Легенди Старокиївські - Королева Наталена
Повертав з далекої подорожі, куди посилав його найбагатший александрійський продавець книг за рідкісним списом "Одіссеї". Таж праця переписувача поганських книг не перешкоджала вченому євнухові бути християнином, що кожному й при кожній нагоді намагався помогти в біді.
Євнухів дім, де вже чекали на господаря троє вільно-відпущених християн, був недалеко від гавані, званої Кіба-тос. Там знайшла Анастасія вечерю й нічліг. Не вигадувала про себе неправдивої історії, призналась, що вона — дівчина й шукає одного — путі спасіння.
І всміхнувся старий євнух всіма зморшками свого старого обличчя.
— Шукаєш?.. Таж від самої Візантії стежкою рівною, як стрілка, розгортається перед тобою твоя путь! Старчик Хри-сант, мов дитину маленьку за ручку тримаючи, провадить тебе. Це ж він перевів тебе хуртовинами життя й небезпеками бур морських так, що ані не діткнулись тебе. І ось, дитино моя, ти — вже на землі, де в пустині безкраїй, мов зорі в просторах небесних, сяють світлами святого життя праведні анахорети без мудрості світу сього й без турбот про речі земські. Голос Божий говорить їм з тиші пустині. Он, недалеко звідси, діви ніжні зібрались в монастирі невеличкім, мають там вільність духа, що переміг матерію й тіло. Яку ж ще простішу путь спасіння могла б шукати, дитино моя, ти на землі?
І Анастасія пішла тим шляхом. Однак не вибрала монастиря, а воліла повну самітність. Зажила осамотнілою пустинницею. А в пам’ять випадкового приятеля, останнього в світі зовнішньому господаря гостинного, що пригостю-вав "подорожнього хлопця Анастасія", прийняла колишня красуня зоста найскромніше наймення "Євнуха Анастасія". І лишилось для людей вічною тайною життя Анастасії в пустині. Щасливі-бо люде, як і щасливі народи, не мають писаних історій.
Таж по смерті діви Анастасії відкрилось у видінні скромному старцеві, братові воротареві в Лаврі Печерській — Миколі Святоші, що в мент смерті своєї, як саме брама вічності відчинялась для Анастасії, попрохала собі у Господа пустинниця, щоб тіло її й надалі незнане в пустині улюбленій лишилось. Духові ж щоб дозволено було чувати над країною архонтиси Ольги, яка, сама того не відавши, допомогла дівчині Анастасії вступить на путь спасіння.
Тому ж так часто й здибуємо на Русі-Україні наймення Анастасії: Настя свята пустинниця нагадує людям архонтиси, що зв’язана вона з ними аж до скончанія віку…
Лягли звалищами Симеонівська та Іванівська церкви, що на Княжій Горі, а сам Кудрявець, як удовиця у шатах, жалобою пошарпаних, журиться, припавши до землі. Нині не всміхнеться на ньому ані одна хатка білесенька. Диму мирного офірою до неба не пустить, дякуючи за хліб-пожи-ву, що посилає їй творець кожного нового дня. Минулись для Києва дні радості. Насунули на нього — Золотоверхого Царгородового суперника — чорні хмари суму та журби.
ТРИ МАРІЇ
Щоправда, не піднеслась рука Батиєва на місто Яросла-вове. Глянув на Київ хан грізний, глянув — і зачудувався красою золотою, що серед смарагдових садів пишалась. І пожалів суворий завойовник руйнувати красу, очам радісну. Дарма що вже орда аж по урвиська зі всіх боків місто облягла, а нові полчища все насували, як лави грізної сарани. Таж рухом руки спинив їх Батий, посувом брови затримав. Сам слово до орди промовив:
— Ліпше мати живою рабинею бранку-красуню, ніж мертве її тіло на кінських копитах степами рознести! Мертвих нам не забракне. Світ — широкий, таж сила наша і за великість світу більша!
