На Козацьких островах - Рутківський Володимир

На думку раптом спало таке, від чого на Демковому обличчі з’явилася широка усмішка.

Ні, він, Демко, зараз зробить не так, як збирався спочатку. Не погукає діда, а нечутно перебіжить дорогу за його спиною, вибереться на пагорб, а там подасться навпригинці поміж кущів — і обжене старого. Тоді зійде знову на дорогу і піде йому назустріч. Неспішно піде, повагом. І зустріне діда з таким виглядом, ніби вони бачилися сьогодні вранці…

Ото, мабуть, здивується дідо, ото зрадіє! Звісно, може дати і костуром по шиї. За те, що налякав його, що не обізвався заздалегідь. Але то більше з радощів буде, а не спересердя…

Демко вже збирався скотитися з пагорба на дорогу, як раптом його погляд випадково впав на болото. Дурна Сила здригнувся і завмер.

Болото те було суцільною трясовиною. І не злічити, скільки там втопилося воронівських корів та коней! І не тільки воронівських. А ще про Вовкулацький кут казали, ніби по ньому навіть взимку небезпечно пробиратися. А влітку і думати про це було годі!

І от по цій суцільній, бездонній трясовині ішла людина. Ішла, пильно вдивляючись собі під ноги. Проте не забувала час від часу кидати довкола гострий, колючий погляд з-під насуплених брів. Демкові навіть здалося, що один з них на мить зупинився на ньому, затим ковзнув далі, на лісову дорогу, на котрій вже лунав стукіт костура Демкового діда.

"Мана якась", — подумав Демко. І, щоб позбутися цього, міцно заплющив очі і перехрестився. А коли знову розплющив — дивна людина вже вийшла з трясовини на дорогу. Одягнена вона була в якесь лахміття. Та, попри це, постава в неї була, як у високородного чоловіка. А такої довгої та білої бороди Демко ще не бачив.

"Звідкіля цей дід узявся?" — дивувався Демко. — У Воронівці таких зроду не було. У Михайлівці теж. І в Вишнівці. А може… Невже це якийсь вовкулака?"

Атож, у Воронівці подейкували, буцімто тут починаються володіння всілякої нечистої сили. Ет, як зараз не вистачає Грицика, котрий знає все на світі!

Але Грицика не було. І Демко не знав, що робити. Може, вискочити з кущів і торохнути білобородого палицею по голові? Звісно, вовкулаці на інше годі й чекати. Але що буде, коли цей білобородий виявиться не вовкулакою, а справжньою людиною? А в справжніх людей голови такі, що навряд чи витримають удар Демкової палиці.

Між тим сивобородий незнайомець вже проминув Демка. А з іншого боку, між кущів, вже виднілася постать Демкового діда.

Уздрівши сивобородого, дід Кібчик анітрохи не здивувався. Схоже було, що він знав, хто йому зустрінеться.

Діди зупинилися під розлогою осикою, котра ще молодою потрапила в болото і досі не змогла з нього вибратися.

— Кажи, чого кликав, — сказав сивобородий.

Дід Кібчик відповів не одразу. Спочатку витер спітніле чоло, бо й справді було дуже парко. Лише потому відказав:

— Що тобі казати? Сам здогадуєшся.

— Здогадуюся, — згодився білобородий. — Ти хочеш знати, що з твоїм онуком.

— Саме так, — відказав дід Кібчик. — Душа болить, Кудьмо. А вже ніби й не повинна.

Сивобородий незмигним поглядом дивився на діда Кібчика. Мовчав.

— Живий твій онук, друже, — сказав нарешті. — І ще довго проживе.

— У татарському полоні, — болісно посміхнувся дід Кібчик. — Знаю, яке там життя. Краще б уже смерть.

І тут Демко не витримав. У діда було таке змучене обличчя, така згорблена постать, так тремтіли його вуста…

— Не в полоні я, діду! — гукнув він і скотився з пагорба. — Утік я! Повернувся!

ХТО Ж ВИВІДНИК?

На галяві лежали сакви з хутром. Та краще б їх ніколи не бачити.

