Меч Арея - Білик Іван

Дехто грався в гилки, дехто спочивав на моріжку після, мабуть, неблизької дороги, інші ж просто стояли гуртиками й мовчали або ж справляли гигоньки, й те нікого не дивувало, бо свято великого сонцестояння буває раз у літо, й на Купала ніхто не береться ні за холодну воду.

В Києвому городі ворота стояли навстіж, і хлопці здалеку позирали на них. Тільки коли за Діброву над горою Дитинкою сіло сонце, жовте й розпечене, бо сей день найдовший у літі, хлопці почали збиратися біля полудневої засіки над кручею, що спадала одним боком до Почайни, а другим — до Хрещатику. Перегодя з'явилося кілька киянок, і парубки з'юрмилися коло них. Народу більшало й більшало, приходили й з Можів Ловчих, і з Берестового, й з-за Дніпра, з земель сіврських — Дарниці, Броварів, Княжичів, що були віддавен під рукою київського князя. Разів зо три в юрбі промайнули знайомі обличчя білогородських смердів, та вся увага Людотина лишалася коло Полудневих воріт.

Уже зайнялись перші вогнища й пішов угору дим, уже волхви й конячу голову, й руду кішку на вогні спалили, а Людотиної дівчини не було й не було. Над усе боявся хлопець, що вона затримається, й тоді годі буде її впізнати в юрмиську.

Та вона з'явилася. Була ще гарніша, ніж торік, і Людоту взяло на жахи: що, коли зараз її опосядуть з усіх боків?

Дівчина стояла в воротях струнка й пишна, вдягнена в просту полотняну сорочку, мережану на грудях, рукавах та подолі, й у картату червоно-зелену полохту. Чорна коса була прихоплена з-за потилиці широким мідним кільцем, а вінок тримала й досі в руках поперед себе. Людота якийсь час дивився на неї мов зачарований, Лосько, збагнувши, чого товариш деревіє, почав штовхати його ліктем, але той лише відбивавсь од Лоська.

— Речи: "Купало ся в Дніпрі скупало..." Речи!

Киянка й не дивилася в його бік, уся її увага була прикута до гамірного корогоду, що вже визміювавсь після врочистого принесення жертви навколо височенного багаття. Людота підбіг до неї в ту мить, коли дівчина рушила до гурту, й обізвався неслухняним язиком:

— "Купало ся в Дніпрі скупало, чоло си вінком уквітчало, віночком та ще..." — Далі все вилетіло з голови, й він стояв, і дивився на дівчину, й не тямив, що має робити.

Дівчина зашарілася й опустила вічі долу, почала щось вимальовувати пальцем ноги на пилюці, й Людота вже чекав одкоша чи насмішки, бо чого ради забув купальницю, та незнайомка спитала його тихим голоском:

— Тебе як гукають?

Хлопець проказав протягло:

— Людо-ота.

— А мене Славка.

— Ти киянка єси?

— Киянка єсмь.

— А я тебе знаю, — вже трохи посміливішав отрок. — Того літа на Купала...

— І я-м тебе виділа. Звідкуду єси?

— З Городища. Я-м ходив шукати тебе й виглядати, а тебе ніде не було.

— Була-м у городі. Не пускають мене за засіки.

— Що ради?

— Робота...

— Що ти чиниш?

— Усе: й пряду, й тчу, й так...

— Багато роботи?

— Вельми.

— А грати підеш зі мною? Сьогодні Купала.

Вони побралися за руки й побігли туди, де вже на повну силу йшло свято. Дівчата й хлопці, половившись у довгий корогід, визміювалися між кількома багаттями й співали купальних пісень. Людота вхопився за крайню дівчину, й вони зі Славкою помчали. Дівчина сміялася, її вічі вилискували проти вогню весело й заклично, Людота раз по раз озирався на неї, й серце йому поймалось невимовною радістю. Чи думав він, що найкраща в усьому Києвому городі, в цілому світі найкраща дівчина піде з ним до гри! Він кружляв, і тяг за собою Славку, й подумки обіцяв дати ясному Купалові все, що б той не забажав.

— Держись! — кричав Людота, коли корогодом починало метляти в усі боки.

