Меч Арея - Білик Іван
Нарешті, не припиняючи гудіння, він заспівав:
Гей, хто в дорозі, та гей, хто в дорозі
Лиха-бідоньки та й не зазнав...
Гайда спорожнювалась, він приклався до сопілі вустами, граючи, додув і заспівав далі:
Той не відає
Ні вітрів-стрибожичів,
Ні трави, ні степу,
Ні солонь-сльозиці
Ані доброго добра,
Гей, гей та й ге-ей!..
Кінчивши пісню, Харя почав іншу, в нього був дзвінкий і соковитий голос, і Богданові не вірилося, що се той самий остюкуватий отрок, який дрочився сьогодні з ним на ґанку. Київський князь устав. Йому закортіло підійти ближче до ясноголосого хлопця, та Рогволод перепинив його:
— Сиди, княже. Зараз Харя повідає нам казочку.
Харя зібгав білий міх волохатої гайди, витер піт з чола.
— Яку?
— Та якусь там...
— Казки! — заволали звідусюди. — Казки!
— Не відаю якої, — проказав Харя. — Всі вже-м переказав.
— Що видиш, про те й мов! — підказав йому хтось.
Харя обвів присутніх стомленим поглядом — було видно, що його дратують осі люди.
— Виджу піяні пики! — процідив він крізь зуби й чомусь подивився на Великого князя, тоді ще довше — на Богдана. В Богданові прокинулась образа від сьогоднішньої розмови на ґанку.
— То, може, тямиш на голові ходити? — з жовчю сказав він.
Харя зневажливо посміхнувся.
— Тямлю й на голові, княже.
— На голові! — загукали гості. — На голові! Богдан відвернувсь од нього, та Харя Мурин казав тепер тільки до київського князя:
— Ліпше-таки повідаю казочку.
— Сиди! — гримнув на нього Рогволод. — Хай Богдан, онука мій, повідає нам, як повоював недруга нашого яського кана.
— Кан утік, — буркнув Гатило. — З-під копит мені втік.
— А ти про тих, що не втекли. А чи-с мислив, що від тебе вже ніхто й бігти невольний?
Голос Рогволода був неприємний, і сам він мов настовбурчився — й вусами, й бровами, й навіть оселедець, знак княжого достоїнства, заворушився на лисому тім'ї.
— Можі мої все повідали сьогодні, — стримуючись, мовив Богдан і подумав: як вернеться додому, в Київ город, має стяти собі довге волосся й лишити саму кіску, бо й досі ходе, наче якийсь княжий між чи болярин. По обидва боки сиділи кучматі, й лише Рогволод та ще троє носили на голеному лобі князівську довгу косу, заправлену поза вуха.
— Речеш "мої можі", а хіба всі вони твої? — обізвався неголосно, але так, щоб його чули, Рогволод. — А моїх скільки були з тобою?
Богдан зрозумів, куди хилить старий, і похмуро відповів:
— Дам тобі тільки морзу Тохтока.
Великий князь ворухнув поруділими на кінцях вусами, й вид йому наллявся кров'ю.
— Морзу Тохтока?
— Робів забирай — хоч увесь полон. Мені до того байдуже.
— Мені — робів, а собі морзаків? Ха-ха!
Сміх його був неприродним, у ньому забриніла погроза. Се відчули всі, бо дослухалися розмови між дідом і онукою.
— Е, ні, княже, — втрутився велій болярин Ждан. — А моїх можів зобидиш? Я-м дав тобі тридесять і п'ять, а ти-с привів мені всп'ять двадесять і вісім. То як бути?
Богдан поглянув уздовж столу. На нього блискали десятки пар очей, і в кожному вічу засіла алч і жадоба. Навіть його власні можі вперто дивились на нього, чекаючи, що скаже їхній князь.
— Беру собі трьох морзів яських і сацьких! — проймаючись їхньою затятістю, сказав Богдан.