Спочатку дід зрадів неймовірно. Оце вперше він притиснувся обличчям до Демкових грудей і зросив йому сорочку своїми сльозами. Демко взагалі не бачив, щоб дід плакав.

— Ну що ви, діду, — бубонів Демко і сам змахував щасливу сльозу.

Зрештою дід Кібчик відірвався від онука. Зміряв поглядом усю його постать, сердито кашлянув.

— Знайшовся, — сказав він. — Що ж, підемо до дому.

Демко завагався.

— Я, діду… не можу зараз.

— Це ж чому?

— Мушу зачекати на одну людину. Я слово йому дав. І хутро його везу.

— Яке ще хутро? — здивувався дід Кібчик.

— Он там, біля поваленої вільхи. І коні там…

Вони втрьох подалися туди — щасливі Демко та його дід і насуплений дід Кудьма. Демковій спині чомусь було холодно від його пильного погляду.

Дід Кібчик невизначено гмукнув, побачивши коні. Тоді поторсав сакви і запитав:

— А це що?

— Та хутро ж, — пояснив Демко. — Тут і видряче, і боброве, і куняче… Знаєте, діду, тут і моя частка є. Відкуплюся нею від пана Кобильського і повернуся до Воронівки. Або піду козакувати до Байлема.

Дід Кібчик дивився на пузаті сакви і думав про щось своє. Нарешті запитав:

— Не розумію. Не розумію, чому ти мусиш відкуплятися від Кобильського. Хіба ти не втік з татарського полону?

— Втік, діду. Але Тишкевич каже, буцімто пан Кобильський не знав, що я втік, і послав за мене викуп. А Тишкевич каже, що викуп треба відробляти.

— Хто цей Тишкевич? — запитав дід Кібчик. — Чи не родич тому Тишкевичу, що погнав тебе до Канівців?

— Ні, діду, він не родич. Він той самий Тишкевич і є.

— Темна людина, — несподівано втрутився у розмову дід Кудьма. — Багато гріхів на його совісті.

— Ви про Тишкевича? — повернувся до діда Кудьми Демко. — Ні, він не завжди злий. Навпаки, він до татарів викуп возив. За мене і за інших. А ще коня мені купив, аби легше було вибиратися зі степу. І каже, що хутром поділиться…

З кожним онуковим словом в очах діда Кібчика спалахувало все більше занепокоєння.

— Ні, щось тут не так, — сказав він. — На наших панів це не схоже. Бути не може, аби вони згодилися на викуп! Ану, Демку, розказуй усе спочатку.

Коли Демко закінчив свою розповідь, на діда Кібчика було боляче глянути. Обличчя йому посіріло ще більше. Він ледве тримався на ногах.

— Здається, мій онук злигався з розбійником, — звернувся він до Кудьми.

— Так воно і є, — підтвердив Кудьма.

— Діду! — зойкнув Дурна Сила. — Ну, що ви таке кажете? Він же з шляхетних!

Проте дід Кібчик ніби й не чув онукового зойку.

— А хто злигався з розбійником — сам розбійник, — вів далі він. — Тать. І я, виходить, дід оцього татя.

— Діду, та як же… Хіба ж я знав…

Лише тепер Дурна Сила почав здогадуватися, в чому річ. Тишкевич був не тим, за кого себе видавав. Казав, що їздив до Іслам-бека з викупом, а насправді займався грабіжництвом. А, може, навіть убивав.

— Діду, що ж тепер робити? — запитав він.

— З тобою все ясно, — відказав дід Кібчик. — З тобою вчинять, як з розбійником. А от як бути мені? Як тепер людям в очі дивитися?

— Цитьте! — раптом озвався сивобородий Кудьма. Він до чогось прислухався.

Сонце вже сідало за пагорб. Верхів’я дерев ще відсвічувало золотим та зеленим, а внизу вже народжувалися сутінки. І з тих сутінків долинав стукіт копит.

"Тишкевич повертається!" — здогадався Демко.