Й вона радісно відгукувалася:

— Держусь!

Парубки запалили в Хрещатому Яру, над самою річкою, ще більше вогнище, й отаман корогоду потяг усіх із кручі додолу. Знявся несамовитий вереск, і виляск, і басовите гигикання, зміїсько довжелезного корогоду зазвивалося в яр, хто тримався рук, хто пускався, кинутий гемонською силою в прірву, й од реготу, не можна було нічого почути, та ніхто й не прагнув того. Над яром стояла чорна ніч, тільки багаття на березі осявало траву й пісок червоною загравою. Збігаючи зі стрімкого схилу, Людота пустив чужу руку й тепер стрибав тільки вдвох із Славкою. Вже коли круча кінчалась, дівчина так шалено бігла в темряві, що, спіткнувшись, упала просто в обійми хлопцеві.

Вони так і застигли, самі в чорноті ночі, радісні, й перелякані, й без міри щасливі.

— Ти чого? — сказала дівчина й випручалась.

— Нічого.

Людота взяв її за гарячу руку й пошкріб дівчині пальцями долоню. То вже був усім відомий знак, і Славка спробувала висмикнути руку.

— Ти що мене деремезиш?

Людота мовчав.

— Якщо рікти-ймеш, що любиш мене, то...

— То й що?

— То лжа є! — підвищила голос дівчина. , Ковальчук сказав:

— А таки ж люблю.

Вона стишилася, перестала випручувати руку з його цупких пальців, які й досі деремезили їй гарячу спітнілу долоню, й промовила:

— І я тебе люблю. Ще з того літа запав єси мені в душу.

— Й ти-с мені запала з того літа, — визнав хлопець і цмокнув її в щоку. Дівчина сахнулась:

— А се що ради?

— Підеш за мною? — замість відповіді, спитав він.

Славка глибоко зітхнула:

— Мене за тебе не пустять.

— Хто?

— Хто?.. Й княгиня, й князь... і...

— Хіба вітця не маєш?

— Маю.

Вони помовчали, тоді Людота сказав:

— А я тебе вмикну.

Вона знову зітхнула.

— Сам не схочеш.

— А то що ради?

— Бо я...

Вона зайшлася гірким плачем і плакала довго й невтішно. Нарешті трохи вгамувалась.

— Ти хто єси? Смерд а чи ж челядник?

— Смерд! — гордовито відповів хлопець.

— А я-м... челядниця. Роба. Зумів єси?

— Ні! — вперто відповів хлопець. — Умикну тебе, й годі.

Й потяг далі, в яр, де було тихо й безлюдно й куди не сягало світло великих купальних вогнищ. Він увесь тремтів, і дівчина теж тремтіла, це він одчував, міцно тримаючи її гарячу руку в своїй руці...

З неба капали зорі, великі й рясні, Людоті навіть здавалося, що він чує, як вони булькають, канучи в неосяжне й глибоке море нічного неба. Він дививсь угору й намагався думати про ті зорі, що капають, мов дощ, але се було так високо й незрозуміле, аж робилось лячно й моторошно на душі, й він повертав голову до Славки, яка лежала поряд, поклавшись йому на випростану руку. Від самого сього душу поймало тепло й радість, і не хотілося думати про таємничі холодні зорі й про те, що буде взавтра, коли кінчиться коротка, найкоротша в літі купальна ніч.

— Заснула-с? — тихо спитав Людота.

Й дівчина, так само тихо, не ворухнувшись, промовила:

— Он зоря покотилася. Видиш?

— Виджу.

— Пощо воно є так, що й людина зорить і на небі зорі?

— То вічі русинів, що відійшли в ірій.

— А вірій на небі?

— На небі.

— Й ті люди видять нас?

— Мабути.

— Страшно.

— Що ради?

— Бо то суть нави.

— Нави не страшні. Страшні перевертні, вовкулаки й упирі. Ті, що на небі, не страшні.

— Однаково страшно, — мовила дівчина й довірливо прилащилась, аж Людоту пойняв новий закрут полум'я. Та просто на них ішли дві тіні, й вони внишкли. Славка почала шепотіти якісь відвороти, але тіні виявилися хлопцем і дівчиною. Хлопець той казав:

— Умикну, ось видіти-ймеш.

