На Козацьких островах - Рутківський Володимир

То що — життя за це позбавляти? Коли б ви мене, діду, запитали, що з ним робити, я сказав би: обламати об нього з десяток лозин — та й по тому. Може, порозумнішає.

— Та вже ламав, — зізнався дід Кібчик. — І не тільки лозу. Не допомагає.

— Тоді давайте я візьмуся за нього, — зголосився Швайка.

Він підійшов до кущів верболозу, шаблею скосив кілька лозин і повернувся до гурту.

— Ану, скидай штани, — звелів він Дурній Силі.

Тонко цвьохала у повітрі замашна лозина. При кожному ударі Дурна Сила здригався, але мовчав. Мабуть, загартований уже був. А Швайка розмірено працював лозиною і примовляв:

— Ось тобі, дурню, за те, що соромиш діда свого! А оце — за те, що ославив мене! А оце — щоб Тишкевича менше слухав!

І ніхто не завважив, як стали сторч Барвінкові вуха. Ніхто не почув за посвистом лози, як він тихо загарчав. І лише ледь помітний порух руки діда Кудьми заспокоїв вовка.

Нарешті Швайка відкинув убік останню пошматовану лозину і сказав:

— А тепер, діду, забирайте свою радість, та й по всьому. І давайте домовимося: ніхто нічого не чув і не бачив. Правда ж, хлопці? — звернувся він до Санька з Грициком.

— Я не бачив, — сказав Санько.

— Мене тут узагалі не було, — запевнив Швайку Грицик.

— От і добре, — сказав Швайка. — А ви, діду, беріть свого онука і розійдемось.

Дурна Сила, кривлячись на кожному кроці, рушив за дідом Кібчиком.

— А хутро? — зненацька обізвався дід Кудьма. — З ним як бути?

Усі втупилися у сакви з хутром. Швайка витрусив сакви, легенько доторкнувся рукою до лискучої шерсті.

— Гарне хутро, — похвалив він. — Це ж чиє?

— Найменша в’язка — то Сороки, — похмуро пояснив Дурна Сила. — Найбільша в’язка — Грекова. А оце — Янька Верховодки. А ця — Очеретянки.

— Нема вже ні Верховодки, ні Сороки з Очеретянкою, — похмуро зауважив Швайка. — Порубав їх Тишкевич. Як останній боягуз — по спині шаблею. Один лише Грек дивом урятувався.

— Попадеться мені той Тишкевич, — скрипнув зубами Демко.

— Мовчи вже, — скривився дід Кібчик. — От же ж лихо! То ж не просто хутро, то чиясь надія на краще життя. Це ж матір чи сестру з неволі хтось викупити хотів. А воно он як вийшло… Що ж робити, Кудьмо?

— Хутро твій онук привіз, — не одразу обізвався дід Кудьма. — Так що роби, як велить твоя совість.

— Совість, кажеш, — зітхнув дід Кібчик. — Совість. Вона велить хутро повернути туди, де його взято. А там уже вирішать, що з ним робити. Збирайся, — звелів він онукові.

Дурна Сила, ледве перебираючи непокірними ногами, почав прив’язувати сакви до сідел. Усі мовчки за ним спостерігали.

— Не варто йому повертатися у плавні, — несподівано сказав Швайка. — За крадіжку там карають смертю. Закон такий.

— Знаю, — відказав дід Кібчик. — Але як буде, так і буде. Та й не сам він їхатиме. Я теж з ним. Що йому випаде, те й мені.

— Добре чиниш, — схвалив дід Кудьма.

— Тоді, діду, вислухайте мене уважно, — сказав Швайка. — Спочатку зазирніть до Вирвизуба. Він у них там головний ватаг. Розкажіть йому все як було, може, й допомогу якусь надасть. А заодно, коли неважко, і цих коней передасте. Бо вони його. І ще скажіть, що я дуже прошу за онука вашого.

— Передам, — запевнив його дід Кібчик. — Спасибі тобі, Пилипку, за серце незлостиве. Спасибі й тобі, старий друже, — вклонився він дідові Кудьмі. — І прощай. Бо більше, мабуть, уже не побачимося.

