця, накинули тому на голову чорне запинало, зготовляючись вчинити неминучу кару, але Сулейман порухом вказівного пальця лівої руки затримав їх.
— Де кадій [17] Стамбула? — спитав спокійно. Хотів бути справедливим, керуватися не гнівом, а законами. Не цікавився, як звуть злочинця і хто він. Бо злочинець через свій злочин став твариною, тварина ж не має імені, так само й становища. Тільки смерть може знов зробити злочинця, який замахнувся на султанську честь і завдав найвищої образи падишахові, людиною, і тоді йому буде повернуто його ім'я, і родина може забрати його тіло, щоб віддати землі згідно зі звичаєм.
Кадій прибув і вклонився султанові.
— Воістину Всевишній аллах любить людей високих помислів і не любить низьких,— тонко проспівав він, погладжуючи віхті сивої бороди і надимаючи побузковілі від холоду щоки.— Адже господь твій у засаді.
Після цього кадій змалював усю підступність і тяжкість злочину спровиненого і на потвердження навів висловлювання Абу Ханіфа, Малікі й Несая [18]. Не могло бути злочину тяжчого, ніж посягання на честь володаря, ті ж, хто вганяв свої стріли в гарбуз щастя його величності, втрачають право жити, бо пролив на них господь свій бич кари. Воістину ми належимо богу і повертаємось до нього.
Султан і всі його візири визнали винятковість знань кадія, красу його мови і гарну побудову доказів. Сулейман показав "без'язиким" пальцем, що вони мають робити, ті вмить накинули нещасному на шию чорний шнурок, вхопилися за кінці — і ось уже чоловіка нема, лежить труп з виряченими очима, з прокушеним посинілим язиком, і сам султан, Ібрагім, візири, вельможі пересвідчуються в його смерті, проходячи повз задушеного і пильно придивляючись до нього. Сулейман подарував кадієві султанський халат і, здобрілий, сказав Ібрагімові, що хотів би сьогодні з ним вечеряти.
— Я звелю приготувати румелійську дичину,— вклонився Ібрагім.— Солодкого вистачить чотирьох перемін.
— Сьогодні холодно,— пересмикнув плечима Сулейман.— Не завадить анатолійський кебаб.
— Не завадить,— охоче згодився Ібрагім.
— І чогось зеленого. Без солодощів обійдемося. Ми не жінки.
— Справді, ваша величність, ми не жінки. Вперше за день султан усміхнувся. Помітити цю усмішку під вусами вмів тільки Ібрагім.
— Ми сьогодні гарно постріляли.
— Ваша величність, ви воістину метали сьогодні стріли щастя.
— Але ти не відставав од мене!
— Випереджати вас було б злочинне, відставати — ганебно.
— Сподіваюся, що наш великий візир складе газель про це
свято стрільби.
— Чи не занадто старий Піді Мехмед, ваша величність?
— Старий для стріляння чи для газелей? Як сказано: і голова запалала сивизною...
— Мехмед-паша суфій [19], а суфії засуджують усі втіхи. Я міг би скласти бейт [20] для великого візира.
— Навіщо ж відмовлятися від такого бажання? — Султан забрав повіддя свого коня у чаушів [21] , рушив ступою з Ок-Мейдану. Ібрагім, тримаючись біля його правого стремена, ледь нахилився до Сулеймана, щоб тому було ліпше чути, проскандував:
Маєш звичай, о суфію, засуджувати вино, заперечувати флейту Пий вино, будь людиною, облиш цей дурний звичай, о суфію!
— Це треба записати,— схвально мовив султан і пустив коня вскач. Ібрагім скакав поряд, мов його тінь.
Вони вечеряли в покоях Мехмеда Фатіха, розписаних венеціанським майстром Джентіле Белліні: білокосі жінки, зелені дерева, гяурські будівлі, звірі й птахи — все те, що заборонено кораном. Але пили вино так само заборонене кораном, хоч і сказано: "Поять їх вином із чаші запечатаної", зате з султана поволі сходила його звична похмурість, він ставав ледве не тим шістнадцятилітнім шах-заде з Маніси, який клявся колись Ібрагімові в любові й повазі на все життя. Хмільний верблюд легше несе свій в'юк. Пили і їли багато, але ще більше відкидали, бо челяді сюди вступ був заборонений, прибирати не було кому.
— Що не з'їдається — викидається! — недбало казав султан.— Сьогодні вечеря мені особливо смакує. А тобі?
— Мені так само.
Ібрагім підливав Сулейманові густого мускату, а самому не йшло з голови: "Що не з'їдається — викидається". А він не викидав би ніколи й нічого, бо ж був сином бідних батьків. Але тут, коло султана, вже не з'їдав усього, попри всю свою невситимість. От і Рушен не з'їв. То що ж тепер — викинути? А куди?
Дивився на Сулеймана, на його сумно схилену на довгій тонкій шиї голову, обтяжену височезним тюрбаном, пробував визначити справжні свої почуття до цього чоловіка — і не міг. Не хотів. Кривити душею перед самим собою не звик, а визнавати правду?.. Хай буде, як було досі. Він живе не для себе, а для темнолицього можновладця. І Рушен купив, платячи дурні гроші, дивуючи Гріі, а тоді не зачепив і пальцем, коли євнух заштовхав дівчину до ложниці,— не для себе, а для султана, для його царственого гарему, для Баб-ус-сааде в четвертому дворі палацу Топкапи за Золотою брамою насолод. Що ним керувало? Любов, жалість, вдячність за все, що Сулейман зробив для нього? Хіба знав? Діяв несвідомо, сам до часу не відаючи, що творить, лиш тепер збагнув і зрадів невимовне, і закортіло розповісти султанові, який дивний дарунок приготував для нього, але вчасно стримався. Мав звичку: зупиняти свої захвати, мов коня на скаку. Зупинись і подумай ще. Подумав, і сяйнуло йому: валіде! Треба порадитися з матір'ю султана валіде Хафсою, всемогутньою повелителькою падишахового гарему.