А дівчина застерігала:

— Отець ноги тобі переламне.

— Хай ламне, однаково вмикну.

Й пройшли далі.

— Ти не страхаєшся? — спитала Славка.

— Ні. Хоч нехай там що. Забіжімо кудись. У Дерева, чи в Сівер, чи на Луги.

— Лугарі обітні: не водять жін.

— Тоді підемо на Дунай або в Галицькі гори.

Славка не відповіла. Він устав і потяг її за руку:

— Ходімо.

— Куди? В Галицькі гори?

Людота засміявся:

— Ні, ще не в гори. Ходімо до гурту.

Вони збігли до річки, яка тихо дзюрчала в пітьмі, тоді побралися берегом угору, де блискали вогні. Коло багаття з сього боку сидів сивий дід у старій ягнячій гуньці й грав на восьмиструнні гуслі, сам собі приспівуючи. Поряд сиділо й стояло душ із двадцять юнаків і юнок. Дівчата були простоволосі, й Славка тільки тепер схаменулась:

— А мій вінок?

Тоді потягла Людоту до води й, пристоявши, кинула вже трохи зів'яле повиття в річку. Вінок поплив, не занурюючись, але Славка не співала вслід йому, бо співати, щоб віночок знайшов їй ладу, зовсім не треба було. Й коли вода віднесла його далеко в темряву, Славка, весела й жвава, потягла Людоту сама до гусляра. Дід уже доспівував якусь, певно, довгу думу, бо тільки в цікавих і довгих дум такі закінчення, як у сеї.

— Такої сте хотіли? — поспитав дід у молоді.

— Такої! Такої! — загули хлопці й дівчата.

— Тоді бувайте живі й здорові, а я-м пішов до своєї хижі.

— Діду, ще однієї, тоді й до хижі! — озвався передніший отрок, не знати чому переперезаний навхрест вінками. Всі похопилися:

— Ще, ще однієї, діду!

— Ще хоч однісінької!

Дід хитро мружився до них і впиравсь, але всі знали, що заспіває ще однієї, й наполягали гуртом.

— Тоді я вам не думу, а бувалину, — нарешті згодився гусляр. — Хочете?

— Хочемо.

— То слухайте. Про Київ город хочете чи про язву морову?

— Про Київ город.

— Нехай. Тож були собі між та жона й мали вони чотирьох дітей: синів Кия, Щека та Хорива й четверту доньку ясну — Либедицю. Коли отець їхній помирати здумав, то покликав до себе дітей своїх та й рече: "Осе, діти мої, прийшов мій духодав. Не є в мене нічого: ні золота, ні серебла, ні горючого каменю бурштину. Є у мене тільки три гори пліші. Мислив єсмь, як вас поділити, й так ділю: хто найвище стрибне, тому вищу гору віддам, а хто нижче, тому нижчу".

Стрибнув молодший, Хорив, і доскочив коневі до стремена, й отець віддав йому найнижчу гору. Стрибнув середульший і доскочив коневі до сідла. Отець дав йому вищу гору.

Тоді стрибнув старійший і перескочив коневі на той бік. Отець і віддав йому найбільшу й найвищу гору. А четвертій, сестрі, красній Либеді, нарік воду й берег річки, що оббігала всі три братні гори.

Тож помер отець, а діти зосталися жити там, де заповів їм. Щек ловив звіра, бо був гострооким стрільцем, Хорив хоронив землю роду, а найстарійший брат, Кий, держав переправу на Залозній путі через Почайну й Дніпро, де збиралися гості з усіх чотирьох вітрів і звозили всякі добра, й скіт, і куни з усіх язик. Кий згородив город на горі своїй і княжив у роді своєму, й молодша браття соромилася й стидалася перед ним. Було то літ тому триста, а може, й п'ятсот, а може, й тисячу. Звідтуду й пішла земля Руська, й сини Києві, й онуки Києві в ній суть княжити стали, був-бо Кий мудор вельми, й могуч дуже, й серцем хоробрий.