Підніс меча й рубонув по кованій брамі "Золотих Воротах", мовляв:
— Відчиняйтесь своєму панові, доки знайшли ласку в очах його.
У відповідь з ясного неба загуркотіло тисяча громів.
Курява знялась над містом і югбю Київ укрила. А по вулицях київських плач та зойки повінню розлились, аж крізь грубезні мури шумом-хвилею виплеснулись. З Брами ж Золотої, з-над вежі Золотобрамської, де святий Архангел на варті стояв, — випав з рук Михайлових золотий меч. І перед Батиєвим конем до половини лезо в землю встромилось. Аж схарапудився кінь бойовий, найліпший аргамак татарський, що ні меча, ні води не боявся й перед щетиною списів ворожих не відступав. Хитнувся в сідлі грізний хан, пробіг озирком меч золотий, що вояки йому вже подавали, й знов до людей своїх ратних промовив:
— Коли мечем золотим викуп перед брамою міста заплачено, — зменшую їм данину.
1 відступив, заборонивши руйнувати місто Золотого Архангела.
Три дні й три ночі від скрипу возів поганських нічого не чули кияни й лише на мигах порозумівались. Не чути було не тільки що слова людської мови стривоженої, але й плачів похоронних. А голосити було над чим. Хоч і не вдарив Ба-тий громом на Київ, таж церква марморяна "Богородиці на Дівєх" — Кафолікані іклесія "Десятинною" звана, від ваги люду, що в ній іскрився, впала. Впала від тягаря гріхів люду київського, що не вмів на милість Божу сполягати. І незабаром це потвердилось. Бо ж "квіттям весняним" був Батиїв наскок перед тими "жнивами смерті", що приніс Едигей. Що ж і по цьому збуло, те спустошила рать Менглі-Гіреєва. Зібрала-змела, як забуті на винницях грона, що збирачі, не доглядівши, прохожому людові полишають. І текло з грон вино гніву Господнього, і не один киянин в ту пору аж до сну смертного тим вином упився.
Ох, лягла саваном мертва зима на мертве місто, давніш літописцем вченим "прелестю мира" назване. Упадь та звалища руми лишились там, де палати й храми стояли. Люд же, мов звірова лісовая по хащах та чагарниках, по печерних лігвах поховався. Спустіло місто велике й напровесні неру-шено заростало травою та зелом…
Таж баба Марія, сліпа торботряска з поводатаркою малою, з "піврозумною", безпритульною сиріткою Марійкою, що в січі й пожежі пам’ять згубила й згадать не могла, чия була, — як жила, так і лишилась посеред Києва. Трималась вірно своєї печери-землянки на узгір’ю гори Кудрявця, де пустирі ген-ген широко бур’янами були зарослі ще перед усіма татарськими ханами. Та якими бур’янами! Не тільки, що їздець на коні, але ж і дикий тур чи полоз страховинний могли любенько, мов у дебрях лісових, в тих бур’янищах ціле життя своє ховатись.
Таж баба не ховалась, бо страху не відала. Жила, світу Божого не бачачи, — сліпа була від народження, а все Господові дякувала:
— Кому я що завинила? Хто мене зобидить? Таж, Богу дякуючи, в мене нема чого взяти. Ані сама я жодному ворогові не потрібна. До роботи — не здатна, каліка слабосила, та й віком до могили схиляюсь. А краси з замолоду не мала. От і візьми щось із мене! Таж кожний ще мені дає! Навіть ворог! Тож скажіть самі, люди добрі, хто ж мені — ворогом? Нема мені ворога на цілому світі!
І гаряче дякувала Богові за ту милість велику, що звільнив її, грішницю темну, від двох тягарів, нестерпно важких: страху й ненависті.