Потроху хміль брав гору, й за столом знову повис недоладний гомін, грюкали по стільниці череп'яні келихи, цокали ножі об ягнячі маслаки, й кожен жував, і хлебтав, і перекрикував сусіду. Велій болярин Ждан недбало відтрутив великокняжого сина, впнувшись йому ліктем у черево, й перехилився до князя Богдана.
— Осе ж ходив єси по світах, був-с у греках. Як там боляри маються?
— Кожен, як йому заманеться, — неохоче відповів молодий князь: він і досі злився на Ждана за його супліку.
— Чував єсмь, що тамті боляри держуть у руках усіх смердів. Чи істина є того?
— Істина є, — буркнув Богдан, а Борислав, який мостився на протилежному боці столу, охоче пояснив Жданові:
— Робів одпускають. Дають їм те-се й одпускають, велій болярине.
— Що дають? — наставив вухо й Великий князь.
— Що ж! Волів дають, і плуга дають, і дерева на хижу, щоб мав де жити, й садовлять на землю.
— Геть усі? — знову спитав Рогволод.
— Декоторі.
— Воно й наш смерд на землі сидить і воли має. То й що з того? — сказав Ждан.
А Борислав заходився пояснювати:
— Наш сидить на своїй землі, й нам до тієї землі зась: вона до вири належить. А їхні боляри держуть усю землю. На тобі, смерде, клапоть й ори собі. Тоді восени мені за неї й жита, й пашениці, й проса, й усього. Так ото й є.
— А-а, — протяг Ждан. — Де ж то таке в нас ізробиш, болярине! Вже його прадід, — Ждан кивнув головою в бік Богдана, — таке брався робити, та...
— Що? — швидко спитав Богдан. — Що брався робити?
— З такого дива не буде пива, — протяг Ждан. — У нашого смерда лоб твердий. Хоч ти його києм по голові, а він своєї: земля є не болярська, а вирська. Як вирське віче мовить, так і буде. А вира чия є? — спитав Ждан. І сам-таки відповів: — їхня, смердівська, хай їм Пек на голови. Що має чинити болярин? Повідай мені, Богдане, що маю діяти, коли в мене п'ятдесят челядників? Далеко з ними розженешся?
Богдан мовчав. Усі вперто обминали його прадіда Велімира. Ніхто нічого не хоче казати. Він подивився в той бік, де сидів скоморох Мурин. Харя немовби чекав сієї миті й аж випростався.
— То волієш казочки, княже київський? — зло всміхнувся він.
— Іди ти зі своїми казочками! — Богданові од випитого йшла обертом голова.
— Волієте казку, боляри? — спитав Харя.
І йому недружно відповіли:
— Давай казку, давай.
Скоморох кахикнув для уваги й почав:
— Були собі два вовки. Єдин старий, а другий молодий. Ото й жили неподалік один од одного й не здибувалися, бо ні той, ні той сього не волів. Та одного разу таки здибались на вузькому містку: той ішов туди, а сей сюди. Стали вони й почали скіритися, та ні той, ні сей не поступався: старий уже не міг подужати молодого, молодий же ще не міг зіпхнути старого або перегризти йому горлянку. Сиділи отак, сиділи, тоді старий і рече:
"Чуєш, вовче-брате, давай так: хто дужче пащу роззяве, того й гора".
Зачали роззявляти. Один роззяве дуже, а другий ще дужче, один дуже, а другий ще дужче. Тоді, як старий роззявився до самого глоту, молодий ушилив йому в пащу хвіст, і той здох, бо не мав як одкусити молодому хвоста.
Всі були раді вельми, бо старий вовк обрид їм. Найборзше раділи вівці й кози: великого лиха зазнали від нього...
Харя Мурин простяг руку до повної чари й сьорбнув меду, Богдан же підозріливе дивився на скомороха. Він сподівавсь іншого закінчення, та казочка виявилася безобидною. Київський князь полегшено відітхнув і блиснув на Харю не сердито прискаленим оком.
— То й до чого твоя казочка? Старі завше вмирають, на тому й світ стоїть і стояти-йме. Чи відаєш се, скомороше?
