Меч Арея - Білик Іван

Богдан колись теж дорікнув Ясновиді за зневагу закону свого племені, та більше не смів, а може, й не хотів, бо ж поляни мали свої звичаї, й ті звичаї, на його думку, були кращі й людяніші. Пощо мусить лягати в яму разом із мертвим можем ні в чім не винна жона? Якщо колись і русичі шанували той закон, то вже давно забули про нього, й узагалі про се краще не говорити, краще робити так, як робиться, й думати, як думається, інакше-бо на світі важко жити.

Але Богдана дратувала сама присутність луганського князя. Про нього він згадував часто після того вечора, як зітнув меча з князем Джурджем. Згадував і думав, як про людину, що з нею має колись перехрестити й свою стежку, й свою зброю — того жадав закон крові, й Богдан нічого не мав проти, бо так діялося споконвіку, так мусить бути, доки сонце на небі світить. А коли їхні стежки перехрестилися, Джурджів родич повів себе зовсім інакше, й Богдан відчував якесь роздратування.

— Ти, княже, був єси десять літ серед хрещеного люду, — сказав Годой. Богдан поправив:

— Дев'ять.

— То не важить. Прийми Христа в душу.

— Стати гречином? — посміхнувся Богдан.

— Пощо? Можна вірувати в святу трійцю й бути русином, княже.

— То неуможне, — відповів київський володар і раптом зневажливо реготнув: — Гидка мені віра ваша!

— Пощо?

— Бо всі ви єсте роби свого бога. Ми ж віруємо в Бога, що породив небо й землю, у Ладу, що є мати Земля, й у Дажбога... Сі на небі, а инчі — на землі: чинимо требу Божкові, бо стереже жито наше й стада наші, молимося Морані...

— То суть ідоли, княже, бо чинені з дерева.

— А ваші не із дерева? Наші, вирізані з дуба, жиють у нас, бо їм суть кланялися наші діди й дідів діди. Ваші ж такоже деревляні, лише не стругані, а помальовані на дошці й на стінах.

— Наші добрі, — обізвався Борислав, тоді подумав і докинув: — Веселі!

Богдан теж згадав:

— Юдейські ж боги злі й мстиві.

— Біг милосердний, княже, — заперечив Годой, не помічаючи в Богданових очах іскрини.

— Злі вони. Як там пишеться в отих ваших книгах? Слухав єсмь, як рече один попос. Був у Єгови народ, а потому щось той народ не догодив йому, й Єгова став насилати на нього й чуму, й морову язву, й усякі хворощі, потому взяв та геть прогнав той народ, а казав, що то є народ божий. Га? По тому взяв і розсипав свій народ по всій землі. Ти ж речеш — милостивий. Княже-княже...

— Юдеї суть прогнівили бога.

— Й ми гнівимо й Бога, й Дажбога, й Перуна, й Волоса, й Морану. Вони ж не проганяють нас із землі Руської?

— Наші веселі! — знову вставив Борислав і підніс полумисок меду вгору, Вишата наслідував його приклад, широко всміхаючись. Борислав допіру мовив йому, що може бути січа, й потяг за собою в княжий хором, а тут усе звелося до теревенів, і ні меча, ні навіть голої руки не треба. Такий поворот Вишату влаштовував, і він спокійно міг випити келих настояного меду.

Того вечора нічого страшного не відбулося, просиділи вони в накадженій сосновими скіпками світлиці далеко за північ, Богдан перестав сікатися до Годоя, й Годой, забувши свою віру, під кінець розпився й собі й почав обійматися з цибатим Бориславом. Богдан пригадував походи, й ратні січі, й похмурий, високостінний Константинополь, натоптаний попами, ченцями-калугерами та гетерами, що за маленьку золоту номизму цілу ніч віддавалися коханню будь з ким: і з патрикієм, і з грубим військарем-поганином.

