Меч Арея - Білик Іван

Сніги стояли майже до коліна, тверді й злежані за зиму. Й з останнім снігом у вистелених теплим ведмедном санях, запряжених парою коней, до городу Києвого прибула гостя.

Богдан дивився на неї й не міг угадати, хто б то міг приїхати до них о такій порі. Мати, запнута до очей у теплу чорну хустку, в довгій гуні навопашки, метушилася коло гості, й та кланялася до княгині Ради, торкаючись правицею втоптаного снігу.

То була жона, й мати мала провести її на свою половину хорому. В гнучкій постаті прибулиці здалося щось вабливе, й Богдан стояв роздягнений і чекав, коли жони піднімуться сходами ґанку й увійдуть у широкі сіни.

Незнайома блиснула на Богдана великими й сумними, як осіннє небо, вічми й розгублено стала, й хоч обличчя в неї, як і в матері, було майже затулене чорним полотком, Богданові по спині сипонуло жаркими мурашками.

Мить розгубленості тривала недовго, й прибулиця, стримано вклонившись князеві, плавко пішла за госпожею на ту половину хорому, куди можам заказано ступати.

Богдан потупцявся в сінях, вийшов на ґанок, тоді його розібрав сором, і він майже побіг сходинами вгору, до своєї світлиці, наслухаючи, що робиться на тій половині, й раз по раз блимаючи в каламутну слюдяну шибку. Часом до світлиці заходили челядники й роби, князь удивлявсь у них, але ті мовчали, й він так і не наважився спитати кого-небудь.

Мати прийшла тільки перед смерком, коли Богдан мало не шалів од цікавості й нетерплячки. Вона сказала:

— Маємо гостю здалеку. Се є княгиня Ясновида, вдовиця Вогнянова. Вели, Божку, нехай узавтра можі твої з челядниками доведуть княгиню додому. Вона тепер... Чи чуєш мене, Божку? — глянула на сина Рада, бо він, здалося їй, не слухав і не чув того, що вона прохала.

— Чув єсмь... — озвався Богдан, але насправді таки нічого не чув. Коли два роки тому нарочитий між сказав йому про княгиню роденську Ясновиду, він ще й посміявся з себе й свого дитячого захоплення. Тепер же побачив її живу й справжню, побачив самі тільки вічі, й серце млоїлося цілий день. Материні слова бриніли десь осторонь, поминаючи вуха, й князь намагався пригадати, що вона просила.

— Куди? — спитав він одним словом, як звик іще в дитинстві.

— До Нежині, Божку. Вона вже друге літо в своїх кревних. Коли князя Вогняна... Та ти й сам... То вели, Божку, звечора, аби ладналися в путь.

І тільки коли мати вийшла, Богдан осягнув нарешті, що від нього вимагали, й відповів у вже зачинені двері:

— Буде, як речеш.

Уранці він вийшов у двір, де можі й челядники лаштувалися в дорогу, й побачив княгиню ще раз. Вона була бліда, це значилося навіть по вузенькій смужці обличчя, не запненій полотком, але очі її всміхнулися Богданові, й він почув:

— А ти-с виріс, княже. Й зможенів єси...

Богдан сказав не знати нащо:

— Еге... — Й сердито відвернувся, бо вийшло геть по-дитячому, як тоді, дванадцять літ тому, коли він, закоханий і сопливий, плакав у матері на грудях.

— А я старію, — мовила княгиня Ясновида.

— Скільки ж маєш?

— Чотирма літами єсмь од тебе старіша, княже.

Вона вже мусила сідати, бо й княгиня Рада вийшла прощатися. Коні нетерпляче копали сніг. Стара госпожа проказала:

— Гладенької путі саням!

— Спаси Біг вас, — тихо відповіла Ясновида, сягнула рукою снігу й сіла в санки, закутуючи ноги ведмедном.