Той поставив келиха й потиху сказав, розділяючи кожне слово, ніби щоб і нетямущі могли зрозуміти:
— Я те відаю, княже. Та нерозумні вівці не відали того...
Князь і досі не помічав пастки, кинутої йому під ноги. Він простякувато спитав:
— Чого не відали вівці?
— Не відали того, що в старого зубів уже не було, а молодий мав повну пащу великих і вельми гарних та... гострих зубів.
Гості вибухнули дружним реготом, бо Харя й сього разу доточив казці несподіваного хвостика. Всі причаїлися, позираючи то на молодого київського князя, то на скомороха.
Богдан, люто ухнувши, стрибнув на стіл і просто по мисках та полумисках, перекидаючи полив'яні глечниці з медом, запереступав до гайдара. Той сидів незрушно, тільки зблід і міцно стиснув ще мокрі від меду вуста, проте сидів і сидів, навіть тоді, коли Богдан повис над ним, задерши до стелі довгий лискучий меч. Але вістря меча вп'ялося в сволок. Богдан смикнув за вруччя раз і вдруге, нарешті висмикнув і застиг у незручній позі посеред брудного, залитого й заляпаного столу.
В очах йому було здивування — й тим, що допіру сталося, і тим, що мало статися, та якимось дивом не сталось. Малі боляри, велії та прості можі, які сиділи на сьому кінці столу, повідхилялися, майже падаючи доліспини через лавиці. Богдан стрибнув додолу, вибіг у сіни й порозстібав петлиці гуні.
Таких дурощів Богдан і не чекав од себе. Вийшло на те, хоч бери сідлай коня та просто додому. Й усе через свою підозріливість. Марно сичав на всіх — і на того череватого дядька, й на скомороха, й на Великого князя. На душі стало тоскно. Треба, либонь, подивитися на самого себе. Великий князь Рогволод, що б не було, йому дід, рідний брат його діда Данка, рідна ж кров ніколи не стане водою, бо так улаштовано світ, і Дажбог із Даною тому зарука.
Богдан вийшов у дворець, сів на витолоченому спориші й глибоко зітхнув.
По якомусь часі двері знову рипнули, й чорна велика постать наблизилася й стала збоку.
— То ти єси, Морятине? — впізнав Богдан.
— Я єсмь, — глухо проказав нарочитий між.
— Сміються тамті?
— П'яні вони, — відповів Морятин.
— Не ліпо є...
Богдан почувся раптом таким самотнім, що хотілось, аби бодай сей похмурий чоловік лишився при ньому.
— Позостанься коло мене, — мовив Богдан.
Морятин зненацька нахиливсь і дихнув молодому князеві просто в обличчя:
— Рогволод винний в тім, що наклав головою Вогнян, роденський князь. Ясичі пойняли його в полон і правили викупу, а Рогволод поскупився, не дав. Пильнуйся й ти, княже!
І він мерщій зник, розтанув у темряві, лишивши Богдана самого з думками й острахами.
В ЛІТО 423-Е
Перейшли Ітиль-річку [7] унугундури, котраги, кутригури та інші булгарські язики, й послав Рогволод косаків на них луганських, і прийшов князь луганський Годечан і рік їм: "Сле мене князь Великий у дань до вас".
І не вдали дані, й була січа велика, й поворотив Годечан уп'ять, мав-бо полки під рукою малі, й воротився вдруге, й була знову січа від усходу до заходу сонця, й подоліли косаки, й булгари побігли волаючи, й появ Годечан талів [8], і полон многий, і вози, й вежі, й табуни, й вівці, й посадив булгарам їхнього ж князя кутригурського хана Коврата, й править під рукою руського князя й до сьогодні, даючи дань.
В ЛІТО 424-Е
Місяця сухого
Зима кінчалася, колись пращури в сей місяць сушили порубаний ліс, щоб наступного, березоля, пустити його з вогнем, оддавши в жертву ненаситному Пекові. Тепер же ланів було досить, і не треба було сікти і стинати дерев і сушити їх на морозі.