Роксолана - Загребельний Павло
Що їй та Гульфем? Вродлива, здорова, нахабна? Хай! І що їй тут усі? Що сам цей понурий чоловік із замотаною, мов попівське немовля, головою! Усіх перевершити, перемогти, зневажити! Показати їм усім! Щоб вони знали! Хуррем? Хай знають, яка Хуррем і що вона може! Якби не ця Гульфем, якби Настасю випхано поперед красуні одаліски, вона б співала свої співаночки без вогню і без бажання, була б просто ще одною з цього натовпу,. алє на щастя чина нещастя, хтось (валіде — хто ж іще!) зробив так, що та Гульфем своїм торжествуванням запалила в душі Настасиній таке шалене полум'я, яке коли й не спалить когось стороннього, то вже її саму — напевне.
Вже й не чула, як співала Гульфем, не бачила, як безсоромно вигиналася перед султаном, не помітила й поруху султанової руки, слідом за яким біля повелителя умить опинився кизляр-ага й подав султанові легеньку хустку з барвистого мусліну. Султан пересунувся на троні, зготовлявся встати, чи що, мабуть, щось хотів зробити. Настася не знала, що саме, але й не знаючи, злякалася так, що вистрибнула на підвищення, де млосно вигиналася Гульфем, а євнух у білих вовняних панчохах, боячись відстати від Хуррем, мерщій поволік за нею свій барабан і наштовхнувся на розгнівану Гульфем, аж загуло в порожняві його інструмента, і для Гульфем усе пропало. Валіде всміхнулася ледь помітно, Махідевран засміялася неприховане, султанські сестри перезирнулися з усміхом в очах, Сулейман, хоч і не піддався сміхові, який запанував серед його наближених жінок, але передумав підводитись, зостався сидіти, вмостився ще вигідніше й щільніше. І тут Настася заспівала голосом високим і сумним, барабан ударив, маленька витка постать вигинисто пішла колом, полинула, полетіла, мов промінь, мов сяйво, швидше, швидше, і вже летів самий голос на золотій хвилі. Ніхто не бачив Настасі, тільки чули її глибокий голос, а вона не чула себе, не бачила нікого й нічого, лиш себе всю, змії червоного світла струменіли по її волоссю, тіні падали до ніг, мов сувої темного шовку, велетенський барабан гудів, як її маленьке невтримне серце, широкі червоні шаровари лякливо тріпотіли довкола її ніг, а голос рвався з тих страхів, забирався вище й вище, ніби хотів вирватися з величезної клітки гарему, полишивши на самому його дні свою господиню і володарку. Та голос не вирвався. Настася не хотіла його пускати, він мав бути з нею і в найбільшому горі, як колись був у всіх радощах. Ударило світло різке, галасливе, євнух у білих вовняних панчохах мерщій тягнув свій барабан геть. Настася, сама не відаючи, як і коли, опинилася у тяжкій хмарі ароматів, що ними дихали напахчені тіла одалісок, посеред залу знов кружляв табунець граційних танцівниць-грузинок. Султан сидів на своєму троні так само задумливий і байдужий, і барвиста хустка, подана йому кизляр-агою, звисала з підлокітника трону. Довкола Настасі панувала настороженість, напружене очікування, лунали притаєні пошепти; збиті докупи тісно й щільно, мов овеча отара, одаліски не зважувалися ні ворухнутися, ні дихнути вільно, тільки сяюча Гульфем, виявивши, що Настася опинилася ближче до султана, майже нахабно проштовхнулася туди і затулила її своїм розкішним тілом, виставляючись перед очі Сулеймана, не лякаючись спопеляючих поглядів Махідевран, яка не терпіла суперниць навіть тимчасових і без значення. Султан, ніби зачарований видовищем розквітлої Гульфем, поволі підвівся, змахнув кволо рукою, мовби шукав у повітрі чогось невидимого. Кизляр-ага, який миттю опинився біля Сулеймана, підхопив прозору барвисту хустину, полишену султаном там, де вона лежала, і пішов за своїм повелителем, тримаючись поштиво за його правим плечем.
Танок не припинявся, тому султан якийсь час, стоячи, придивлявся до тоненьких танцівниць, але, мабуть, знудьгувався від нерозбірливого мелькання рук, ніг, облич, оголених грудей, пожадливо розкритих очей, розтулених уст. Він повільно пішов до гурту одалісок, ішов, мовби просто на Гульфем і дивився, здавалося, тільки на її чорну густу гриву, але несподівано поминув одаліску, гурт розступився перед ним, як Червоне море перед Мойсеєм, султан відважно занурився у це море ніжності, краси, хтивості, сподівань і розпачу. Його тонкі уста під довгими вусами непомітно складалися в усмішку, але кому призначалася та усмішка, кого очікувало щастя, вознесення і вознесіння? Сулейман блукав серед напівоголених дівочих тіл, мов сліпий, ледь не навпомацки, нікого не бачив, не помічав, знов завернув .туди, де була Гульфем, і та гордовито випнула свої груди, ці пастки хтивості, в які неминуче мав потрапити султан, але він не дійшов до неї, несподівано змахнув правою рукою навскоси знизу вгору, кизляр-ага, скинувшись на той помах, миттю вклав у султанову руку серпанкову хустину, серпанок завис на короткий час у просторі, всі очі летіли до хустинки і впали слідом за нею, мов підбиті безжальним стрільцем, упали, щоб побачити... Пильно й суворо береже свої таємниці гарем, але навіть за гаремні мури проник погляд Сулейманового особистого біографа, який не зміг утриматися, щоб не описати подію, від якої почалося вознесіння нікому не відомої рабині з України:
"Якось, блукаючи байдуже між черкешенками і грузинками, дівчатами, чия врода в Царгороді вважалася класичною, султан зненацька зупинився перед одним ніжним і милим лицем. Він опустив погляд на лице, підняте до нього, лице без видимої вроди, але із спокусливим усміхом, сині очі, затінені довгими віями, промовляли до нього не тільки пустотливо, а й зухвало. І він, що бачив стільки поглядів, сповнених пристрасті, муки і приниження, несподівано піддався отим розсміяним очам дівчини, яку в гаремі назвали Хуррем. Хустину, легку, як павутинка, залишив на ніжнім плечі тої, яку цілий світ незабаром зватиме Роксоланою".
