Меч Арея - Білик Іван

Дерева тут стояли негусто, й коні йшли навмання, обминаючи завали та кущі. Борислав, наздогнавши Богдана, крикнув:

— Гатиле!

Богдан смикнув повіддя. Се назвисько вразило його.

Він уже й забув про нього, та ось Борислав Борич нагадав учорашнє, й хлопець іспідлоба всміхнувся. Борислав з Вишатою під'їхали вкруп.

На взліссі несподіваний гук розітнув тишу:

— Хто йде?

Хлопці похапалися за мечі, але не спинились.

— Хто йде? — ще гучніше спитало їх з-поза дерев.

Борислав одгукнувся:

— Ми! Свої!

Вийшли на відкрите. Там стояло троє можів. Одного з них Богдан упізнав, решта були незнайомі. В руках у кожного бринів напнутий лук. Богдан, міцніше стиснувши сулицю, приготувався до нападу. Троє проти трьох, але тамті могли кожну мить вистрілити. Й Богдан уперше пошкодував за своїм луком. Коли ще та тятива лопне, а тут би згодилася, таки згодилася б... Вишата, стоячи за товстим деревом, поволі діставав із тули лук, а Борислав уже давно був напоготові. "Троє проти трьох", — майнуло ще раз Богданові, й він поволі торкнув коня. Та Годечан опустив свій лук і зняв стрілу.

— Се ви єсте... А ми смо думали...

Всі шестеро попрямували на шлях. Валка гречників уже наближалася, було видно передню пару сивих волів, які рівномірно хитали крутими рогами, тягнучи воза, вантаженого дорогими скорами, воском і медом, у бік далекої й невідомої Ольбії. Годечан порівнявся з Богданом.

— Куди путь ваша?

— В греки, — глухим голосом проказав Богдан, і досі сторожко стежачи за кожним порухом Годечана.

— В греки? Далеч. А я-м до Родня, а там через Дніпро й на Лугань.

Богдан здогадувався про мету Годечанової подорожі, але мовчав, а той теж більше не обзивався. Так вони й їхали поряд, попустивши коням повіддя. Їхали дообід, за ними розтяглися короткою вервечкою решта четверо, й княжич слухав, чи не виляпає чогось отим двом патякуватий Борислав. Але той торохтів про щось геть далеке, й Богдан потроху заспокоївся.

Коли сонце світило просто в вічі й Соляний шлях котився степом майже на полудень, комонники помітили далеко попереду густу хмару куряви. Вони спинили коней і наставили долоні до віч, але курява лишалася курявою, й годі було в ній щось розгледіти. Підійшли задні й теж почали вдивлятися. Тоді повівом вітру пилюгу знесло вбік, і стало видно комонників. Вони довгою змією спускались у балку, й над головами в них виблискували тисячами сонячних скалок довгі списи, шоломи й кінська збруя.

— Степовики! — прошепотів Борислав, але Годечан тут-таки заперечив:

— Степовики не ходять полками.

— Біжімо до гречників! — знову озвався Борислав, і сього разу ніхто йому не заперечував. Хоч би хто був, але гречників треба попередити.

Хлопці розвернули коней і погнали назад, звідки наближалася волячим кроком купецька валка.

Отаман гречників, почувши новину, гукнув усім звертати в ліс. Залунало знову гейкання й собкання, й вози порипіли між дерева. Дехто з гречників лишився замітати сліди коліс і волячих ратиць, дехто витягав з переповнених возів оружжя, решта ж квапила волів далі й далі в глиб лісу, навскоси Соляного шляху, сподіваючись обминути невідоме військо. В степу закони неписані, сподіватись треба найгіршого й бути готовим до всього. Троє послухів верхи на конях лишилися поблизу шляху, біля того місця, де могли помітити сліди гречницьких возів.