Після вечері Сулейман попросив почитати йому "Тасаввурат" [22], слухав, куняючи, не перебивав і не перепитував, а Ібрагім, незважаючи на читане, забувши й про самого султана, крутив у голові тільки одне слово: "Валіде, валіде, валіде!" "Я знайшов жінку, яка ними править, і даровано їй усе, і в неї великий трон".
А тоді здригнувся, не знати чому пригадавши похмуру легенду, пов'язану з венеціанцем Джентіпе Белліні, який розписував ці покої для Мехмеда Фатіха. Художник вельми подивував султана, привізши йому в дарунок кілька своїх робіт, де були зображені прекрасні жінки, які видалися Мехмеду живішими навіть за його одалісок з гарему. Він не вірив, що людська рука здатна творити такі речі. Тоді художник намалював портрет самого Фатіха. Кривий, наче ятаган, ніс, розбійницьке обличчя у широкій бороді, звіруватий погляд з-під круглого тюрбана, у всьому панівна барва — стемніла загусла кров. Султан був у захваті від уміння венеціанця. Але коли той показав Мехмедові картину усікновення глави Іоанна-Хрестителя, султан засміявся з художницької недосвідченості.
— Ця голова занадто жива! — вигукнув він.— Не видно, що вона мертва. На відрубаній голові шкіра стягується! Вона стягується, щойно голову відділено від тіла! Ви, невірні, не знаєтесь па цьому!
І щоб не полишити ніяких сумнівів щодо свого знання, тут же звелів відтяти голову одному з чаушів і примусив художника подивитися на ту вмираючу голову, поки венеціанцеві стало видаватися, ніби він і сам умирає.
Не було нічого неможливого для Османів. Надто в жорстокості. Чи не накличе він на себе жорстокості своїм дарунком? Вчинкові має передувати розмова. А розмова — це ще не дарунок.
Хоч Ібрагім вважався головним наглядачем султанських покоїв і хоч Баб-ус-сааде теж належала до його відання, але переступити за четверту браму, пильновану білими євнухами, не ризикуючи втратити голови, він не міг так само, як будь-який інший чоловік, окрім самого султана. Євнухи не бралися до уваги, бо ж євнух не може скористатися одалісками, так само, як неписьменний книгами. Але з висоти своєї посади Ібрагім бачив, що діється у гаремі, він мав задовольняти всі потреби цього маленького, але всемогутнього світу; щоранку до нього приходив головний євнух, який передавав веління валіде — великої правительки Хафси, дорогоцінний час якої не міг витрачатися на речі низькі й підлі, для яких поставлений тут був він, Ібрагім, бо той час ощадливо розділювано на устремління наблизитися до аллаха, на возвеличення улемів, бідних чалмоносців. Ібрагім терпляче слухав розбазікування чорного кизляр-аги, відаючи вельми добре, що її величність валіде, окрім готування дарів для мечетей і священних тюрбе, шиття коштовних запон, гаптування та плетіння мережив, свій час здебільшого витрачає на пліткарство, на вислухування доносів євнухів і своїх вірних одалісок, на притлумлення чвар, а то й справжніх заколотів, якими аж кипить гарем, і, ясна річ, на вивідування й стеження кожного кроку султанового, його візирів, усіх наближених, передовсім Ібрагіма ж, хоч до нього валіде й мала особливу прихильність, про що не раз казала відверто. І не просто прихильність, а й любов, як до сина. Про це він теж відверто чув з уст самої валіде. З царствених уст, що красою своєю затьмарювали будь-що бачене. Не соковиті, не буйно-червоні, не ніжні тою тонкою ніжністю, від якої шаліють чоловіки, а скоріше суворі, темні, мовби вкриті смагою, якісь ніби затверділі, але вирізьблені з такою високою досконалістю, що ждав з них уже й не просто слів, а самої краси, чи що. Лише небагатьом з чоловіків випало щастя бачити ті уста. Ібрагім належав до небагатьох.
— Передай валіде,— сказав він уранці кизляр-азі,— що я просив би її вислухати мене.
Кизляр-ага мовчки вклонився.
— Іди,— знов сказав Ібрагім. Євнух, вклоняючись, позадкував до дверей. Був могутніший за Ібрагіма, бо мав у своїх чорних страшної сили руках і весь гарем, і самого султана, але ніколи не виказував відверто своєї могутності, бо позад нього стояли цілі покоління, таких самих євнухів, які творили свою справу тайкома, накидали зашморг, підкрадаючись ззаду, а перед очі запобігливо вклонялися, принижувалися і підлабузнювались.
Людина, ставши на ноги і возвисившись над світом тварин, одразу мовби поділилася на дві частини: верхню, де дух і мисль, і нижню, яку тілесність тягне до землі, до тваринності, до первісного бруду. Верхній слугують мудреці і боги, нижній — підлабузники. Вони з людських покидьків — найдревніші. Покінчити з ними — незмога. Єдиний спосіб: знову стати рачки!
Ібрагім ніколи не вважав себе підлабузником. Може, й уподобав його Сулейман за те, що не прилучився він до юрмища лакиз, яке оточувало шах-заде в Манісі, а тепер, коли Сулейман став султаном, він, Ібрагім, теж не зламався, утримався на своїй людській висоті, піднявся ще вище над лакизами Високої Порти, яким тут не було й ліку.