Це було в останній місяць зими. Коли ж сніг зійшов і протряхли дороги в степу й у лісах, Богдан звелів сідлати коня. Взявши з собою тільки Вишату, погнав до Нежині. Дніпро, щойно звільнившись од криги, був широкий, наче море, й затоплював і Почайну, й Оболонь, навіть на Трухань-косі стояла глибока вода, затопивши верби й трепети по саме гілля.

Переправившись плотом, Богдан пойняв дорогу на Броварі й Княжичі. Тут ще було мокро, земля Сіврська сохне довго, й вони з Вишатою ледве дісталися смерком до врочища Бобровиця, обминаючи болота й затоки. На невисокому, вже сухому, нагорі в трепетовому лісі вони розшукали стару хижу, кладену з колоддя й призначену для ловців за бобрами.

Над неосяжними плавнями стояв густий туман, і двом подорожнім було самим дивно, як вони знайшли стежку до хатини. Докруж висіла така тиша, що й їхні глухі голоси, й тупіт коней по вогкій землі здавалися геть чужими й недоречними, ніби всьому початок у сій забутій людьми й кумирами пущі саме ся тиша, яка висне тут із прадавніх часів.

Неповороткий Вишата постягав сулицею павутиння з кутків ловецької хижі, приніс із лісу трухнявих пнів і наклав у вогнищі багаття. Вечеряли хлібом і розпареною на вогні таранею, води ж було вдосталь докруж. Коней прив'язали під повіттю, давши по шаньці вівса, й полягали, загорнувшись у теплі сірячні корзна, так і не промовивши один до одного й слова. В хижі стало тепло й трохи чадно, та вони швидко поснули, втомлені важкою дорогою. Коли рано-вранці рушили далі, туман ще й не думав зніматись, але Богдан майже навмання гнав жеребця, попустивши повіддя. Кінь хропів, харапудився від кожного пенька в густому тумані, та все ж біг, пройнятий нетерплячкою свого вершника.

Нежині дісталися вже після смерку, коли ворота городу були на засові. Богдан почав грюкати ратищем сулиці й грюкав довго, поки нарешті звідтам обізвався невдоволений голос:

— Пощо гримиш?

Було таке враження, ніби сторожа чатувала за ворітьми ввесь час і зумисне не відчиняла.

— Відвороти! — сердито крикнув Богдан, але той і вухом не повів:

— Хто ви єсте?

— Київський князь!

— Т-те!

— Відвороти, речу тобі! — злився Гатило. — Бо як дістану сулицею, то не зрадуєшся.

Й се було явною помилкою. Сторожа хмикнув і глузливо приохотив:

— Вельми довгу сулицю маєш! Коли є так, то й одворочай собі сам. Для мене що князь, а що вил або кинь — однаково є. Приходь, княже, як розвидниліє.

Й замовк, і жодні погрози більше не вплинули на нього, проситися ж Богдан не хотів і не звик. Сердито смикнувши коня за повід, він гайнув до лісу неподалік Нежині. Й ту ніч провели під голим небом, тулячись навколо багаття, яке більше куріло, ніж давало тепло, бо пішов тоскний набридливий дощ.

На душі було теж тоскно й порожньо, й Богдан картав себе за необачність і дитинську нерозвагу. Приперсь у сей чужий город не знати нащо й пощо серед глупої ночі й заходився здіймати галас. Вишата сидів із того боку вогниська й колупав лозинкою в жару, та Богдан знав, що той думає те саме, лише мовчить, мовчить і навіть не дивиться на нього, як бувало завше, відколи Богдан пам'ятав сього небалаку.

Поснули тільки по світанні, коли сонце розігнало туман. Коні паслися, спутані повіддям, ще майже голий ліс виповнився гомоном комашні й пташиним щебетом. Але спати довго не будеш, коли за чимось прийшов, і київський князь розтермосив свого попутника.

— Вставай! Уставай, речу тобі!

Вишата прокліпався й устав на рівні ноги, широко й винувато всміхаючись.

— Їдьмо.