Отаман тепер ішов позад валки, був суворий і врочистий, ішов не озираючись, але й думкою, й вухами був там, звідки мав чекати наскоку. Послухів же надто довго не було, й старий лаштувався вже послати туди ще двох. Нарешті лісом загупали кінські копита. Люди повернули насторожені вічі в той бік. То були свої, вивідники.

Перший осадив коня біля отамана.

— Бане! — тремким від хвилювання та втоми голосом сказав він старому. — Завертай валку.

Отаман, якого назвали Баном, важко втупився в по-слуха:

— Що стало?

— Вертай вози. Князя нашого вбито!

Богдан здригнувся й глянув на Годечана, який стояв поряд, потому на Борислава й Вишату.

— Якого князя?

— Великого князя Данка греки отруїли.

— Хто тобі повідав се? — недовірливо перепитав Бан.

— Сам видів єсмь! Везуть у корсті, засоленого й завощеного. Й полки вертають у стольний Витичів.

Богданові раптом запекло під грудьми. Вбито його діда, Великого князя Данка. Й хоч Богдан бачив його лише тричі на своєму віку, але було шкода старого, й він думав, що, певно, так і прокидається в людині кров до помсти. Очі свербіли, вуста почали дрібно сіпатися, й, може б, княжич не втримався й заплакав, та вчасно вдарив поробошнями жеребця в слабину.

Товариші погнали слідом за княжичем, гречники, стямившись, почали розвертати волів, а княжич гнав і гнав коня поміж деревами, й сльози бігли-таки йому з віч. Над усе хотілося тепер Богданові додому, до матері, й він ще дужче бив коня під ребра. Образ чужої чорнобривої дівчини відсунувся кудись убік, зблякнув, розтав, і все здалося таким нікчемним і не вартісним, — дурні бойовиська, що він їх заварив, і втеча в греки, й усе на світі, думав лише про те, як приїде додому й притиснеться матері до м'яких теплих грудей, а вона мовчки гладитиме його рукою по довгому волоссі.

В ЛІТО 413-Е

Новий конунг візіготів аквітанських Валлій, боячись дужих сусід своїх венедів, надумавсь утікати до Африки. Посадивши все плем'я на плоти, човни та ладді, він рушив у відкрите море, щоб зажити на полудневих землях нової волості. Та сильна буря де перетопила судна його, де прикотила назад, до європейських берегів. Убачивши в сьому волю Неба, Валлій відмовивсь од свого наміру.

В ЛІТО 414-Е

При дворі царгородському закоторилося: всю волость правління перебрала на себе Пульхерія, молода сестра малолітнього імператора Теодосія. Бувши побожною святенницею, вона запровадила при дворі монастирський лад.

В ЛІТО 415-Е

Перський цар Єздегерд, переступивши слово, дане покійному імператорові Аркадію, став посягати знову на Вірменію. Замість законного княжича, він посадив на вірменський стіл перського. Почалася рать межи персами й греками, яка тяглася два літа, й ніхто не міг подолати.

В ЛІТО 416-Е

В царі-городі Константинополі стали купувати й продавати чини всякі державні, й хто мав золота більше, той вище сягав, і почало беззаконня всіляке творитися в усіх службах.

В ЛІТО 417-Е

Валлій, конунг візиготів аквітанських, зібрав усе полчення своє й повів таку мову: "Непереможні готи! Хоч би куди ви спрямували стопи свої, від далекої полуночі до країн полудневих, ви всюди прокладали-сте дорогу собі своїм оружжям. Ніщо не спиняло вашого врочого ходу: ні землі, ні студінь, ні жар, ні гори, ні ріки, ні хижі звірі, ні навіть велелюдні хоробрі племена. Та ось що ми бачимо сьогодні: венеди, галли й словіни посміли нападати на нас із тилу, тоді як римляни загрожують у чоло. . Від вас, хоробрі можі залежитеся тепер, на кого з них підіймати нам оружжя своє. В перемогу вашу я вірю — вона буде. Але чи личить полчитися й гаяти час на лякливих римлян? Чи не ліпше обрати вам ворога, достойного вас?"

