Сині етюди - Микола Хвильовий

- Ну, скажи мені, Колю, від кого ти ховаєш свої «секрети»? Від мене? Чому ти не говориш голосно? Ти ж мене в цій справі разів з двадцять інформував!

- Я тебе інформував? - тихо скрикнув товариш Хрущ.- Відкіля ти взяла, Лідусю?

- Так, ти мене інформував! І навіть давно вже інформував. І навіть (Спиридонова схопилась руками за голову) здається мені, що ти мене кожної хвилини якось інформуєш.

- І це ти як?.. Серйозно говориш чи... жартуєш?

- Ах, Боже мій. Боже мій! Яка в тебе погана пам'ять, Колю... Ну, то слухай, що ти мені говорив...

І Спиридонова почала було розповідати, що їй говорив товариш Хрущ, але останній враз зблід і замахав руками.

- Ша! - тихо скрикнув він.- Я тобі не дозволю виголошувати на вулиці партійних тайн. Чуєш, Лідусю?.. не дозволю!

- Ну, от уже й на вулиці,- сказала Спиридонова.- Як же на вулиці? Яка ж це вулиця. Колю?

Яка це вулиця? Вона не розуміє? Ах, яка вона недогадлива! Товариш Хрущ вже зовсім кладе голову на плече і непомітно киває їй пальцем... тепер уже на Марченка: при ньому цього ніяк не можна говорити!

- Так, Лідусю, не можна,- підкреслив він.- Ну, ти сама знаєш. Що «знала» Спиридонова, залишилося невідомим. Але, у всякому разі, вона на цей раз рішуче змовкла.

Марченко теж нічого не говорив, він тільки зрідка позирав на товариша Хруща, і в його погляді було стільки добродушної іронії, ніби він дивився не на дорослого Колю, а на Колю страшенно маленького, що, скажім, з цілком серйозною міною грає якусь ролю, яка йому зовсім не під силу й яка його робить надзвичайно комічним.

- Де ви працюєте? - мило посміхаючись, запитав він Хруща.

- Як де? - із зовсім невиправданою похапливістю промовив той.- Хіба ви не знаєте?

Марченко безпорадно розвів руками і, з неприхованим бажанням попрохати пробачення, сказав:

- Їй-богу, не знаю.

- Ну, от! - з великою образою промовив товариш Хрущ.- Та там же, звичайно! В архіві.

- Що ж ви там робите?

- Як що? - чомусь настовбурчився Коля.- Що за «вопрос»?

- Я питаю, яку ви там посаду посідаєте?

- Коля там,- сказала Спиридонова,- за архівдіякона, архівмандрита і архівпастиря - одночасно.

- Ти, будь ласка, не плутай, Лідусю. Я в таких питаннях... не люблю жартів.- Товариш Хрущ зробив надзвичайно серйозне обличчя і кинув до Марченка: - Я посідаю посаду архіваріюса.

- Цілком правильно, Колю,- не менш серйозно промовила Спиридонова.- Це ти так думаєш... і я. А от інші гадають, що ти і справді за архіваріюса, та зовсім в іншому місці. Ти знаєш, саме - в якому? Не знаєш? Та невже ти не знаєш?..

Товариш Хрущ зупинився. Він раз у раз блимав своїми змутнілими очима, і видно було, що він ніяк не може втямити, в чому річ. І, ніби чекаючи відповіді від третьої особи, він здивовано дивився на товариша Марченка.

- І я не знаю! - коротко відповів той його поглядові і, переступивши калюжу, сказав: - Все-таки ви, Спиридонова, химерна дівчина, їй-богу.

- Дякую за компліменті - не повертаючи голови, кинула жінка.- Тільки от що я думаю,- несподівано перекинулась вона на іншу тему.- Я думаю так, що б вийшло з того, як би Колю (тут товариш Хрущ здригнув) взяти, скажім, з архіву і посадити ближче до життя. Що б з того вийшло? Як ви гадаєте?

- Хто його знає... У всякому разі,- Марченко повернувся до товариша Хруща і зробив легенький уклін,- у всякому разі... це видніше самому Колі.

- Мені нічого не видно! - мало не істеричним голосом скрикнув товариш Хрущ.- Ви, будь ласка, не чіпайте мене. І... взагалі я прошу...

Він не скінчив і рушив кудись убік. Він так енергійно рушив, що навіть бризки полетіли з-під коротеньких ніг. Але далеко не забіг.

- Куди ж ти, Колю? - покликала його Спиридонова.

- Ти ж мені потрібний.- Почувши голос своєї товаришки, товариш Хрущ зупинився.

- Я тобі потрібний?.. Коли так, тоді я піду з тобою. Товариш Хрущ порівнявся з Марченком, і навіть вже не видно було, що він допіру з такою образою кидався кудись від жінки. За якісь кілька хвилин вони підходили до квартири Спиридонової.

З

Письменник знову з полегшенням зідхнув: він скінчив і розділ другий. Увесь стіл був засипаний попелом з цигарок (сьогодні він спалив три з половиною пачки, ч. 2, що, до речі, обійшлося йому рівно 2 карбованці 97 1/2 копійок). Проте попіл його не тривожив. Переглянувши другий розділ, письменник був страшенно задоволений. Подобалось йому і «бірюзове небо», і «післяобіднє сонце», подобався «глибинний неприємний сміх» Ліди Спиридонової. Особливо йому сподобалось те місце, де Ліда пропонує Марченкові вкинути її в Лопань.

- Як це вона симпатично сказала,- думав письменник.- «Я маленька? Ну, чого ж ви мовчите? Я маленька? Так от беріть мене, маленьку і т. д.». Страшенно симпатично.

Захоплювався письменник і «ледве вловимим запахом», що «асоціюється з народженням нового невідомого життя». Подобався йому і товариш Хрущ, себто в тому сенсі подобався, що краще його й подати не можна. Письменник вже малював фантастичні палаци: то він уявляв себе чистим, як сльоза (в сенсі боргів - себто без боргів), то думав про гучну славу, яку йому несе його роман, то нарешті, з великим задоволенням констатував, що він нарешті робиться корисною людиною і що він має цілковиту рацію і право входити до пролетарської літорганізації.

Письменник випив шклянку міцного чаю і вдруге почав перечитувати свій другий розділ.

- О жах! - раптом скрикнув не своїм голосом письменник.- Що я написав? Та це ж найсправжнісінька халтура.

І він став підкреслювати ті місця, що його особливо неприємно вразили. От його замітки на бережках:

1. Спиридонова раптом попала на Сабурку з тої причини, що її Марченко назвав контрреволюціонеркою. Припустім. Але де ж психологічна підготовка? Нісенітниця. Глупота! Білими нитками шито. Автор з цим типом не справляється (з типом, так би мовити, «кающейся дворянки»). Білими нитками шито. Глупота.

2. Марченко, винувато посміхаючись та «червоніючи», говорить, що він не мізантроп. Припустім. Але яка ж це нова людина? Хіба новій людині, фрази вириваються «проти його волі»? Нісенітниця. Глупота! Це не нова людина, а якесь сюсюкало.

3. Боже мій! Скільки розмов! Нарешті, де ж художні місточки, що зв'язують ці розмови одна з другою? Спиридонова раз у