Сині етюди - Микола Хвильовий

над городом пролітали останні пера розірваних хмар і коли бірюзове небо і післяобіднє сонце почали вже прориватись на брук і винувато посміхатись до публіки. Вулиці шуміли такими величезними потоками весняної води, що не можна було ні пройти, ні проїхати. По всіх кінцях дзюрчали ринви і пропускали останню воду з добре обмитих водою покрівель. Публіка, як і треба було чекати, стояла ще під навісами і безпорадно топталася на місці. І тільки, коли трохи зійшла вода і коли домовласники почали виносити на тротуари дошки та робити з них імпровізовані мостики, город потроху зашумів.

Звичайно, і наші напівзагадкові герої дістали можливість рушити по тротуарах теж дуже згодя. Вони ще довгий час стояли біля квартири професора і, як і досі, скупо перекидались словами. Проте з їхньої розмови остаточно виявилось, що, по-перше, обидва вони партійці, і по-друге, що Спиридонова колишня опозиціонерка. Виявилось також, що Марченко раніш зустрічався з Спиридоновою тільки на кущових зборах партії і що там він декілька разів виступав проти неї і виступав, до речі, не без успіху. Мало того: і захворіла Спиридонова, як виявилось (принаймі зі слів тієї ж Спиридонової), саме після однієї зустрічі з Марченком на кущовому зібранні, де він її публічно назвав «контрреволюціонеркою». Про те ж, як вона так близько взяла до серця його різкість і навіть скоро після того (цю інформацію дала та ж таки Спиридонова) мусіла йти до Сабурової дачі, він, як вияснилось, нічого не знав до цього часу, бо в домашній обстановці він ніколи з нею не зустрічався, а поцікавитись йому й на думку не спадало.

- Ну і прекрасно! - тихо промовила Спиридонова.- Вам і цікавитись не треба.

- Чому ж не треба? Я не такий вже мізантроп, як це вам здається.

Марченко винувато посміхнувся і навіть трохи почервонів. Остання фраза вирвалась йому, очевидно, зовсім несподівано й, у всякому разі, проти його волі.

- Не треба, товаришу,- ще тихше сказала Спиридонова.- Це не ваша справа... А втім, про це іншим разом поговоримо. Тепер скажіть мені от що: ви знаєте, де я зараз працюю?

- Ну?

- Ви просто будете реготати... їй-богу!.. От вгадайте! Вона засміялась тихим, глибинним та неприємним сміхом і, переплигнувши через калюжу, раптом зупинилась. Стрілки її химерних брів знову вп'ялися їй в зачіску. Марченко цілком щиро сказав:

- Де ви зараз працюєте - я не знаю... Але, на жаль, не знаю, й чому ви зараз засміялись.

- А вас це дуже цікавить?

- Як би вам сказати... Не то щоб дуже... Просто рідко мені приходиться сам на сам зустрічатися з такими людьми...

- А чому вам прийшла така мисль? Чи, може, у мене таке вже чудне обличчя?

- Як би вам сказати,- Марченко незадоволено подивився на прохожих і на Спиридонову.- Чудненьке трохи.

- В чому ж ви це «чудненьке» добачаєте?

- Як би вам сказати... Очі у вас, скажім, хоч і незрозумілі трохи, але це все-таки звичайні безцвітні очі. Ніс - рівний і... теж звичайний. Брови... От, мабуть, брови!

Він раптом посміхнувся. Видно було, що таких розмов йому й справді ще не приходилось вести.

- Так де ж я зараз працюю? - кинула Спиридонова, і здалося, що вона зовсім не слухала свого супутника і що в той час, коли він говорив, вона й справді, дивлячись в землю, про щось інше думала і що ставила йому запитання цілком механічно.

- Не знаю! - трохи незадоволено кинув той.

- Але, може, ви тоді знаєте, де я раніше працювала?

- Знаю.

- Серйозно?.. Ну, так чому ви не говорите? - з зовсім невиправданим гнівом сказала жінка.- Чому ж ви мовчите?

Мужчина здивовано подивився на свою супутницю і, нічого не промовивши, зробив різкий рух у сторону.

- Ви хочете мене залишити? - перелякано промовила Спиридонова й схопила Марченка за руку.- Не робіть цього, товаришу! Благаю вас, не робіть!.. А то... їй-богу, закричу на всю вулицю!..

В її очах було стільки рішучости й стільки упертости, що мужчина, зиркнувши на неї, вже не сумнівався - вона й справді може закричати на всю вулицю. І він - кремезна людина - відчув себе зараз перед нею таким безпорадним, що тільки приходилось поступитись перед жіночими чудійствами.

- Ну, не хвилюйтесь, будь ласка! - сказав він.- Я й не думаю залишити вас.

- От і добре. Дякую,- промовила Спиридонова, якось враз заспокоюючись.

- Дякую сердешно... А працюю я,- несподівано додала вона,- щоб ви знали, в канцелярії? Правда, смішно?..

- По-моєму нічого тут смішного нема,- похмуро заперечив Марченко.

- Хіба?.. А по-моєму... смішно... Ну, яка ж з мене канцеляристка? Ну, скажіть? Хіба я умію, скажім, писати якісь циркуляри! Ні! Хіба я умію, скажім, стукати на друкарській машинці? Ні! Нарешті, хіба я у входящих та сходящих щось розумію? Буквально нічого! Так сиджу собі і пишу, що мені підкажуть... Знаєте, як в дитинстві підказували нам, коли ми не хотіли вчити уроків... І ви думаєте, мені це легко? Га? - Це ж жах! - раптом мало не крикнула вона й схопилась руками за голову.- Це - жах! Це білий жах!

- Ну, заспокійтесь! Заспокійтесь! - Марченко остаточно розгубився й розвів руками.- Не знаю, що й робити з вами.

- Що вам зі мною робити?.. Ви не знаєте? Так тоді я вам пораджу... От скажіть мені, я - маленька?.. ну, чого ж ви мовчите? Я - маленька?

- Ну, ладно, маленька.

- Ну, так от: беріть мене, маленьку, несіть мене до мосту і вкиньте в Лопань... Добре? І побачите ви тоді, як далеко-далеко занесе мене весняна каламуть... І не буде тоді Ліди Спиридонової ніколи! Ви мене розумієте? Ніколи!

Останні слова вона майже прошепотіла. Вона подивилась на свого супутника очима, повними страждання, і стрілки її химерних брів на цей раз не розлетілися до зачіски. Її безцвітні очі якось миттю погасли. Промовила вона свою останню фразу з великим почуттям, але в тоні її голосу прозвучало тільки одне: мовляв, туди їй і дорога - Ліді Спиридоновій!

- Що значить - не буде Ліди Спиридонової - сказала вона.- Що значить - ніколи, ніколи не буде Ліди Спиридонової?.. Про це я вас, товаришу, поінформую колись, а зараз - ходімте!

Вона взяла його під руку, і вони пішли. І чи то Марченко не вмів як слід ходити, чи то вона не находила в собі енергії