— То чия віра краща? — вже п'яним голосом гукнув до гостя Богдан. — І гетери ж носять хрест у пазухах! Сам єсмь видів...

Уранці, як бувало завше після пиття, в Богдана боліла голова, й він, узявши зі ще не прибраного столу дзбан, пішов до медуші. Роби й челядники розбрелися, певно, невсипуща княгиня Рада позганяла ще вдосвіта, й мусив іти сам. І на ґанку зустрівся з Годоєм.

Луганський князь був уже вбраний для дороги, Богдан одразу здогадався, куди він іде, й учорашня неприязнь розібрала його знову.

— Втікаєш, княже? — недружелюбно буркнув він.

— Треба вже...

— Випий на похмілля, тоді...

В господаревому голосі чулась неприязнь, і Годой не наважився заперечувати. Київський князь пішов до медуші, двері були замкнені, він гахнув їх поробошнем і виставив. Годой усе те бачив, і мовчав, і так само згідливо йшов за князем до світлиці, обгидженої звечора. Він би не сказав і слова про вчорашнє, та сам господар, мов дратуючи й його, й себе, раз по раз навертав розмову на слизьке.

— Речеш, прийми Христа. Зречися свого й прийми грецьке.

Годой мовчав, і се ще дужче дратувало Богдана, бо він знав, куди той збирався, й куди поїде зараз, і з ким бачитиметься, й про що говоритиме.

— Й за брата свого забув єси, й кревної мсти не чиниш мені...

— Наш біг милостивий, княже. Так сам робив, так і нам велів.

— Що велів?

— Опрощати.

— Що?

В Годоя теж гуло в голові, та він терпляче доводив Богданові:

— Бути милостивими й любити ворогів своїх.

Богдан, уже випивши зо два келихи меду, пожвавішав. Останні слова Годоя навіть розсмішили його, й він лунко зареготав.

— Любити ворогів! Осе так! І ти віруєш у такого бога?

— Вірую, княже. Христос рече: вдарять тебе по правій ланиті — підстав і ліву, бо в смиренні своєму ти будеш любий богові нашому.

— Я знаю греків, Годою, — сказав Богдан, тоді в очах йому спалахнули чорні вогники, він якийсь час ховав їх за зведеними докупи брівми, тоді пильно глянув на гостя й підвівсь. Годой занепокоєно стежив, що робитиме господар. Богдан же замахнувся й щосили ляснув Годоя по щоці. Луганського князя мов пружиною підняло. Встаючи, він турнув лаву, лава гримнула на всю хату, й він вихопив меч із піхва.

Й тут Богдана мов прорвало. Він стояв і голосно реготав, а коли вгамувався, червоний і вдоволений, сказав своєму гостеві:

— Брешуть твої кумири! Брешуть! Якби вони були такі всесильні, як ти речеш, то не дали б руці твоїй витягти меч. Ударив єсмь тебе по одній ланиті — підставляй другу! Ти ж єси хрестатий! Будь милосердним і люби того, хто вдаряє тебе! Нащо ж тобі здався меч?

Годой розгублено кліпав. Такого повороту він не сподівавсь. і тепер не знав, що робити й що казати. Ліва щока палала, господар і досі реготав:

— Чи, може-м, не так тебе вдарив? Христос рече: як ударять по правій. А я вдарив зупершу по лівій.

Годечан узяв піхво й поволі засилив меч назад.

— Хай буде так, — сказав він. — Кров зове мене до меча, а віра здержує руку.

Того дня Годой так і не зміг поїхати. Він був уже й зібрався, та біля колодязя, де косарі поїли його коней, підковзнувся на льоду й звихнув ногу. Спершу думав, що минеться, та на коня сісти не знайшов сили. Коліно йому наче задубло. Спираючись на довгий меч, князь Годой ледве дошкандибав у хором. Певно, боліло дуже, бо Годой зблід, і чоло йому вкрилося рясним холодним: потом, але з вуст не зронилось ні стогону, ні півстогону, луганський князь навіть бадьористо всміхався до Богдана, й се ніби змирило з ним київського володаря.