Присадкуватий вайло перестав усміхатись. Очі його питали Богдана, куди ж їхати, й князь удруге замислився: й справді, куди ж? До нежинського болярина? Він навіть разу не бачив сього чоловіка. Та ще й невідомо, як зустріне тут русинського князя сіврський болярин.

Їхати просто до княгині Ясновиди? Й знову: що скаже їй? І як то можеві та йти в гості до чужої жони, хоч вона й удовиця... Такого зухвальства ніхто не подарує навіть київському князеві. Закони завжди лишалися законами, в сіврів же вони ще непохитніші, ніж у русинів.

Так думав Богдан, охолоджений німим Вишатиним докором, і лише в обід наважився на якийсь крок.

— Їдь до неї й речи: київський князь чигає тебе в лісі й велів прийти. Зумів єси?

Вишата ніяково пошкріб чуба, стриженого кружалом, під макотер, і Гатило не знав, що дужче непокоїть старого конюшого: чи складність такого сольства, чи така неймовірна для нього купа слів, які мав переказати від княжого ймення.

Але, вкривши чорне волосся смушевим ковпаком, він таки пішов сідлати коня, тихо ворушачи губами.

Повернувся досить швидко. Богдан зирив йому в вічі, з нетерпінням чекаючи слова, та той тільки й сказав:

— Нема.

— Кого нема?

Конюший махнув рукою в бік Нежині.

— Ясновиди нема? Де ж вона є?

Вишата показав рукою в протилежний від городу напрямок.

— Де? Де вона є?

Той знову махнув рукою й заходивсь витирати об траву закаляні поробошні. Богдан узяв його за душу й трусонув:

— Що вона там діє?

Конюший видавив нарешті ще одне слово:

— Сидить.

— Так вона сидить не в Нежині?

Той покрутив головою.

— В якомусь селі?

Вишата кивнув.

— Ти-с розпитав, як дотуду їхати?

Конюший знову кивнув.

— Пощо ж мовчав єси досі?

Богдан пронизливо свиснув, сірий жеребець обізвався переливчатим голосом і застрибав до нього на спутаних ногах. Князь кинув йому на спину сідло, прошилив захвістя, перекинув нагрудник і притяг підпругу, тільки тоді розпутав нетерплячому жеребцеві передні ноги й одяг вуздечку.

Тепер попереду їхав на гнідому коні Вишата, й князів жеребець раз по раз штовхав гнідого по крупі грудьми, намагаючись укусити.

Найдужче боявся князь того, що й село десь у тридев'ятому болоті за тридесятим драговинням, але білі рублені хати виявилися зовсім близько, в десяти гонях, одразу за дібровою. Сільце було невелике, хиж на сорок, оточене глибоким рівчаком і заростями шипшини. Комонники пустилися вздовж рівчака шукати воріт або якогось проїзду й натрапили на молодого смерда, що попід самим рівчаком орав нивицю.

— Ти з сього села єси? — спитав Богдан.

Смерд, напинивши воли, глянув на прибулих.

— Із сего.

— Княгиня тут сидить?

— Княгиня?

— Ясновида.

— Тутки.

— Піди гукни.

Смерд заперечно покрутив головою.

— Пощо не хочеш?

— Вил утече.

— Який вил? — не зрозумів князь.

— Ось-го, борозний, — показав він на молодого волика, що стояв у борозні.

— Я держати-йму.

— Натне.

— Куди? — знову не второпав сіврської говірки русинський князь.

— На риг! — засміявся смерд і, взявшись обіруч за чепігу рала, гейкнув на волів і попередив князя: — Тікай з дороги, бо кинь пропаде: вил на риг натне.

С-соб, тобі реку!

Сірий волик-третячок і справді косував більмом на князевого коня, лаштуючися штрикнути рогом, і Богдан од'їхав убік. Вишата, вип'явшись на стременах, сказав:

— О!

Гатило подивився, куди він показує, й припустив жеребця. Зовсім поряд виявилися ворота селища, й відти виходило дві жінки. Одна була стара й згорблена, другу ж князь упізнав одразу, бо не впізнати не міг.