За двома зайцями - Старицький М. П.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Во­ни ку­рять?

Явдокія Пи­липівна аж ру­ка­ми сплес­ну­ла.

Голохвостий (по­дає). Пар­дон! Нєту лі іног­да тут ог­ню, бо я своєго за­бил!

Проня (гу­кає). Хим­ко! Хим­ко! Па­дай ваг­ню!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Ваг­ню!

Химка ви­хо­дить з пов­ною пок­риш­кою жа­ру.

Проня. Ти б іще цілий віхоть при­нес­ла! Сірників дай­те, ма­­мо!

Химка. Так і ка­за­ли б, а то «ваг­ню»…

Явдокія Пи­липівна по­чи­на шу­ка­ти.

Голохвостий. Не без­по­кой­тесь, пар­дон, я с етой са­мой по­к­риш­ки за­ку­рю. (З хвиг­ля­са­ми йде в се­редні двері за Хи­м­­кою вслід).

Ті ж без Го­лох­вос­то­го.

Проня. Що ви ме­не со­ро­ми­те? Що ви тут на­ка­за­ли - три мі­шки гре­ча­ної вов­ни?

Явдокія Пи­липівна. Та я ж мов­ча­ла…

Проня. Та ще ви так-сяк, а що батько, то й ци­люр­ню, і хво­с­та, і дя­ка, і та­ба­ку вте­лю­щив!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Не знаю вже, як з уче­ни­ми…

Проня. Ідіть, про­сю вас, звідси обоє, бо помішаєте ще ме­ні пред­ло­женіє ро­бить.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Ціка­во б пос­лу­ха­ти, як то вчені…

Явдокія Пи­липівна. Мо­же б, хоч двері од­чи­ни­ти?

Проня. Та ідіть, ідіть, ка­жу… от на­ка­заніє!

Прокіп Сви­ри­до­вич. Ходімо, це, бач, у них по-модньому!

Явдокія Пи­липівна. По-модньому ж!

Виходять до кімна­ти, але всю там­ту сце­ну ви­зи­ра­ють з-за две­рей, підслу­ха­ючи, і Хим­ка підслу­хує з пе­карні.

Проня й Го­лох­вос­тий.

Голохвостий (з папіро­сою). Звольте! За­куріть!

Проня за­ку­рює, Го­лох­вос­тий ку­рить і ози­рається.

Проня. Ва­ша папірос­ка шквар­чить.

Голохвостий. Ето в грудє моєй-с!

Проня. Чо­го?

Голохвостий. Од люб­ви!

Проня. Ах, што ви!

Голохвостий. То єсть тут у нутрє у ме­ня та­кая стреми­те­льность до вас, Про­ню Про­ко­пов­но, што хоч крозь огонь го­тов прой­тить!

Проня (набік). По­чи­нається, по­чи­нається! (До Голох­во­стого). Ах, ето ви ка­ва­лерські надсмєшки… Мо­жет, по ко­му дру­го­му; у вас столько ба­ри­шень…

Голохвостий. Ето ви пу­щаєте кри­ти­ку; я своєї душі, Про­ню Про­ко­пов­но, не по­ки­ну лиш би гдє. Развє-хіба там, гдє ва­ша ду­ша,- і больше в ніко­то­ро­му мєстє.

Проня. А ви знаєте уже, яка моя ду­ша?

Голохвостий. Ах, Про­ню Про­ко­пов­но, не рвіть ме­ня, как пук­лю! По­то­му відітє, ка­кой я погібший єсть че­ловік.

Проня. Чо­го ж погібший?

Голохвостий. По­то­му здєсь у ме­ня (по­ка­зує на сер­це) та­коє смертєльноє вос­палєніє за­ве­лось, што аж ши­пить!

Проня. Ког­да б заг­ля­нуть мож­на бу­ло вам у сер­це.

Голохвостий. То ви би там увиділі, што зо­ло­ти­ми сло­в’янськи­ми бук­ва­ми на­пи­са­но: Про­ня Про­ко­пов­на Сєр­ко­ва. Ах, но єжелі б зо­ло­той ключ од ва­шо­го сер­ца та ле­жав у моєй душі у кар­мані, вот би я бив щас­ли­вий! Я би кож­ну ми­ну­ту од­ми­кав ва­ше сер­це і смотрєл би; не мив­ся б, не по­­ма­див­ся б, не пив, да­же не ку­рив би по три дні, та всьо б смотрєв би!

Проня. Ах, ког­да б же то­му бу­ло прав­да? (Набік). Чо­го він нав­колішки не стає?

Голохвостий. Да пу­щай ме­ня алад’ябль скор­чить, ког­да, зна­чить, бре­шу. (Набік). Ну сміліще! (Стає нав­колішки). В гру­дє моєй - Ви­зувій так і кле­ко­тить! Рішай­те судьбу мою не­­щас­ную: про­шу у вас ру­ку й сер­це!

Проня. Ой, ма­мо моя! Я так стри­во­же­на… так ста­лось не­сподьовано… я… я… вас, ви знаєте… чи ви ме­не не обман­юєте, чи лю­би­те? Я ще мо­ло­да… не зна­юсь у цім ділі…

Голохвостий. Ви не вєритє? Так знай­те ж, що я рє­ші­тельно ніко­го не лю­бив, не люб­лю і не лю­би­ти­му, ок­ро­мя вас! Без вас мінє не жи­ти на свєтє. Да єслі б я лю­бив так Братську іко­ну, то міня б ян­го­ли взя­ли жи­вим на не­бо!

Проня. Так ду­же лю­би­те? (Схи­ляється до йо­го).

Голохвостий. То єсть го­во­рю вам - кип’яток!

Проня. Ой, страш­но!

Голохвостий. Не без­по­кой­тесь… об­хождєніє понімаю…

Проня. І я вас ду­же люб­лю! Душ­ка мой! (Дає ру­ку і цілує йо­­го). Я сог­лас­на… буть ва­шою по­ло­ви­ною. От только спро­­сить бла­гос­ло­венія… Па­понько, ма­монько!

Голохвостий хо­че вста­ти, але Про­ня за­дер­жує йо­го.

Ні, стійте!

Проня, Го­лох­вос­тий, старі Сірки й Хим­ка.

Старі Сірки, раді і зди­во­вані, важ­но ви­хо­дять. Хим­ка теж ви­со­вується з кухні з пляш­ка­ми і шклян­ка­ми.

Проня. Сви­рид Пет­ро­вич Го­лох­вас­тов дєлаєт мині пред­ло­женіє.

Голохвостий. Про­ко­пе Сви­ри­до­ви­чу, і ви, Яв­докіє Пилип­овно! Я пе­ре­го­во­рил з ва­шою ро­зум­ною доч­кою Про­нею Про­ко­пов­ною про од­ну сек­рет­ную вєщ. Я ско­ро­пос­тиж­но хо­чу же­ни­ти­ся на їх, і во­ни сог­ласні. Те­пер я про­шу у родит­елів, чи сдєла­ють во­ни честь поб­ла­гос­ло­вить, зна­чить, ето са­моє предпріятіє.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Як моя доч­ка, Про­ня Про­ко­пов­на, так хо­тять, то нам, ста­рим, нічо­го пе­ре­чи­ти.

Явдокія Пи­липівна. Еге ж, ка­жу, нічо­го пе­ре­чи­ти. Я ж ка­жу, нічо­го пе­ре­чи­ти.

Прокіп Сви­ри­до­вич. Тільки, тільки…

Голохвостий. Што? Мо­жет, я не ндрав­люсь?

Прокіп