Щоденно виходила баба Марія з поводатиркою з свого лігва й незмінним шляхом ішла до Києва стольного. Де ще церква стояла — на службу Божу туди квапилась, хвалу серця свого з кадилом офірним сплітала. Де ж звалищами вівтарі лягли, — сльозами їх баба сліпа умивала, зашкарублими руками ніжно гладила та хрестила. Як гроби мерців дорогих…
Особливо ж любила місце, де стояла давніш церков святої Ірини. Там баба жебруща за князя Ярослава та дружину його Інгігерду — "Орисю" молилась. Не тому, що знала чи відала, чим князь Ярослав був: хистким-бо каганчиком слава людська в завоях часу блимає й щорік, то темнішою запоною той вогник кволий затягає. Таж серед братії жебрущої й доднесь перекази жили про милосердя велике до вбогих тієї Інгігерди-Орисі, чужинки, що й Київ дужче за багатьох киян любила, і людей київських власними руками обв’язу-вала, й бездомників голодних хлібом-сіллю в княжих палатах своїх гостила, й вином з власної правиці піднімала.
А як молилась бабуся про князеву дружину, як би ж могла й про самого князя не згадати!..
Того ж дня, як звичайно, церкви обійшла й додому вернулась. Марійка досхочу по бур’янищах набігалась-награ-лась ще й у віночок з торішнього нечуйвітру красно прибралась і піснями весну викликала. Обвесніло-бо вже зовсім. Та ще яка тепла провесна прийшла! Аж той світ Божий на руїнах просто садами райськими квітне-зеленіє.
І незчулась мала, як ніч надійшла, свій намет зоряний над землею розп’яла. Вітрець молоденький, леґінь весняний, шемтінням ласкавим та лагідним між торішніми билами зітхає, між тими, що їх стара Марія за зиму спалити не встигла:
— Прийди, весно! Прийди, весно!
— Таж іди вже, йди! — гукала йому Марійка.
З гаїв сова обізвалась, скляними дзвіночками жаби у потоках забринькали. Вже й соловій десь тьохкає. Місяць ріж-катий, тонісінький над бором виткнувся, кажанів на послухи вислав: чи облягли вже на землі, чи сплять, чи можна вже йому, молоденькому, вийти?
Аж баба Марія з ціпком й торбами вже кличе дівчатко:
— Веди-но, Марійко, до Святої Софії.
В Марійки від здивування аж очі круглими стокротками розквіли:
— Проти ночі, бабусенько? Таж я боюся? І не бачу нич! — Й до старої тулиться. — Ще, може, й відьму спіткаємо! Або кам’яна баба з грузів устане та проти нас руки наставить!
А баба своєї:
— Е, не базікай! Бачу — не бачу! Коли не бачиш ти, дитино, то я й полапки, Біг дасть, шляху триматимусь. Ще й тебе доведу. П’ятдесят і вісім літ до Святої Софії в сю ніч святу ходжу. Тринадцять мені було, як сиротою лишилась, як і ти, доню, й з того часу в Господа на харчах живу. Тож не можна мені цієї ночі у Святій Софії не бути. Не можна! Сьо-годня ж, Марійко, ніч Христова, Воскресна ніч дивна. Ти ж таки велика. На семий вже тобі пішло, то ж мусиш знати, як з-під каменя Христос встав і світ звеселив.
І щоб сном не зморило дитину, щоб не вишукувала собі страхів у темряві, розповідає баба дівчинці про Паску Велику. Давнина! Ані ще князя Ярослава тоді не було, та де, ані Києва самого!
"Земля була пуста й порожня, — мов намистину в гапт, вставляє стара з Письма, що в церкві чувала, в своє оповідання.
Тільки по самій середині землі — святе місто Єрусалим стояло, оподаль — села… Як же містові без села жити? Назарет з Віфліємом, як дітки до матері, до Єрусалима тулились. Маленькі були, вбогі, от як наша земляночка в бур’янах, — у лісах ховалися. Та ще: далеко-далеко від них — місто грішне, Вавилон, було.