Почути звук скрипок, коли поцілує тебе білозубий і чорночубий, і засміятися від радості й захвату... Яка дівчина не мріяла про це? А тут тяжке, як смерть, мовчання, і муслінова хустка, що нечутно лягла тобі на голе худеньке плече, і більше нічого. Хіба що заздрісні погляди, і ненависть Гульфем, і ще більша ненависть Махідевран, і неприхований подив завжди незворушної валіде. Невже звичайній хустині тут надають такого значення?
Султан відійшов у величі й недоступності. Підвелася валіде, підвелися султанські сестри і Махідевран. Євнухи погнали одалісок до їхніх пристанищ, пішла в гурті й Настася-Хуррем. Нічого не змінилося, тільки була в неї на плечі прозора хустинка, до якої, як помітила Настася, не наважувалися доторкнутися ні одаліски, ні євнухи, ні навіть сама валіде, яка кивнула дівчині милостиво, проходячи повз неї. Невже така сила в клапті прозорого мусліну?
Кизляр-ага супроводжував султана до його ложниці. Там йому було сказано: "Хочу, щоб мені сьогодні повернули хустку". І хоч ніхто, окрім кизляр-аги, не чув тих слів, але весь гарем знав, що вони будуть вимовлені, тільки Настася не відала нічого й вельми здивувалася, коли сама валіде прийшла до неї в кімнату, супроводжувана старими жінками, досвідченими в одяганні й прибиранні одалісок, і повела дівчину за собою, і сама приглядала, як розчісують, перечісують їй коси, як намащують і натирають новими мазями, як перемірюють широчезні, безберегі, невагомі тканини, забравши в Настасі навіть той благенький одяг, який був на ній у залі прийомів і майже нічого не закривав, що мало б бути закрите від сторонніх поглядів.
Прийшов Чотириокий і повів Настасю угору рипучими дерев'яними сходами. Він був босий, ступав по килимах нечутно, ледь не скрадаючись, боса була й Настася. Куди її вели — до щастя чи до злодійства?
Коли народилася, мишка перебігла через світлицю, і баба-повитуха сказала, що то добрий знак.
Хоч ішла по килимах, але босі ноги мерзли, і все її тіло бив нестримний дрож, ніби ступала по льоду. Йшла, як на шибеницю. Як на заріз. Ішла чи вели?
Щовесни бігали вони на Гнилу Липу, щоб не пропустити, як скресатиме крига на річці. Але річка визволялася з-під зимового панцира завжди вночі, і на ранок тільки брили темного льоду пливли в темній воді. І все довкола було темне, чорне: земля, дерева, вода. Але чорнота якась м'яка, мовби ніжна, аж серце стискалося і хотілося плакати й сміятися. Цінь-цінь, синичко!
Коли ввів її кизляр-ага у величезну, напівтемну ложницю, усю в тяжких, протканих золотом тканинах, у килимах, в запаморочливих ароматах, що розпливалися з великих бронзових курильниць, вона засміялася голосно, зухвало. Це був сміх переляку й відчаю (ох, як же вона змерзла!), але ніхто не вловив цього, бо для кизляр-аги сміх нечестивої пролунав образою його султанської величності, а Сулейманові те срібне дзвеніння наповнило похмуру душу такою щедрістю, що заповідалося розлунюванням, може, й на багато літ, на відстані неміряні й непередбачувані.
Він прочитав першу суру корану: "В ім'я аллаха, милостивого й милосердного! Хвала аллаху, господу світів милостивому, милосердному, царю в день суду! Тобі ми поклоняємось і просимо помочі! Веди нас по дорозі прямій, по дорозі тих, яких ти облагодіяв,— не тих, які перебувають під гнівом, і не заблуканих".
Кизляр-ага вправно й уміло зісмикнув з Настасі всі оті широкі тканини й на голі плечі накинув їй султанський прозорий серпанок, шепнувши суворо: "Віддай падишахові його хустину!"
І щез, лишаючи дівчину віч-на-віч з чужим для неї чоловіком.
Султан напівлежав тепер на широчезному високому ложі, на трьох матрацах, покладених один на один, два нижні набиті ватою, верхній — пухом, лежав на простирадлах з тонкого полотна, з безліччю подушок, підкладених під боки, під плечі й під голову, все в барвах зелених — барвах Османів. Спираючись на зелені подушки і прекрасні килими, султан дивився на голу Настасю (бо що той серпанок!) так невідривне, що вона помічала тільки його погляд і попервах навіть не збагнула, що на ньому немає його страхітливого тюрбана.
— Підійди! — звелів він. Голос мав приглухлий, говорив з нехіттю. Тільки тепер вона помітила, що на султанові немає тюрбана. Голова довгаста, мов диня. Настася ледве не засміялася. Але ж було так холодно, що не здобулася навіть на гримасу, тільки дрижала всім тілом.
— Підійди! — знов сказав султан.— Чого ж ти?
— Мені холодно,— вицокуючи зубами, відповіла вона.