Гнів переповнював його. От зараз він скине цього негідника з коня, схопить за горлянку і буде трусити доти, аж доки той зізнається в усьому, що накоїв.

У темряві почали вимальовуватися постаті двох вершників. Передній був високий, а задній — наполовину нижчий і чомусь двоголовий…

— Свят, свят, — вихопилося у діда Кібчика.

І лише тоді, коли вершники під’їхали трохи ближче, вдалося роздивитися, що то двійко хлопців сиділи на одному коні. Поруч з високим біг якийсь звір, схожий на вовка.

Дід Кудьма ступив наперед.

— Швайка прибув, — полегшено зітхнув він. — І Барвінок з ним.

Вовк вискнув тоненьким, мов у цуценяти, голосом і кинувся на груди Кудьмі. Швайка, посміхаючись, зіскочив з коня.

— Здорові були, ді…

У ту ж мить Дурну Силу немов підкинуло в повітря. Він схопив Швайку за горлянку і повалив на землю.

— Ага, впіймався! Діду, ось він!

Барвінок рвонув було на допомогу хазяїнові, проте владний оклик діда Кудьми спинив його.

А Швайка відчайдушно борсався під нападником. Проте не було зараз у світі такої сили, яка допомогла б йому вивернутися з-під Демка.

— Я його знаю, діду! — переможно гукав Дурна Сила. — Це татарський вивідник! Це все з за нього!

Хлопці отетеріло витріщилися на Демка. Дід Кібчик теж завмер з роззявленим ротом. Від здивування він навіть костура випустив з рук. Лише сивобородий Кудьма нічому не дивувався. Здається, йому було відомо все наперед.

Першим отямився Грицик. Він спурхнув з коня і вчепився в Демкове волосся.

— Відпусти! — закричав Грицик. — Пилип не вивідник! Це ти вивідник із своїм Тишкевичем!

— Га? — перепитав Демко і повернувся до хлопця. Його обличчя набуло пришелепкуватого виразу. — Не вивідник? А мені ж казали…

Швайка скористався з нагоди і так стусонув Дурну Силу коліном у живіт, аж той зі стогоном відкотився убік. А Швайкова шабля ніби сама собою злетіла в повітря.

— Зачекай, — зупинив Швайку Кудьма. — Ще встигнеш.

— Встигну? — люто перепитав Швайка. — Через такого ось усе Придніпров’я шумить, нібито я за продався татарві. Звідкіля ти це взяв? — звернувся він до Демка.

— Тишкевич сказав, — ледь чутно прожебонів Дурна Сила. Йому знову спало на думку, що він вчинив щось не те.

Якусь мить Швайка пильно придивлявся до Дурної Сили. Тоді скреготнув зубами і вклав шаблю в піхви. І тут пролунав хлоп’ячий сміх. То сміявся Грицик.

— Демку, та то ж Тишкевич тебе піддурив, як маленького хлопчика! — сказав він. — Це ж Тишкевич вивідник, а не Швайка! Ми сиділи у схованці і чули все, що той казав цьому, як його…

— Іслам-бекові, — підказав Швайка і відійшов убік. Він не міг навіть дивитися на зніченого Демка.

Запала довга мовчанка.

— Краще б ти зарубав його, Пилипе, — нарешті обізвався дід Кібчик. — І мене разом з ним.

— Бруднити об такого дурня святу шаблю? — зневажливо відказав Швайка. — А до вас, діду, я не маю нічого. Не ви ж винні, що воно дурне від народження.

Дурна Сила все ще сидів на землі і з благанням дивився на діда Кібчика. Здавалося, його не так страшило те, що він злигався з Тишкевичем, не Швайкова шабля, а зіщулена, нещасна дідова постать.

— Діду, ну чого ви на мене так дивитеся? — жалібно канючив він. — Ну, так воно вийшло… Винен я. Ну, робіть зі мною що хочете, тільки не будьте такі…

— А й справді, — втрутився Швайка. Злість минула, і тепер йому навіть стало смішно, як допіру Грицикові. — А й справді, що ж тут такого? Ну, обдурив його той пройдисвіт, дарма, що в пани пнеться.