— Посидь у Києвому городі, княже, так їхати не личить.

Богдан звелів челядникам перенести хворого на спіднє повершя, де стояла широка піч і було тепло. Годой не заперечував, і господареві навіть здавалося, що він радий своєму зувіччу.

Гатило сам дивувався, що так раптово змінились його почуття до луганського князя.

В світлиці сиділа стара княгиня, запнута вдовиним полотком по самі вічі, бо так велить покон землі Руської, але розмовляла з хворим гостем вільно й невимушене. Говори про його батьків і про спільних, не відомих Богданові родичів. Коли Богдан зайшов, мати встала з лави й незвично клопітливою ходою подалася геть. Богдан вийшов за нею аж у сіни, дивився, поки відчинить двері на свою, жоночу половину, однак стара княгиня й не обернулася. Здивовано хмикнувши, Богдан зачинив по собі й сів подалік. Йому подумалося, чи не Руска, молода господиня, стала причиною того хвилювання.

Він поспитав Годоя:

— Що, язвить?

Біль десь-то був і справді великий, бо гість навіть не відповів, лише махнув кволо рукою. Київський князь хотів був йому сказати щось таке приємне, та слова повільно спливали в пам'яті, й доки пригадував, рипнули двері, й на порозі стала княгиня Рада. Богдан глянув на неї й одразу зрозумів і що трапилося, й чому тоді мати так поквапне зникла на своїй половині хати.

Стара господиня стояла в навстіж одчинених дверях, у світлицю тягло холодом, але так треба було, й ніхто на те не зважав. У руках у неї Богдан побачив здорового зозулястого півня з широким ярим гребенем і такими самими борідками, що спадали йому на рябі могутні груди.

— Маєш півника, княже Богдане! — врочистим голосом рекла стара княгиня й низько вклонилася синові Той поволі встав, підійшов до неї й мовчки поторкав птаха за червоний клобук. Півень невдоволено киркнув на його руку й тріпонув головою.

— Півник? — перепитав князь.

— Маєш півника ще одного, — вже не так урочисто відповіла стара господиня.

— Коли?

— Осе!

Вона простягла йому зозулястого гребенача й знову вклонилась, Богдан узяв його й пішов повз матір на ґанок, тоді, згадавши, разом із птахом ув одній руці збігав нагору й повернувся вже підперезаний мечем і в теплій овечій гуні, виквашеній у дубовій корі.

У двірці вже зібралося чимало люду — й челядники, й роби княжі, й можі, й підлі кияни, чулися збуджені веселі голоси, й коли київський князь повернувся назад до Годоя, в наквацьованих кров'ю руках його була тільки зозуляста й гриваста півняча голова. Князь аж сяяв од радощів.

Годой підвівся на вистеленій бурим ведмедном лаві й узяв ту голову, й обидва так старанно роздивлялися її, ніби могли помітити в ній риси юного київського княжича, який народився кілька хвилин тому.

— Першого Данком єси нарік? — поспитав Годой.

— Данком.

— Ліпо є, що не кура й сього разу.

— Так є.

Вони старанно уникали слова син, бо не можна згадувати людину, перше ніж її вречено буде котромусь кумирові. Київський князь, побоюючись, аби гість не переступив покону пращурів, бо від хрестатих можна сподіватися всього, поквапливо сказав:

— Учинив єсмь требу всеміжному Юру. Нарікаю йому сина свого!

Тепер можна було не боятись уроків, і він, а по ньому й князь Годой, полегшено зітхнули.

— Юрко?

— Так буде, — відповів київський князь і знову почав ворожити на півнячій голові, бо там усе сказано: й яким виросте новий княжич, і що робитиме, й скільки перемог на ратному полі матиме за своє життя, й скільки поразок.

Увечері на горі княжого хорому зібралася весела учта.