— Значить, до Воронівки уже не повернешся… — чи то запитав, чи то зробив висновок дід Кудьма.

— Нема мені більше чого там робити. І не навчений я у Сірка очі позичати.

Він поволі підійшов до коней, сів на одного з них і подався вузькою зарослою дорогою, що вела до Сули, а там і далі. Може, аж до самого Чорного моря й турецьких берегів.

Демко поправив сакви, підібрав палицю і подався, не озираючись, слідом.

Стукіт копит довго ще відлунював у нічній тиші. Але незабаром і він розчинився у шорсткому шумовинні очеретів.

ВОРОЖБИТ ГРИЦИК

По темнаво-синьому небесному шляху повільно котилася золотава таріль місяця. Вона досягла найвищого місця і почала роздумувати, куди котитися далі: чи то вперед, чи, може, повернути назад. Врешті вирішила, що котитися вперед куди цікавіше.

Швайка лежав під пагорбом на животі і через очеретину пив воду з криниці. Пив і аж стогнав від задоволення.

— Ніде такої води нема, — приказував він. — Де тільки не був, а такої ще не зустрічав.

І знову припадав до очеретини. Санько з Грициком лиш очі витріщали на нього. Вони ще не бачили, щоб людина стільки пила.

Дід Кудьма обіперся на розгалуження двох гілок і наслухав тишу. Біля його ніг сидів Барвінок.

Здавалося, ніби у світі все вимерло. Залишилися вони, та ще якісь звірі, що нечутно перебігали навколо галявини від куща до куща. Вони виказували себе лише випадковими зблисками очей. Санько чомусь був переконаний, що то вовки. Але не ті дикі, що безжальні до всього живого, а якісь інші, може, навіть такі, як Барвінок. Недарма ж він час від часу позирав у той бік і приязно постукував хвостом по землі.

Врешті, Швайка напився і звівся на ноги.

— Як там, діду, мій Вітрик? — запитав він.

— З ним усе гаразд, — відказав дід Кудьма. — Завтра зустрінетеся.

— Ото добре! Бо вже, признатися, скучив за ним.

Дід Кудьма недовірливо похитав головою.

— А може, совість заїла, га? Бо ж послав бідну тварину бозна-звідки.

Швайка, мов хлопчисько, винувато шморгнув носом.

— Іншого виходу, діду, не було. Інакше схопили б і мене, і хлопців.

— Нарешті і про них згадав, — зауважив дід і уважно поглянув на друзів. — Цей, вищенький, чи не той, що розкрив вовкулацьке гніздо на твоєму, Пилипе, дворищі?

Грицик відчув, як у нього запалали вуха. А Швайка весело засміявся.

— Він, діду. Гарний хлопчина. А це Санько…

— Еге ж, Мокрини синок. То що ж це ви, хлопці, так розлютили пана Кобильського?

Хлопці мовчали. Що цьому сивобородому дідові казати? Він, мабуть, і так усе знає. А вже про те, що не самі сюди дісталися, а Швайка їх привіз — знає й поготів. То в дорослих звичка така — запитувати.

А насправді їм усе відомо наперед.

— Тут, діду, така справа, — втрутився Швайка. — Ото зустрів я цих хлопців у степу на свою голову. І що далі з ними робити — не знаю. У Воронівку повертатися їм не можна. А шкода хлопців. Гарні козаки виростуть з них!

— Побачимо, — відказав дід Кудьма. Вчувалося, що він ледь тамує посмішку. І взагалі, цей загадковий дід, якому навіть вовки підкорялися, насправді був зовсім не такий страшний, як гадалося в степу.

— Відчуваю, що ти, Пилипе, уже щось надумав, — сказав він трохи згодом.

— Атож. Розумієте, Грицик, ну… такий же сирота, як і я. То ж нехай, гадаю, мені за брата буде.

— За чуру, — уточнив дід Кудьма.

— Що? — не зрозумів Швайка.

— За чуру, — повторив дід. — Або їх ще джурами зовуть. Зброю чистять, за конем доглядають. А їх за це вчать козацької справи.

Швайка ляснув себе по лобі.

— Ай, справді! Як же я сам не докумекав? Це навіть краще, ніж брат, — він погладив скуйовджену Грицикову голову. — А от з Саньком… Заради нього я до вас, діду, й приїхав. Він радше вашим джурою міг би бути.