Але візіготи так і не зважились сполчитись проти західніх слов'ян.

В ЛІТО 418-Е

Закоторилася прями земля слов'ян іспанських: венеди повставали проти галлів, галли йшли супротиву словін, а словіни нападали й на тих і на сих, і велії стогони стояли докруги, і брат ішов на брата й криваві ріки потекли межами.

В ЛІТО 419-Е

Не знаючи, що йому чинити га як дотримати слова, даного імператорові Гонорію, готський конунг Валлій оманою полонив одного з жупанів вінедських, ім'ям Предівой, і послав його в Рим, нібито як ратний і взяток на полі бороні. В Римі почалися радісні свята. Гонорія вшанували героєм і побідником словін, галлів та венедів. Конунг Валлій також був уславлений переможцем, хоч і не схрещував оружжя зі слов'янами іспанськими.

В ЛІТО 420-Е

Пруги [4] велії найшли на землю Руську від Галлії Карпатської до самого Дніпра, й на землю Деревську, й на Сіврську, й на Луги такоже, й був голод чорний, й прийшла чума з країн полудневих і всхідніх, і забрала многі животи.

Того ж літа переставився перський цар Єздегерд, і зітхнули греки й грузини іберійські, й тепер вірмен опосіли греки, й заплакало старе, й мале, й дитя в материній утробі, кленучи Теодосія та Пульхерію.

В ЛІТО 421-Е

Над царем-городом Константиновим зійшла зоря вітлеємська, показуючи опахалом на край полунічний, і вбоялися греки, й рікли, що зла слід сподіватися з тих країв. І стояла зоря сім ночей, і вдруге вбоялися греки, й почали чистити полки свої від гунів [5], і готів, і від інших варварів, і стали брати їх не як спокон вік старих, разом із вождями та воєводами, а вокрім, подушно й полично, щоб не припустити вдруге такого лиха, яке вже бачили стіни константинопольські літа божого 400-го, коли на небі такоже стояла опахата зоря.

В ЛІТО 422-Е

Місяця квітного

Був знову квітний, і знову так само тепло й весело починалася весна, та відтоді минуло десять літ, багато чого змінилося й у житті, й у природі, й поміж людей, одні народились, інші переселилися в потойбічний світ, у незнану країну предків. Богдан упізнавав і не впізнавав свій рідний маленький Київ город, і єдиний, хто лишився таким самим, була мати, княгиня Рада.

Батько пішов у зелений ірій пращурів. Тепер Богдан був уже не княжичем, а князем землі Київської й повноміжним осподарем усіх її ланів, і річок, і лісів, і гір, і всього, що в них було живого й мертвого.

Звістку про вітцеву смерть принесли йому купці-гречники аж у самий царів город Константинополь, де Богдан прослужив дев'ять років у варварських тагмах імператора, досконало вивчивши всю військову технітарію ромеїв, усі їхні хитрощі й стратегії, заживши собі слави невразимого й непереможного скіфа, бо ніхто, вийшовши йому супротиву, не зміг ще викрутитись од його меча, ножа, сулиці або кия.

Й Богдан таки здебільшого бився києм.

То була важезна дубиняка, обкована з усіх боків залізними смужками, втикана гострим зуб'ям тригранних бронзових шипів. Того кия не кожен міг і підняти, в Богданових же руках він крутився змієм, і лихо було тому, хто трапляв на дорозі шаленого "скіфа".

Богдана в імператорській тагмі ніхто не любив, і то через усім зрозумілі заздрощі, зате всі боялися й шанували, бо нікому не хотілось першому вступати в бій, попри всі на світі накази та бичі; "скіф" же йшов уперед сам, добровільно викликаючись на герці.

Дружив Богдан лише із своїми — Бориславом та Вишатою, які пішли з ним і за море й намагалися бути завжди попліч свого зверхника й улюбленця.