Сині етюди - Микола Хвильовий
- Будь ласка,- посміхнувся Марченко.- Дивіться.
Спиридонова поправила собі зачіску і, положивши ноги на канапу, промовила: - Так от скажіть мені, ви знайомі з працею доктора Кречмера?
- Ні!
- Як же це так? - щиро здивувалася Спиридонова.- А мені переказували, що ви психіатр! Ви вчилися в Петроградському університеті?
- Навіть близько біля нього не був.
- От тобі й раз! Де ж ви тоді вчились?.. Себто не те я хочу вас спитати. Ну, все одно, так де ж ви вчились?
Видно було, що Спиридонова про інше думала, але Марченко цього не помічав і тому так відповів:
- Можна сказати, ніде: дуже маленьку ми маємо освіту.
- Дуже маленьку? - чомусь зареготала жінка і, зареготавши, враз заговорила тихо і серйозно: - А я, знаєте, училась дуже багато. Так багато, що ви й не в'являєте. Я, товаришу Потапе, людина з вищою освітою. Ви розумієте? - і сказавши це, вона зробила здивовані очі.- От тобі й раз! Чому ж ви не дивитесь на мене з відповідною повагою?
- Чи не думаєте ви сьогодні зайнятись самобичуванням? - спокійно промовив Марченко.- Це не погана справа, коли й справді надійшов слушний час.
Спиридонова зідхнула й положила свою руку на руку співбесідника.
- От бачите,- зажурно сказала вона,- ви вже й розгадали мене... Тепер я вже й не знаю, що мені говорити далі.
Вона підвелась з канапи і мовчки зупинилась біля вікна.
- Ви тільки-но говорили про якийсь труд доктора Кречмера? - прийшов їй на допомогу мужчина.
- От! От! - сказала Спиридонова і знову підбігла до Марченка.- Я, знаєте, от що хотіла вас спитати: ви бачили коли-небудь обличчя шизофреніків? Ну, звичайно, бачили! Так от, чи не здається вам, що я шизофренічка? Мене, знаєте, це страшенно мучить. Ви знаєте, скільки мені років?
- Не знаю!
- Ви й не припускаєте, мабуть. Мені, щоб ви знали, уже на тридцять п'ятий перевалило. Себто я, коли й не на десяток, то у всякому разі, років на вісім старіша за вас. Правда?.. Ну і от. А тепер скажіть мені, вам подобається моє обличчя чи ні?
- Обличчя то мені ваше подобається,- посміхнувся Марченко.- Але от не подобаються ваші розмови, бо не добачаю в них ніякого сенсу.
- Так-таки й ніякого? - цілком щиро здивувалась товаришка Спиридонова.- А чому ви не хочете припустити, що я... ну, як би вам сказати... ну, словом, я хочу закрутити з вами кохання? Зараз, до речі, весна, солов'ї, запах, знаєте, такий надзвичайний, ну і т. д.
- Ви питаєте чому? Багато, бачите, перешкод до цього кохання. Перша перешкода: я надто величезний. Але третя й найголовніша та, що, хто його знає, може, я вже й жонатий.
- А хіба жонатим не можна кохати?
- Звичайно, можна, і навіть рекомендується: свою жінку.
- Гм! - кинула Спиридонова й замислилась.- Свою жінку... А хто ж ваша жінка? Себто я не про це хочу спитати... Про що я думала вас спитати? От я й забула!
Спиридонова безпорадно розвела руками і, прямо та одверто подивившись на Марченка, засміялась тихим, щирим дитячим сміхом. І стільки в цім сміху було справжньої безпосередньої наївности, що Потап знову здивовано подивився на жінку.
- Їй-богу, не розумію вас,- сказав він.- То ви говорите зі мною, як звичайна собі балакуча людина, то...
- То,- підхопила Спиридонова,- говорю, як психічно ненормальна? Так?.. Ну і чому ви мовчите? Ну і говоріть так!.. Знаєте,- продовжувала вона.- Такі люди єсть в житті. І, скажу я вам, страшенна морока з ними: держати їх на волі ніяк не можна, але й на Сабурку їх теж не приймають. І коли живуть вони по своїх глухих закутках - з ними ще можна миритися. Та...
4
Тут письменник, не дописавши останньої фрази, яка йому давалася з таким страшенним трудом, що він навіть запарився,- тут письменник раптом чхнув, висякався в носову, хустку і, положивши ручку, несподівано промовив:
- Фініта! Нарешті зрозумів! Я тепер розумію, чому в таких муках народжується мій роман,- його не треба писати. Я тепер розумію, чому люди мого роману говорять такою надуманою мовою: вони не існують. Я, так би мовити, попав пальцем в небо. Хруща нема, бо він надто нікчемний. Спиридонова на Сабурцї і її ніхто не бачить. Марченко не лікар і тому він вийшов такий штучний. Треба, нарешті, взяти інший типаж, і саме той, що був би далекий від інтелігентщини й був би близький до творчого життя. Саме тоді я й найду потрібні мені слова і образи. Саме тоді і вийде роман.
І, сказавши це, письменник зібрав свої розділи (два скінчені і один розпочатий) і, заховавши їх подалі у шухляду (для нащадків!!!), сів на поїзд і поїхав на Донбас. Письменник вирішив писати новий роман: без сумнівних професорів (Ярута мусів бути сумнівним професором), без істеричок, без котурнових «нових» людей. Письменник вирішив написати роман з живими людьми, себто з звичайними робітниками, з колективістами, з трудовою інтелігенцією, себто реалістичний роман, який би читали робітники, колективісти, трудова інтелігенція,- всі ті, хто за проводом комуністичної партії творить нове життя й до якого б з погордою ставились нарешті доморощені, скажім, Марселі Прусти.
Мораль: раніш як братися за роман, треба з'їсти з сучасними героями ще один пуд соли і не треба звертати уваги на те, чого ніхто не хоче помічати і має рацію.