Старий зміряв Санька уважним поглядом. І від того погляду хлопця ніби кинуло в крижану воду. І ще йому здалося, наче в ньому поселився хтось інший. І перед тим іншим Санько був беззахисний, наче пташенятко на долоні.

Спочатку Санько сполошився. Тоді чомусь закортіло дізнатися, який у того поселенця вигляд. Але дізнатися Санько так і не встиг, бо той щез, як у тумані.

— Ого! — сказав дід Кудьма. — Аж дивно, як я змусив тебе заснути на згарищі.

— А ви й не примушували, — сказав Швайка. — Він і без цього тоді заснув. Його тітка Мокрина вкладає спати разом з курми.

— Тепер зрозуміло, — посміхнувся дід Кудьма. — Вибач, Саньку, і ти, Грицику, але я вас ще трішки перевірю. А ну, заплющіть очі і розслабтеся, як ото в сон поринаєте. Ще розслабтеся, ще. Тепер подумки роззирніться. Ну, що вас найбільше схвилювало?

Санько побачив перед собою витоптану кіньми місцину. Та місцина була неподалік, схоже, по дорозі від Сули до Воронівки. І до цієї місцини під’їздив якийсь вершник. Санько впізнав у ньому Тишкевича.

А Грицикові давно хотілося їсти. Він уже давно збирався нагадати про це Швайці, та все не насмілювався при ворожбитові. І все ж навіть дивне завдання старого не змусило Грицика забути про шмат м’яса, що лежав на споді Швайчиної торби.

— Розплющіть очі, — звелів дід Кудьма. — А тепер розповідайте, що вам вдалося побачити.

— Я Тишкевича побачив, — відказав Санько. — Біля закруту до Воронівки.

Дід випростався і якусь мить дивився на Санька таким дивним поглядом, що тому знову стало моторошно. Потому сказав Швайці:

— Спасибі за хлопця, Пилипку. Ну, а ти що побачив? — звернувся він до Грицика.

— Я бачив шматок м’яса, — відказав Грицик, не задумуючись. — Він лежить у Пилиповій торбині на споді.

Швайка лапнув торбину і здивовано зойкнув:

— Та ти що — теж ворожбит?

— Ні. Я просто бачив, як ти його туди поклав.

Швайка від реготу захитався, як билинка на вітрі.

— Ну, Грицику, ну, чародій! А я було вже таке подумав!

— Тихіше, — зупинив його дід Кудьма. І він, і Барвінок ніби прислухувалися до чогось. — Чужі вуха є не тільки в степу.

— Та хто тут може бути, діду? — усе ще сміючись, заперечив Швайка.

— Отак роззяви і гинуть, — зітхнув дід Кудьма. Затим він щось шепнув Барвінкові, і той безшелесно щез у кущах.

— Куди це ви його послали? — здивувався Швайка.

Дід Кудьма застережливо підняв руку. За якусь хвилину до них долинув швидкий цокіт кінських копит. Стукіт віддалявся у бік Воронівки.

Швайка миттю схопився на ноги і вихопив шаблю.

— Хто б це міг бути? — запитав він.

— Тобі Санько про це вже сказав, — пояснив дід Кудьма.

Швайка вражено застиг.

— Що-о? Це був Тишкевич? І ви, діду, мовчали?

— А коли б і сказав — ти що, доженеш його пішим?

При цих словах Швайка трохи охолов.

— Ну гаразд, — сказав він. — Та я все одно знайду його. Хоч на краю землі. Нам разом на світі не жити.

Дід Кудьма в задумі погладив бороду.

— Встигнеш ще з козами на торг. І запам’ятай одне: шукай його де завгодно, але тут щоб з нього жодна волосина не впала.

Пилип хотів було заперечити, проте дід Кудьма зупинив його. Сказав:

— Він — челядник пана Кобильського. А той за своїх челядників половину Воронівки зведе зі світу. Навіщо ж людям страждати через це, га?

— Тоді я подамся до пана Кобильського і все розкажу йому про того запроданця.

— Стривай, стривай… А хто бачив, як він запродавався?

— Я бачив.