Драматичні твори - Васильченко С. В.

за серце... Ну, тепер слухай... Слухай та не забувай, бо в тих паперах про це не написано. Питаєш ти, чи розбійник отой Кармелюк? (Твердо.) Розбійник. А який розбійник - зараз скажу... (На хвилину загадався, далі вирівнявся, труснув чубом і несподівано заводить розмаїтим степовим голосом.)

 

Що в неділю дуже рано

В усі дзвони дзвонять...

Ох, а мене ж, Кармелюка,

Як звірюку гонять...

Нехай гонять, нехай гонять,

Нехай заганяють,

Нехай того Кармелюку

Люди споминають.

 

Зовуть мене розбійником,

Кажуть, що вбиваю...

Не убив же я нікого,

Бо й сам душу маю.

Візьму часом з багатого,

Та й бідному даю,

І сам собі так гадаю,

Що гріха не маю...

 

Кармелюк слухає пісню з жадобою, далі, вражений, сідає коло столу, кидає од себе кинджал і схиляється на стіл. Увіходить незабаром пані Люба, заклопотано порядкує коло столу, потім сідає, як зачарована. Далі увіходять пан Стась і ксьондз із пляшками в руках, дивляться, здивовані, на співака, вслухуються, німіють... Пан Маркел, зітхаючи, сідає, слухає, замислений. Легко й весело влітає в двері панна Рома, переодягнена в шовки, але відразу тихішає, стає коло стіни, склала на грудях руки, слухає пісню пильно, не зводячи очей з чабана. Коло дверей, що їх не зачинила панна, з’являються люди в празниковому селянському вбранні, мальовниче поставали коло порога. Останні слова пісні чабан співає, затихаючи. Скінчивши пісню, він озирає слухачів; всі на своїх місцях, нерухомі, замислені: ніхто й не порухнеться. Чабан тихо ховається між люди і разом із ними зникає.

 

 

XV

 

Німа тиша; всі сидять як зачаровані. Несподівано щось брязкає об мур металеве. Од того згуку всі кидаються і змовкають.

 

Пані Люба. А це що таке?

 

Всі озираються на Кармелюка.

 

Пан Стась (до Кармелюка). Пане командире, у вас щось із кишені випало.

 

Кармелюк сидить нерухомий, схиливши голову до столу.

 

Пані Люба. Пане командире!

 

Кармелюк не озивається.

 

Та він плаче!..

Пан Стась (голосно). Пане командире! (Пауза.) Еге!.. Та він... (показує на горло, стиха) п’яний... спить...

Панна Рома (починає хвилюватися). Ой, чогось мені недобре... Чогось мені тисне отут... (Береться за груди.) Чогось мені страшно стає!.. Розбудіть його! Розбудіть, бога ради!..

Пані Люба. Бог з тобою, дитино моя, заспокойся. (До пана Стася). Розбуди його...

Пан Стась. Пане командире! (Рішуче підходить до Кармелюка, але коло його несподівано спиняється, нагинаючись додолу, здивований.) Гляньте, червінці!.. (Далі швидко піднімає з долівки шитий капшук, стиха, стурбовано.) Еге! Мамо, глянь! Це не твоя калитка? (Показує матері.)

 

Пані Люба глянула на калитку, далі швидко метнулася до ліжка, дивиться під подушками.

 

Пані Люба (злякано). Так, це наші гроші!.. Що ж це таке...

 

Всі перезираються, злякані.

 

Ксьондз (жахливо, не може вимовити слова, показує на виламане вікно). О... о... о... А... а... а...

Пані Люба (подивилась на вікно, далі до Кармелюка). Мати божа, борони нас і милуй, Кармелюк!!

 

Здіймається переполох і метушня. Пан Маркел і ксьондз пориваються тікати. Пані Люба і панна Рома ховаються по кутках. Пан Стась бігає по підземеллю, шукаючи зброї.

 

Пан Стась (хрипко, стиха). Стійте! Не тікайте! Не бійтеся! Стійте!

 

Пан Маркел і ксьондз спиняються.

 

Гукніть людей!.. Або ні... Заждіть! (Хижо кидається до столу, хапає пістоль і наводить на Кармелюка.)

Панна Рома (кидається до Стася). Не чини цього! Не треба. Благаю тебе, не руш його.

Пан Стась (вагаючись, опускає руку; далі озирається, рішуче). Вигадки! (Піднімає знову руку з пістолем, наводить на Кармелюка.)

 

Гримить постріл. Разом б’є грім. Раптово стає темно. Крик, метушня. Далі все стихає...

 

 

XVI

 

Встає тихе казкове світло. Виявляється картина: Кармелюк держить пана Стася за горло, другою держить над ним піднятий кинджал. Пан Стась сидить на стільці, борсається, намагається вирватися, зрештою занімів. Всі останні закам’яніли од жаху.

 

Кармелюк (пильно дивиться на пана Стася). Ну, що ж тепер буде?

Пані Люба (з жахом). Рятуйте, рятуйте!

Кармелюк. Горіло і горить моє серце на тебе, звірюко, і не було б жалю, коли б ти більше не бачив ясного сонця. Але запам’ятай собі навіки: правду кажуть люди, що розбійник Кармелюк (стиха на ухо) має душу... (Швидко зникає.)

 

Всі остаються нерухомі. Співають півні. Сильний порив бурі, розлітаються папери по підмур’ю. Силуети людей і речей стають невиразні, переходять у пеньки і уламки муру. Все руйнується й осипається. Замість стін виростають дерева, бур’яни. Виявляє себе давня, забута руїна панських мурів у лісі. Чути музику, що помалу стихає і переходить у тихий, одноманітний, сонливий шум старого лісу над забутими руїнами. Де горіли свічки, блимають ті самі мандрівні огники.

 

 

Завіса

 

 

Року 1922. 5. VIII,

с. Світличне, Лохвицького повіту

 

 

У даному томі вміщені прозові та драматичні твори С. Васильченка, написані протягом 1903-1932 рр. Переважна більшість їх побачила світ ще за